Допомагаючи іншим, створюємо підтримку собі.
Жуль Верн, французький письменник і географ, класик пригодницької літератури, основоположник наукової фантастики

Будь моєю дитиною!

«Роботи вистачить усім»: як в Україні працює механізм усиновлення
12 жовтня, 2017 - 11:22
ФОТО З АРХІВУ "Дня"

В Україні — 71 тисяча дітей-сиріт. У більшості з них є опікуни чи піклувальники, а майже 14 тисяч живе у прийомних сім’ях чи дитбудинках сімейного типу. Шість тисяч вихованців інтернатів мають цей статус і чекають на нову сім’ю чи випуск із закладу та повноліття. Таку статистику озвучив Уповноважений Президента України з прав дитини Микола КУЛЕБА в ефірі «5 каналу».

Захисники прав дітей переконані: родина — найкраще середовище для розвитку дитини незалежно від віку, стану здоров’я чи особливостей поведінки. Це особливо актуально для дітей-сиріт. Пріоритетним для них є усиновлення, оскільки дитина приходить у нову родину на правах рідної. «День» дізнався, через які процедури мають пройти майбутні батьки і чому деякі потенційні усиновлювачі шукають дитину роками.

СПОЧАТКУ — ПОВЧИТИСЯ

«Той, хто вирішив прийняти у свою сім’ю дитину, має спочатку оцінити власні ресурси, — акцентує Любов ЛОРІАШВІЛІ, психолог Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. — Потенційні батьки повинні вирішити, чи готові вони відмовитися від чогось заради дитини, приділяти їй багато часу, сприймати її з усіма особливостями, складнощами поведінки та попередньою історією. Треба усвідомити й те, що любові і злагоди одразу може і не бути».

Шлях до зустрічі із сином або дочкою починається у службі у справах дітей за місцем проживання. Там фахівці допоможуть визначитися із сімейною формою, яка підходить людині найбільше. Тут грають роль і бажання, і матеріальні обставини. Можливо, людина зупиниться на усиновленні чи все-таки відчує в собі сили стати «професійним» батьком чи матір’ю у прийомній сім’ї чи дитячому будинку сімейного типу. «Ми в соцслужбі сприймаємо таких батьків як колег, які виконують свою роботу цілодобово, без вихідних, відпусток і лікарняних», — каже Любов.

Наступний крок — збирання пакета документів, яке триває близько місяця. До нього входять копії паспортів і свідоцтва про шлюб, довідки про доходи, стан здоров’я, несудимість, а також підтвердження права власності або користування житлом. Потім соцпрацівник відвідує родину, щоб оцінити її побут, та описує свої враження в акті про обстеження житлових умов, який долучають до справи.

Любов ЛОРІАШВІЛІ: Той, хто вирішив прийняти у свою сім’ю дитину, має спочатку оцінити власні ресурси. Потенційні батьки повинні вирішити, чи готові вони відмовитися від чогось заради дитини, приділяти їй багато часу, сприймати її з усіма особливостями, складнощами поведінки та попередньою історією. Треба усвідомити й те, що любові і злагоди одразу може і не бути.

 

Перед початком пошуку охочі прийняти дитину в сім’ю можуть пройти спеціальні курси. У Києві щомісяця навчання розпочинає одна група. Більшість слухачів — майбутні усиновлювачі, які прагнуть краще зрозуміти особливості та потреби дитини, прагнуть навчитися з нею взаємодіяти та реагувати на складнощі у поведінці.

Курс містить десять занять — по одному на тиждень. Тренери готують сім’ї до змін та кризових моментів, руйнують міфи про виховання, вчать правильно адаптувати дітей до нового середовища і переналаштовуватися самим, формувати міцні, але гнучкі родинні зв’язки. Кілька блоків присвячені власне дитині, її розвитку та потребам, втратам, які вона пережила. На останніх заняттях соцпрацівники розповідають про те, де і як можна отримати допомогу чи спеціальні послуги.

На підсумковому занятті ті, хто успішно впорався з програмою, отримують довідку про проходження курсів. Попереду на них чекає найскладніший етап — пошук своєї дитини.

БАЧИТИ ДИТИНУ, А НЕ ДІАГНОЗ

За словами Миколи Кулеби, щороку нову сім’ю знаходять близько двох сотень дітей. У черзі на всиновлення зараз стоять 1800 родин, деякі з них чекають понад три роки. При цьому статус сироти досі має шість тисяч дітей. Де помилка в цій арифметиці?

Пояснення просте і сумне водночас: у майбутніх усиновлювачів занадто вузькі рамки пошуку. «Часто людина не готова бачити реальних дітей. Її цікавлять, наприклад, лише дівчатка до шести років слов’янської зовнішності без затримок у розвитку, — зауважує Любов Лоріашвілі. — Усиновлювачі часто не бачать плюсів у підлітків, забувають, що маленька дитина вимагає набагато більше уваги, іноді складно зрозуміти, чого вона хоче. Дорослих лякає інвалідність дитини чи серйозні хвороби. При цьому у них часто теж є проблеми зі здоров’ям, але під час пошуку це чомусь забувається».

