Чому закони «сплять»?

Доводиться констатувати, що вирішення мовного питання протягом чверті століття вітчизняної незалежності тривало повільно. Дається взнаки постімперський та пострадянський синдром. Розробка трьох останніх мовних законопроектів значною мірою зумовлена демонстративною зневагою до української мови тих, кому за посадою потрібно бути прикладом для населення, а не прямо чи побічно оскаржувати Конституційне положення про державну мову. Будь-якому політику чи громадському діячу варто хоча б у загальних рисах знати Основний Закон України, що наділив їх повноваженнями та імунітетом.      

Найгучніші дебати наразі викликає Законопроект №5670. Документ  передбачає внесення змін до низки нормативно-правових актів України. За положеннями законопроекту, чинність втрачає ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», більш відомий як ганебний мовний закон Ківалова-Колесніченка. Серед новел документа — створення Національної комісії зі стандартів державної мови, яка формує Центр української мови та, окремо, Термінологічний центр, а також Уповноваженого із захисту державної мови. Передбачається інститут мовної експертизи та мовного інспектування як превентивні заходи щодо порушення визначених законом вимог обов’язкового застосування державної мови. Нарешті, передбачена кримінальна відповідальність за публічне приниження або зневажання державної мови нарівні з наругою над державними символами.

Та на нашу думку, одного документа замало, зважаючи хоча б на правовий нігілізм та інші метастази пострадянського суспільства. Та й сам законопроект викликає питання. Більш за все хвилює, аби ця блага ідея не стала черговим «сплячим законом», а запропонована комісія — не перетворилась на чергову групу урядовців, наділених повноваженнями й немалою платнею з наших кишень, котрим існуюча політико-правова система не лишає місця для маневру. Адже в правовому полі України не бракує чинних документів, котрі визначали статус української як державної мови та зобов’язували її застосування в офіційних установах як мову діловодства, як мову навчання та освіти, міжнародного спілкування тощо. Та вітчизняні закони й інші нормативно-правові акти мають спільну ваду — слабкий механізм реалізації.

* * *

Власне, що таке мова? Спосіб мислення, душа народу, код нації. А ще один з визначних чинників самоідентичності нації. Ідентичність — то природний процес, котрий полягає в усвідомленні народу, котрий проживає на єдиній, певною мірою окресленій території, історично сформованої спільності мови, культури, звичаїв, релігії, а  також полягає в засудженні відступу від зазначених правил. Її важливість навряд чи потрібно доводити — адже від усвідомлення своєї ідентичності залежить шанс нації на існування, конкурентність, особливо під час переоцінки цінностей та хиткості системи колективної безпеки.

Здавалося б, все просто — ба ні. Оскільки такої єдиної та чітко окресленої території в українців протягом всієї історії не було. Були окремі історичні області, а однією з вітчизняних особливостей державно-правового розвитку є вікове перебування українських земель під іноземною юрисдикцією. Такі століттями творили свою культуру, плекаючи власні духовні й матеріальні надбання. За таких умов історичним дивом є саме існування України як незалежної держави, і український народ має чим пишатися, адже вижити за таких шалених спроб знищення та денаціоналізації дано не кожному. Об’єктивною реальністю є російськомовні області та їх російськомовне населення. Варто уваги — саме на таке й розраховував агресор на початку війни та анексії Криму.

Однак не всім його планам судилось здійснитися — серед російськомовного населення України виявилось чимало патріотів, готових покласти життя за незалежність. Під час Революції Гідності на Майдані був намет «Мы, русскоязычные украинские националисты». Та п’ята колона в Україні діє брутально й агресивно. Те, що за Кримінальним кодексом України можна було б кваліфікувати як «роздмухування міжнаціональної ворожнечі», їм не загрожує, зважаючи на повільність роботи судів. Шалені спроби відтиснути Одеську область разом з самим містом зустріли такий спротив корінного російськомовного населення, що знадобилася брудна провокація, аби не втратити обличчя перед своїми ж. Стало очевидним — серед російськомовного населення України немало адекватно мислячих людей, а головне — патріотів України.

Не викликає сумніву необхідність знати й застосовувати українську мову. Та хто може пояснити, як заставити думати українською корінного мешканця Одеси, котрий, ризикуючи життям під час Революції Гідності, возив харчі, давав покришки, а наразі волонтерствує й допомагає фронту? Як це пояснити воякам, котрі тримають фронт і гинуть за Україну? Чи студентам зі сходу України?

Як має педагог ставитися до російськомовних студентів — примушувати їх спілкуватися суто українською чи робити так, аби вони самі цього прагнули? Адже загальновідомо, що лише власний приклад є для студентів вагомим, а чого варті заборони, наглядно демонструє відомий урок історії 1914 року. Після того як ІV Державна Дума тодішньої Російської імперії заборонила відзначати роковини пам’яті Т.Г. Шевченка, масштаб вшанування Кобзаря вразив імперську жандармерію й агентуру.

Українська мова — то має бути престижно, а не примусово. І на мою суб’єктивну думку, ми не маємо права на помилку, зважаючи хоча б на те, які виклики наразі долає Україна і що на кону.

