Чому «українськiсть» непрестижна?

Таке враження, що ми боїмося говорити по суті, чи просто не усвідомлюємо, про що йдеться. Усе якась дріб'язковість. Так, давно вчепилися в указ Президента про дозвіл складати вступні іспити до вищих навчальних закладів російською мовою. Я не палкий прихильник Президента, але вважаю, що цей указ доречний, хіба що невдало відредагований. Адже, як видно хоча б із допису Ю.Гнаткевича, ми (себто чинна влада) не спромоглися надати українським дітям можливість отримати освіту в українських школах. Ось вони і вчаться, де підвернеться. І що ж, карати їх на вступові до вищих навчальних закладів за провини чужих дядьків? У моєму житті трапилася протилежна ситуація. Скінчивши в 50-ті роки київську школу ім. П.Тичини, я поступав на мехмат Шевченківського університету. Хоч я вільно володів розмовною російською, але про навчальні предмети мені легше було говорити українською. Попри те, що добрим тоном при вступові вважалося щось інше. Тож я боязко звернувся до викладача, що відповідатиму українською. «Звичайно!», — сказав той, як мені здалося, навіть зрадівши. Дійсно, при вступові на філологічний, акторський факультети тощо слід вимагати бездоганного знання мови. Щодо решти, враховуючи ситуацію в країні, ліпше не прискіпуватися. Натомість, шукати і плекати таланти для галузей інженерії та природничих дисциплін.

Дивує мене інше. Ось уже років десять уся потуга нашої публіцистики спрямована на... полювання на бліх: невірні наголоси, вимова окремих звуків, лексичні огріхи, іномовні вивіски. Люди добрі, усе це дрібниці, не варті уваги! Мене завжди бентежило інше — питання, чому наші люди, навіть коли склалися сприятливі умови, не перейшли (не повернулися) до рідної мови? Адже одразу після Референдуму 1991 року, коли за незалежність висловилося 92% громадян України, можна було сподіватися вибухового переходу на національну мову. Але так не сталося. Чому? Невже голосували, маючи на увазі дешеву ковбасу? Це питання до всіх академіків, які люблять патякати на мовні теми, заводячи їх на манівці, високочолих соціологів, балакучих політологів. Адже і до, і після того року ніщо не заважало народам Закавказзя, Прибалтики говорити виключно своїми мовами. А ми що — виродки?

Зазвичай, ми робимо закиди на адресу влади. Так, вони могли б подбати про закони, податки, преференції. Але подякуємо їм, що вони, бодай про людське око, офіційно дотримуються державної мови. А глянути на себе в люстро корисно нам усім — «народним масам»!

Я не... не... і не... Але наважуся на гіпотезу. Так склалося, що сама «українськість» не є престижною в нашому суспільстві, асоціюється в очах загалу з непопулярними, нешанованими особами. Це, насамперед, літератори. Їх тривале проституювання на ідейному грунті є нестерпнішим за просто кримінальні злочини інших просунутих керівних осіб. Друга не надто шанована верства — чиновництво. Воно уособлює українську державу в її новій іпостасі, і, на жаль, досі не спромоглося на щось реально позитивне для загалу. Є в нас і популярні особистості серед спортсменів, артистів, діячів культури, але вони, здебільшого, тяжіють до «общепонятного». Ліпше б уже говорили англійською! Але й наявні позитивні приклади не поспішають пропагувати ЗМІ. Все ж вважаю, що в такій мовній ситуації винні ми всі: пасажири міського транспорту, покупці в магазинах, пішоходи на вулицях і прохачі в установах. Якби ми масово заговорили мовою свого народу, а зараз за це не хапають і не садять, то вона б хутко стала панівною.