Марія Айлен — одна з тих усиновлювачів, хто не злякався десятків аркушів медичної документації та незрозумілих діагнозів. «Свою дочку я знайшла у перший же вечір. Коли їхала через пів-України «на оглядини», ще не була певна, але вже до особистої зустрічі, слухаючи, як директор зачитує медичну книжку, відчула: моя, — згадує Марія. — Донечка має інвалідність, її захворювання серйозне, потребує щоденного прийому ліків протягом всього життя і контролю у лікаря. Але я обдумала цей варіант заздалегідь і була готова побачити дитину, а не діагноз. Моя дівчинка — абсолютно золота дитина. Кожного дня нам є чому радіти і чим захоплюватись, її хвороба не заважає нам бути щасливими. Проте до мене вона провела в закладі рік, протягом якого ніхто до неї не приходив. Мені страшно думати, скільки ще таких дітей залишаються там на місяці і роки, бо потенційних батьків відлякують діагнозами».

Команда фонду «Зміни одне життя» вирішила допомогти таким малюкам знайти своїх батьків. Вони об’їздили багато інтернатів і зняли дво- чи трихвилинні ролики про дітей-сиріт із усієї України. Кожна зйомка починалася з розмови психолога з хлопчиком або дівчинкою про хобі та індивідуальні риси характеру. Потім оператор просив дитину розповісти про себе і зробити щось у кадрі. Голос за кадром озвучує деякі моменти з розмови з психологом. У підсумку дитина отримує своєрідну відеовізитівку, яка розміщується в інтернеті й на телебаченні.

«У службі в справах дітей людина бачить тільки маленьку фотографію дитини та купу довідок. І якщо там написано, що у малюка серйозні хвороби чи інвалідність, то часто ця тека відкладається вбік. Наш відеоролик про дитину, який майбутні батьки побачать на прийомі у фахівця чи по телебаченню, дозволить їм самостійно оцінити глибину проблеми та прийняти рішення», — коментує Леонід ЛЕБЕДЄВ, директор фонду «Зміни одне життя». Поруч із роликом люди бачать контакти місцевих соцслужб, до яких треба звернутися, щоб усиновити цю дитину. Крім того, команда «Зміни одне життя» консультує тих, хто ще в пошуку, та сім’ї, які вже прийняли малюка. Нині в базі фонду — понад три тисячі анкет. За три роки його діяльності свої сім’ї знайшли три сотні дітей.

КРИЗИ ТА ВЗАЄМОДІЯ

Коли людина зробила вибір, її спрямовують у службу в справах дітей, яка контролює заклад перебування дитини. Тамтешні фахівці мають бути присутніми під час першого контакту. За візитом спостерігають і працівники закладу — директор, головний лікар, вихователь тощо. Це створює додатковий тиск на людину. Шквал емоцій та почуті «страшилки» про хвороби, характер та спадковість можуть збити відвідувача з пантелику і змусити відмовитись від нібито «не його» малюка.

Любов Лоріашвілі радить при першому контакті зосередитися на головному — дитині. Треба поспілкуватися з нею, погратися, але в жодному разі не обрушувати одразу занадто багато уваги та любові й не засипати подарунками чи солодощами. Якщо пазл склався, то після рішення суду дитина може переїжджати до нового дому.

Проте це не кінець історії, адже члени родини ще мають пройти адаптацію та побудувати міцні стосунки. У центрах при соцслужбах є фахівці з теми сирітства, які консультують сім’ї, допомагають їм впоратися з труднощами чи кризами. Прийомні сім’ї та дитбудинки сімейного типу супроводжує соціальний педагог. У Києві є дві безкоштовні групи, де такі батьки зустрічаються й діляться досвідом одне з одним.

Іноді батьки та діти не можуть подолати власні бар’єри і знайти порозуміння. У багатьох випадках кризи трапляються через вісім-дев’ять місяців після потрапляння дитини у сім’ю. Вона починає бешкетувати, випробовувати межі любові й терпіння батьків. Масла у вогонь доливають ті, хто від початку не підтримував усиновлення. Якщо людина вчасно прийде зі своїми сумнівами до соцпрацівників чи психологів, вони спробують урятувати ситуацію. Проте виходить не завжди.

На жаль, ані про великі трагедії маленьких людей, ані про суху статистику таких «розлучень» майже не говорять. Утім, у цілому тема сирітства та пошуку нових батьків зараз набуває розголосу. «Соціальні служби готові співпрацювати з різними організаціями та підтримувати їхні ініціативи для дітей-сиріт, — запевняє Любов Лоріашвілі. — У цій темі не може бути конкуренції. Роботи вистачить усім — як з влаштування дітей у сім’ї, так і з подальшого супроводу та підтримки».

Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments