Андрій СОДОМОРА:

— Перекладач існує на перетині мов, сенсів слів, різних понять, транслюючи ці поняття з однієї культури в іншу. За остаточним текстом схована величезна попередня робота, але майже ніколи цей внутрішній монолог не записується, не фіксується. У своїй книжці «Наодинці зі словом» ви, пане Андрію, чи не вперше в українській культурі спробували це зробити.

— Я не зважав на моду, коли почав писати «Наодинці зі словом». Роздуми, що є у цій книжці, виснувалися з багаторічної праці над перекладом античної поезії. У цій книжці — світ звичайного слова: досить у нього вступити — і він поведе стежками асоціацій до дедалі нових обріїв. Бачить людина, приміром, той же обрій — бере палицю і йде «на край світу». За ним (птолемеївське уявлення про світ) — «небесна» механіка: місяць, зорі, комети... От і маємо одну із тріад (у книжці їх — двадцять одна): «Обрій», «Палиця», «Комета». Перефразовуючи античних, скажемо: «Із слова кожен бере стільки, скільки спроможний узяти». Найбільша спроможність, мабуть, у перекладача, бо він постійно роздумує не лише над своїм словом, а й над чужомовним.

Якщо в центрі тієї книжки слово як таке, його подих, його світотворчі потенції, то в другій моїй книжці, «Під чужою тінню», я спробував показати, чим є слово в житті кожної людини, зокрема, як те слово творить людину, впливає на її світосприймання, світовідчуття, настрої. У першій книжці більше абстрактного, у другій — життєвого, ситуаційного, живописного. Тут, зокрема, портрети викладачів, літераторів, перекладачів, багатьох людей, що залишили слід у моєму серці. Отож і тими двома книжками, і давнішою — «Жива античність», 1983 року, завдячую своїй перекладацькій праці. І мені дуже прикро, коли чую: «Чи варто марнувати час на писання, замість того, щоб перекладати?» Прикро, бо одне й друге — у тісному взаємозв’язку. Але все ж я особливо радий, що мені пощастило якоюсь мірою заповнити разючі прогалини, які були в нашій перекладній літературі через несприятливі історичні умови.

— Але ж сучасний читач міг би й не зауважити тих прогалин, то чи варто докладати таких зусиль?

— Кожна література повинна мати засвоєними провідні твори античних авторів, і саме те є для неї мовби «атестатом зрілості».

— І все ж поезія давніх греків і римлян здається такою далекою від української культури...

— Власне, здається. Насправді ж, античні образи та ідеї є навіть там, де ними начебто й «не пахне». Щоб зрозуміти третій рядок нашої «Енеїди» — «Удавсь на всеє зле проворний...», треба збагнути, що стоїть за першим епітетом Гомерового Одіссея — politropos. Годі говорити про Шевченків «Кавказ», не беручи до уваги Есхілового «Прометея». Інакше бачимо лише те, що на поверхні, глибинний зв’язок поколінь у духовній сфері залишається непоміченим.

— А як усе-таки щодо сучасного читача, чи зауважує він появу україномовних Горація, Овідія, Есхіла?

— Якось в одній із периферійних львівських книгарень я побачив, як одна жінка, взявши з прилавка того ж таки Есхіла в українському перекладі, довго його гортала в нерішучості. «То як на любителя», — випередила її запитання господиня книгарні. Однак буває і протилежне. Випадково я зазнайомився із цілком молодим іще професійним спортсменом-важкоатлетом, який самотужки вивчив латину, читає в оригіналі римських поетів, може вести бесіду на поглиблені філологічні теми. Ця зустріч розвіяла мої сумніви: працювати конче потрібно, адже й Сашко (так звати спортсмена) прилучився до античної культури через переклади.

— А якого характеру перекладна література, на ваш погляд, найцікавіша для нинішнього читача?

— Українці (тим, зокрема, вони й близькі до еллінів) завжди любили «пофілософствувати». Якщо йдеться про мої переклади, то найчастіше я чув відгуки на «Моральні листи до Луцилія» Сенеки. До того ж ми на межі тисячоліть, а на таких часових верхів’ях завжди акцентовано літературу філософську, соціально-гуманітарну: людина відчуває потребу озирнутися, поміркувати над вічним. Завдяки творчій праці київських та львівських перекладачів, стала можливою зустріч нашого читача із Платоном та Арістотелем, Цицероном та Святим Августином. Однак потрібна не тільки праця окремих перекладачів — мусить бути співпраця. Філософія — це насамперед термінологічна канва, на якій вирізьблюється думка. Вироблення тієї української канви, погодження найвагоміших філософських термінів, щоб не лише пересічний читач, а й дослідник міг послуговуватися перекладами, — ось чи не найважливіше завдання, що стоїть нині перед інтерпретаторами філософської літератури. Тут не обійтися без систематичних зустрічей перекладачів, без компетентного координатора.

— А як щодо мовного колориту? Чи така уніфікація не зробить переклад безбарвним, суто академічним?

— Ідеться саме про канву. В іншому ж мова перекладу неминуче нестиме відтінки того середовища, де народжувався переклад, — те, що ми називаємо місцевим колоритом. Коли українська мова функціонуватиме так, як і належить функціонувати кожній мові в незалежній державі, то в такому розмаїтті відчуватиметься гармонія. Хтось одначе, і то на офіційному, а не приватному рівні, повинен стежити за тим, щоб у гармонію не прокрався дисонанс. Маю на увазі вплив російської мови, що виявляється, передусім, у морфологічних та синтаксичних кальках, які вражають сам дух мови, її мелодику. Дуже небезпечною, на мій погляд, є нині боротьба за так звану «чисту» українську мову, коли з неї проганяють діалектизми, архаїзми, слова високого стилістичного регістру (піснь, небеса, вишній, днесь...), вони, мовляв, «незрозумілі». Але ж високе покликання мови, передусім, у сфері релігійній, саме в тому, щоб людина тяглася до неї, множила кількість душевних струн, а не одну лиш «інформативну» струну плекала, щоб на рівні слова відчувала єдність поколінь, свого роду. Утім, не тільки в нас праця душі тепер не вельми шанована — світ здебільшого прагматичний: в естетичній сфері переважають видовища, споглядання (екран, шоу, віртуальна реальність), що не вимагає ні праці душі, ані духовної орієнтації.

— Які мовні похибки видаються вам типовими чи найнебезпечнішими у наш час?

— Мовну практику, чуття мови формують, мусимо визнати, на жаль, не оригінальні чи перекладні твори, а радше те, що чуємо: радіо та телепередачі, реклами, телевізійні серіали. Гадаю, нині маємо три найболючіші «точки» нашого мовного організму, і всі вони пов’язані з безпосереднім впливом російської мови. Дедалі частіше звертаємося до описового ступенювання прикметників (більш, найбільш), хоч для української мови притаманне суфіксальне: «ширший», а не «більш широкий», «наймилозвучніший», а не «більш милозвучний». За сучасними правописами, ті форми рівноправні. Постійно чуємо важкі «канцелярські» штампи у вигляді чужих українській мові пасивних конструкцій: «мною було сказано», «президентом підписано», «комісією встановлено». Ми вже майже втратили нашу прекрасну дієслівну форму — заклик, без чого й уявити собі годі українську пісню: «Роздуймо, браття, вогонь багаття», «Заспіваймо пісню веселеньку», безліч інших. Це не тільки граматична категорія, в ній — відлуння нашої історії, ментальності, бо це ж не наказ (як трактують цю форму нові наші правописи), а заклик, голос громади. Сьогодні ж тільки- но заклик, як у російській, — «давайте», навіть на найвищому державному рівні — «тож будемо гідні», замість «будьмо ж гідні», «давайте не будемо забувати», замість «не забуваймо». Самі «чисті» українські слова — це ще не українська мова. Важливо, як ті слова «в’яжемо» — згідно із природою нашої мови чи мови чужої. Визначальною ж рисою нашої «солов’їної» мови є милозвучність, виняткова увага, власне, до сув’язі слів, їхнього ритмічного рисунку. Навіть звична фраза має «лягати» на душу, виховувати чуття і смак до мови. Хіба можна мати чуття мови, подаючи, скажімо, як паралельну форму до зручніший» — «більш зручний»? «Соловей» — перефразуємо Брюсова у зв’язку зі знаменитим «Круком» Едгара По, — соловей, звісно, ніколи не зможе вимовити такого слова».

Подібні й сучасні пропозиції «навести порядок» у подвоєнні приголосних: в українській мові, мовляв, подвоєння не відчувається. Але ж ідеться не про приголосні, а про голосні, що творять звуковий образ мови. Перед подвоєним приголосним вони подовжуються: одна річ «беладонна», інша — «беладона». У першому випадку — слово протяжне, співуче (італійська мова!), у другому — якесь наче вкорочене, безбарвне. Уже й «Мадонна» пропонують писати з одним «н». Уявімо собі, що станеться, коли керуватимемося тими приписами, з поезією, приміром, такою: Що тлінне, що мина всякденно —
Все поховала ти в віках,
Ти, мов дитина, спиш, Равенно,
В німої вічності в руках.

