Барабани Страдіварі
В одній із книжок Марини Меднікової є такий мікродіалог: «Хто дзвонив? — Малпи й обізяни. Нічого нагального. — Скільки разів попереджала! Хтось почує, як ти електорат обзиваєш…»
Свята правда: електорат ображати небезпечно. Особливо порівнюючи його з фауною. Тому що, як відомо, «за казлов атвєтіш». Тщатєльнєє треба, антропоморфніше. Наприклад так: «зросійщені папуаси».
На жаль, цей вислів належить не мені. Авторським правом володіє респектабельний та широко цитований по обидва боки Хутора Михайлівського інтернет-портал «Русский журнал». Там якийсь Давід Буянєр (далі — ДеБе), перейнятий «ощущением братства», всерйоз занепокоївся тим, що малороси та російські еміґранти різних хвиль раптом візьмуться вчити ще якоїсь мови, крім російської. Отак він, як завважила би Поваляєва, «мастурбував на цю смішну й нікчемну проблему», аж поки не вибухнув зрадницьки-запашною еякуляцією: «Подъем украинского национального духа способен вызвать непроизвольное раздражение едва ли не у любого носителя русского языка, будь он русский, еврей или обрусевший папуас».
А! Це вам не мильні бульбашки галицької русофілії від мадам Герман-Стеців. Ваш, Вікторе Федоровичу, електорат — «обрусевший папуас». І крапка. І не зденервовуйте себе згадкою про «казлів» — ДеБе вважає, що то ви ще надто політкоректно висловилися, толерантно, даруйте на слові. От як треба: «Достаточно вспомнить, что русское слово «быдло» есть не что иное, как польское заимствование, означавшее «непольские обыватели польских земель», то есть главным образом украинцы».
Відтак, черговий російський продюсер презентує спаринґ «Папуаси проти бидла». На тренера перших призначено Партію регіонів, з якою проведено експрес-курс молодого сен-сея: 1. «Каждый имеет право обмануть и быть обманутым»; 2. «Единомыслие — это когда не все за одну мысль, а одна мысль на всех»; 3. «Серое вещество уменьшится, если постоянно пудрить мозги» (О. Келлер).
Згідно з першим пунктом видано табельну зброю — т.зв. Хартію реґіональних мов. Так звану, бо український переклад не відповідає ориґіналові, про що київський лінґвіст Віталій Радчук попереджав іще три роки тому, коли робив офіційний експертний висновок цієї «кривотлумачення-фальшивки»: «Український перекладач послуговувався російським перекладом, який у самій Росії не набув статусу офіційного, бо й не був там ратифікований (і навряд чи буде: за логікою хартії, чим менш поширена мова, тим більше їй належить уваги)» («Дзеркало тижня», 29.04.2006.). На думку В. Радчука, найточніше назва документа віддається як «Европейська хартія загрожених мов» , і з її коректно перекладеного тексту випливає, що «сьогодні в Україні російську мову можна тлумачити лише як загрозу — й не тільки мовному розмаїттю, а й українській державності».
Але містифікованому текстові європейської рекомендації надали статусу українського імперативу. А що такого? «Строить из себя дурака легче, если до этого строил коммунизм» (О. Келлер) — фракції комуністів та регіоналів, ці «різні герої коміксів» (С. Жадан), «продавили» відповідний закон. І тепер от цей «шедевр безвідповідальності й безглуздя» дано за прапор «зросійщеним папуасам».
До прапора додається інструкція з експлуатації: «На красный свет идти нельзя, но организованно и с флагом — можно» (О. Келлер). За стройову підготовку відповідають новопридбані Партією регіонів місцеві ради. Реалізовуючи пункт другий нашого сценарію (про «єдіномисліє»), ці «гіпсові плакальниці, купальниці та міньєтниці» (Ю. Андрухович) улаштовують «забороненій» російській мові «парад суверенітетів». Найбільше шкода в цій виставі місцевих прокурорів, котрі перед кожним таким голосуванням влаштовують бліц-сеанс правового лікнепу для депкорпусу. Але ж «народу, идущему на красный свет, ничего нельзя доказать» (О. Келлер).
Утім, організатори дійства цілком свідомі, що низка ближчих судів прокурорські протести просто проштемпелює, скасувавши регіональні постанови через юридичну неможливість будь-якого статусу російської мови, крім чинного (між іншим, цим вони перейматимуться довго й нудно замість того, щоб розглядати нагальні справи конкретних представників електорату). Та й европейцям, схоже, вже незручно споглядати, як їхню інтелектуальну ініціативу ґвалтують цілою «проффесорською» парторганізацією, й вони, нарешті, пояснять нашим регіоналам, що російська в Україні — це щось інше за старогрецьку в Греції. Тому пункт третій про «пудрення мізків» стає головним на порядку денному.
Ну, для кремлівських політтехнологів папуас — він і є папуас, нехай навіть зросійщений. Головне, щоб не втратив «отношение к русскому языку как своему историческому наследию», як нотує ще один екземпляр із «Русского журнала» Владімір Годік. Так ми й не відмовляємося від історичного авторства в творенні мови, яку лишили по собі середньовічні київські козарлюги, кохаючись на уґро- фінських болотах із тубільними дівчатами. Теж мова, хай буде. Але Годікові, славному носієві того колоніального суржику, що його згодом ошляхетнили «папуаси» Пушкін та Гоголь, треба іншого: «Признать цивилизаторские заслуги России».