* * *

Які ж заходи, на нашу думку, сприяли б реалізації мовного законодавства України й зокрема зазначеного законопроекту №5670? Насамперед варто усвідомити, що робота ця нелегка й не миттєва. Актуальність мовного питання на порядку денному сучасної України означає, що досі не подолано остаточні явища постімперської та пострадянської спадщин. Лише послідовні впевнені кроки, що реалізують визначену стратегію, можуть дати бажані результати. Наше бачення спрямоване до тих, кому не байдуже майбутнє України, хто працює з аудиторією чи має вихід на загал іншим чином — педагогів, науковців, письменників, громадських діячів. Наразі не час до обміну взаємними звинуваченнями, потрібно шукати діалог та єднальні чинники. Тож перший крок — утримання від категоричних заяв та надмірного радикалізму.

Особливо це стосується науковців та педагогів, котрих щоденно слухає й чує величезна кількість студентів, колег або читачів їх наукових робіт. Освіта завжди була вітриною суспільства, і наразі її роль важко переоцінити. Історія України має приклади того, як саме освітні заклади завадили остаточній полонізації й асиміляції українців, варто пригадати братства, братські школи та полемічну літературу. Серед нинішніх студентів чимало тих, що приїхали як біженці, котрі з діда-прадіда розмовляли російською мовою. Від нас залежить, захочуть вони пізнавати українську мову, долучатись до української культури чи, отримавши диплом, збагачуватимуть набутими в Україні знаннями економіку чи культуру інших держав. Лише особистий приклад педагога робить його взірцем для учня або ж відіграє протилежну роль. Варто усвідомити — поділяти студентів за мовною ознакою — щонайменше непедагогічно.

Далі телебачення й радіоефір. Вони мають бути сповнені кращими зразками художніх та документальних фільмів, теле- та радіопередач. Кращі вітчизняні роботи мають стати повсякденною реальністю, а не демонструватись лише у дні національних свят. Трансляція історичних документальних кінопроектів також має відбуватися в години максимального перегляду, а не опівночі чи в нічний час. Варто усвідомлювати невтішну картину — на рівні середньої та вищої шкіл вітчизняній історії не завжди приділяли належну увагу. А художній фільм чи грамотно сформований телепроект може не лише поповнити знання, а й викликати живу цікавість історичним минулим.

Йдеться не лише про так зване серйозне кіно чи передачу, адже в кожного свій смак, котрий потрібно враховувати і виховувати. Реалії ринку ще нікому не вдавалося відмінити, тож зарубіжне «мило» також повинно мати гідного українського конкурента. Варто розробляти відповідну стратегію, щоб студенти-випускники творчих ВНЗ, актори, режисери, драматурги, кінотелеоператори не прямували в прийми до сусідів, а мали можливість професійної й творчої самореалізації в Україні й, набувши популярності, ставали відомими українськими, а не зарубіжними діячами культури. Наразі мало просто знімати кіно — важливо його «продати», залучити кошти, зробити популярним.

Наступний пункт — популяризація сучасної української культури в російськомовних регіонах України. Саме сучасної, з її нинішніми проблемами, потребами, пошуками, креативним баченням. Стереотип вишиванка-горілка-шаровари є і застарілим, і тим, що потребує адаптації до умов сьогодення. Серед вітчизняних митців чимало тих, хто здобув визнання у світі, де дні української культури відіграють свою немалу роль у протидії ворожій пропаганді. Вочевидь, аналогічна робота також необхідна в Україні і з тією ж самою метою. Наша країна завжди була багата на таланти — так вже склалось історично, можливо, мистецько-культурна сфера стала тою скарбничкою, де зберігалась душа народу.

Далі важливо усвідомлювати, що вищезазначена робота триває за умов відчутної ворожої присутності в Україні на всіх рівнях. Наразі той час, коли кожен має спитати в себе — що я зробив для нашої перемоги?   

* * *

Відтак стратегічною метою має стати престиж української мови як цементуючого чинника національної єдності. Інакше — ніяк. Щоб матері свідомо віддавали своїх дітей до українських навчальних закладів, а не шукали й платили немаленького хабара за навчання у російській школі. Щоб студенти усвідомлювали свою відповідальність за майбутнє країни й були раді працювати задля цього.

У цій нелегкій справі покладатись Україна може лише на власні сили. Наша держава лишається сам на сам з власними проблемами, байдуже до того, що власноруч позбавила себе засобів практичного захисту кордонів та внутрішньої стабільності. Як ніколи актуальними є слова уродженки України Голди Меїр про байдужість великих країн до проблем маленьких народів. Будь-які необдумані кроки та їх наслідки одразу ж будуть використані проти нас. Історія вкотре демонструє свій найважливіший урок — лише сильна та конкурентна держава може стати тим гравцем, якому не потрібно вкотре доводити своє гарантоване статутом ООН право на суверенне існування.

Таким чином законопроект №5670 є життєво необхідним, однак потребує дієвих механізмів реалізації та доопрацювання. Важливо, щоб у боротьбі з агресором не поцілили у своїх.

Зазначаю, що цей нарис жодним чином не оскаржує будь-чию монополію на істину, тож залишаю за собою право на помилку.