Цей переклад Григорія Кочура (з Олександра Блока), який постійно дораджував дбати передусім про милозвучність кожної фрази.

— Для вас економічні важелі не настільки важливі, як духовні. Однак економісти-футуристи кажуть, що вступаємо в часи, коли людині важко знайти собі працю, заняття, яке забезпечує їй фізичне існування і відповідає духовним потребам. Праця і людина, людина і творчість розділяються. Економіка стає над творчістю, диктує свої умови.

— Письменник завжди стоїть перед вибором: чи має орієнтуватися лише на свої уподобання, чи враховувати смаки широкого кола читачів, здобуваючи одразу й визнання, і відповідну за це винагороду. Я не є прихильником ні «масової» літератури, ні елітарної у пересічному значенні слова, коли автор свідомо відмежовує себе від не дуже освіченого читача. З доброї книжки, справді, кожен має взяти стільки, скільки спроможний узяти. Твір має бути відкритий для кожного.

Коли ж ідеться про перекладача, надто з античної літератури, то він повинен бути чутливий до тих «краплин вічності» (Віктор Гюго), що їх закодувала в художній текст давнина. Закодувала з тим, щоб і ми, причастившись до вічного та доброго, передали ту краплину прийдешнім поколінням. У тій спадкоємності чи не найвищий сенс літератури, мистецтва взагалі. Можливо, мають рацію ті, хто стверджує, що цінність художнього твору не так у тому, що хотів сказати автор у свій час, як у тому, що цей твір може дати сучасному читачеві. Перекладач, навіть із давніх літератур, повинен бути дуже сучасною людиною, щоб і відчути, і проакцентувати у своєму перекладі те, що адресував античний автор далекому майбутньому. «Задля майбутніх поколінь працюю, з ними бесідую», — понад два тисячоліття тому писав Сенека.

— Чим усе-таки відрізняється антична людина від сучасної і чи порозумілися б вони між собою, ведучи діалог через віки?

— Пересічний афінянин за п’ять віків до нового літочислення, сидячи просто неба в амфітеатрі, бурхливо реагував на найменшу похибку актора або музиканта, коли ставили ту чи іншу драму, скажімо, Евріпіда, того самого, чиї твори в наш час навіть досвідчений професор класичної філології читає, звертаючись до коментарів та словників.

Античну людину, приміром, Діогена, в сучасній людині найбільше подивувала б її залежність від безлічі речей. «Усе роблю для того, щоб речі служили мені, а не я — речам», — признавався колись Горацій. Живучи в наш час, він ледве чи відстояв би свою незалежність.

Іще в Есхіла один із героїв відмовився від щита, на якому були зображені різні страховиська для залякування супротивника: «Хочу бути мужнім, а не видаватись ним». Сучасній людині, хоч і приглядатиметься до себе, нелегко провести межу між отим «бути» і «видаватися»: «імідж» — одне з найпоширеніших нині понять.

Коли помирав Перікл, чиї заслуги перед Грецією справді незмірні, то близькі друзі запитали, яку свою заслугу перед рідним краєм він вважає найбільшою. «Найбільша моя заслуга перед Грецією та, що ніхто з моїх громадян не вдягнув із моєї вини чорного плаща», — відповів найвидатніший діяч і оратор. Можливо, й ті слова увиразнять різницю між людьми нашої й античної доби, а також кинуть світло на поняття «цивілізація», в основі якого латинське «цівіс» — громадянин.

А втім, вічні теми — життя і смерті, добра і зла, правди і кривди, багатства й убогості, любові і ненависті — дали б добру поживу для бесіди. І ті дві людини, нинішня й антична, однаково б подивувалися: скільки часу спливло, а вічне залишається вічним. Наче й справді «нічого нового під сонцем»...

ДОВІДКА «Дня»

Aндрій Содомора, член СП України, кандидат філологічних наук, дійсний член НТШ, лауреат літературної премії ім. Максима Рильського. Народився на Львівщині, у с. Вирів Кам’янко-Бузького району, у родині священика. Студіював класичну філологію у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, ще студентом почав перекладати твори античних авторів. Андрій Содомора продовжує латинську «борозну» Миколи Зерова, грецьку — Бориса Тена. Перший друкований переклад — 1963 року. У 1982 році видав повість про Горація «Наче те листя дерев», у 1983 році — першу книжку «Жива античність». Книжка 1999 року «Наодинці зі словом» була відзначена грамотою VII Форуму видавців у Львові.