Отут уже починається клініка. Та хто ж їх, ці заслуги, не визнає?! Чеченці — від Шаміля й до нині — визнають знано як. Прибалти, котрих рецидивіст із цивілізаторським комплексом примушував до співжиття не так уже й довго, теж визнають: «Естонія вимагає мільярд доларів за кожен «прожитий з Росією» рік» («День», 23.09.2005.). Українці? Станіслав Кульчицький важко видихнув, як марафонець, що навів у своїх десяти книжках усі факти й аргументи на користь такого «визнання»: «Смертні вироки для мільйонів громадян України приходили з-за її меж» («День», 20.10.2005.). Та «зросійщені папуаси» цих книжок не читають.
О! Тут українські видавці, нарешті, здається, дозріли до об'єднання — під ідею змусити уряд запровадити квотування російського книжкового імпорту. Резони цілком економічні: захистити вітчизняного товаровиробника. Ну так само, як російський уряд захищає квотами свого товаровиробника від українських труб, карамелі, сирів, м'яса й навіть болтів. Що тут зчинилося! Бидло зазіхає на високу російську культуру! На цивілізацію!
Щодо «російської цивілізації» взагалі, то краще за Станіслава Леца не скажеш: «Якщо людожер їсть виделкою й ножем — це поступ?» Що ж до російських книжок, котрі в нас тут щокроку, то щось мені в книгарнях Берліну та Франкфурту нічого, крім німецьких (і, звісно, австрійських та швейцарських) видань, не траплялось. У них там для тамтих «зфранцужених» або «занглійщених папуасів» — окремі крамнички. Як для сексменшин. Чого ж, можна й у Києві одну таку, з російськими книжками, лишити.
Але небезпечно. Зараза російської експансії має свій «код да Вінчі»: Росія закінчується там, де зникає російська мова / російська мова зникає там, де закінчуються російські книжки / Росія завжди там, де є російські книжки — такою арґуменацією обстоював логіку держпідтримки президент Російського Книжкового Союзу й за сумісництвом голова Рахункової палати Держдуми РФ С. Стєпашин.
Часто книжки, як і коні, не винні. Але та «Росія», що за ними тягнеться... Дивіться самі — той самий ДеБе з «Русского журнала»: «Идеальным решением был бы раздел Украины на две области, одна из которых отошла бы под протекторат Польши... Вторая часть вошла бы в состав России». І ніби його імперська шизофренія вже стала доконаним фактом, поблажливо додає: «Дай Бог, чтобы трижды проклятые «герои» Украины — Богдан Хмельницкий, Мазепа, Петлюра, Бандера, Коновалец — остались ее последними героями».
Треба мати характер «нордичний, стійкий», аби не підчепити цього імперського «сифілісу». І не забувати, що «канібали віддають перевагу безхребетним» (С. Лец). Сергій Набока не був безхребетним, тому й пропонував в одному з інтерв'ю «запровадити суцільне культурне ембарго на все, що йде з Росії» («Книжник-review», 2000, ч.6). Утім, запізно: ми давно й обширно уражені непристойною російською хворобою, а лікувати її довго й дорого. Оксана Пахльовська, ведучи далі мову про естонську вимогу міліардорічної моральної компенсації, впадає в розпач: «Одначе навіть 150 мільярдів євро щорічно (!) не допомогли вирятувати «російську» Німеччину від бідності, безробіття, корупції й... неонацистських рухів!»
Утім, геополітична справедливість, як то беззастережно довела Кожелянкова «Дефіляда в Москві», запанує. І весь світ широкий — і ми, зрозуміла річ, також — врешті-решт матиме нормальні (а може, й дружні; з обміном книжками на паритетних засадах) відносини із загубленим у зауральській тайзі Московським царством. Цього варто очікувати бодай з естетичних міркувань: як справедливо вважає щедро цитований нині запорізький афорист, «наказание красит преступление».
Але все це буде завтра. Поки що ж «малпи й обізяни» з українськими паспортами й регіональними партквитками водять «мовознавчі» хороводи під запальні «барабани Страдіварі» (Ю. Андрухович). Маймо спокій. Може, з ними просто треба говорити їхньою ж мовою? Із дзен-посмішкою на незайманих «вєлікім і могучим» вустах? От як би висловилася героїнька европейського письменника Андруховича про чергове вербальне блювотиння якогось кушнарапова чи синьобіловола? А приблизно так: «Пиздить він багато, — знайшлася з відповіддю Марлена. — Ти що, йому віриш? Він же придурок!»
Співавтори:
Марина МЕДНІКОВА. Крутая плюс. — Л.: Кальварія, 2005.
Світлана ПОВАЛЯЄВА. Замість крові. — Л.: Кальварія, 2004.
Олег КЕЛЛЕР. Мыслизмы. — Запорожье: Дикое Поле, 2005.
Сергій ЖАДАН. Депеш Мод. — Х.: Фоліо, 2004.
Юрій АНДРУХОВИЧ. Дванадцять обручів. — К.: Критика, 2004.
Станіслав Єжи ЛЕЦ. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006.
