Гордієві вузли Великого Лугу

Що маємо на сьогодні від славного Великого Лугу, якого козаки-запорожці люб’язно звали своїм Батьком, а Січ — рідною Матір’ю?

Гойдається ребристими хвилями Дніпро. Не Дніпро, а Каховське водосховище площею 2155 км2, водами якого 1956 р. затоплено Дніпровсько-Кінські плавні з лісами, озерами, старицями й протоками. Наяву «класичний» приклад бездумного втручання людини в природу! Під водою опинилися десятки населених пунктів та орієнтовно 30 тис. га родючої землі. Як для сухого степу — назавжди зникло понад 60 дрібних річок і озер! Ліквідовано цілий ландшафт, біокомплекс            — обширні плавні посеред степу: регулятор місцевого клімату, унікальний біофільтр, неоціненна комора природних ресурсів (рибних, рослинних, мисливських тощо). Можна було говорити про Великий Луг як єдине у світі внутрішнє річкове гирло.

Від сучасного м. Запоріжжя на 15—18 км нижче за течією Дніпра заплава річки сильно розширюється, й по профілю с. Біленьке (на правому березі) — м. Василівка (на лівому боці) ширина її сягала понад 20 км. Трохи вище від цього місця (північніше) у водосховище тепер впадає колишня притока Дніпра — р. Конка. Колись Конка (або Кінська) і Дніпро протікали паралельно одна одній на довжині майже 200 км (до злиття в одне річище). Це величезне за площею (орієнтовно 80тис. га) розширення заплави між річками в народі здавна називалося «Кінські плавні» або «Великий луг».

Великий Луг творився Природою тисячоліттями: обширні весняні розливи річок, утворення намулами прируслових валів тощо. Оскільки вода повністю не поверталася після цих розливів у річкове русло, виникали заболочені плавні. Це була найбагатша територія в Європі — «країна квітів і звірів».

Подібне природа витворила хіба що в дельті р. Міссісіпі (штат Луїзіана, на півдні США). Якраз тут, на прируслових, берегових, валах, створених алювіальними відкладами найбільшої річки Північної Америки, стоїть місто Новий Орлеан.

В Україні, від плавнів Великого Лугу (з потужними історичними «покладами», непорівнянними з нафтовими півдня Луїзіани!) нині залишилися лише найбільш підняті місця — архіпелаг із 13 островів — Великі та Малі Кучугури, які з’єднуються тільки в літню межень (коли спостерігається зниження рівня води).

Після будівництва ГЕС і заповнення Каховського водосховища рибі, яка віками приходила на нерест у Дніпро, просто не було де відкладати ікру. Вона, нещасна, кинулася нереститися до берегів, під каміння. Можна було бачити (за свідченнями очевидців), як тисячі самозадоволених рибалок, оточивши живим кільцем береги, виловлювали рибу навіть руками. А вже через рік риби в новоствореному «морі» cтало менше в десять разів. Зникли не тільки осетрові, а й типово плавнева риба — берш.

Та що там риба! Затоплення плавнів Великого Лугу — кричуща, катастрофічна втрата історико-культурної спадщини всього українського народу. Це — глум над національною історією! Під водою залишились усі Запорозькі Січі, козацькі зимівники, городища і могильники.

Спустити б водосховище, що вже прогнило, й тільки, підмиваючи береги, розширює свою акваторію. Однак що буде після спуску води?

Можна собі уявити страшний, жахливий ландшафт! Водосховище перетвориться в суцільне болото. При всіх негативах нині ми ще маємо якийсь із нього зиск: вилов риби, судноплавство тощо. А коли вода повністю зійде, багнюка пересохне, й днище сьогоднішньої водойми перетвориться на суху пустелю з радіонуклідами, що осіли тут із часів Чорнобильської трагедії. Виникнуть пилові бурі. Вітри розноситимуть ці радіоактивні «пожитки» по всій Україні (й за її межами). Зазвичай, через сотні років плавневі екосистеми могли б відновитися (завдяки процесу демутації). Але якою ціною! Що ж робити?

Депресивний стан Каховського водосховища, що склався на сьогодні, вимагає кардинального, неординарного вирішення!

ОХОРОНЯЄМО НЕ ВЕЛИКИЙ ЛУГ, А ПЕРЕВАЖНО ВОДОСХОВИЩЕ НАД НИМ

10 лютого 2006 року створено національний природний парк «Великий Луг» загальною площею 16756 га в межах території Василівського району Запорізької області на основі регіонального ландшафтного парку «Панай». Більша частина (86,3%) національного парку — акваторія Каховського водосховища та інших водойм — 14790 га. Так що охороняємо не Великий Луг, а переважно водосховище над ним!

«Окрайці» залишилися від колишніх байраків Степу — зарослих лісом балок і крутоярів. За рельєфом територія НПП «Великий Луг» — низинна положисто-хвиляста рівнина придніпровського лівобережжя Причорноморської низовини. Однак регіон характерний поширенням яружно-балкових місцевостей. Уздовж Дніпра видно обриви лівобережного корінного схилу річкової долини, берегові яри. Ділянка, на якій закладено парк, є найбільш еродованою.

У межі парку заходить верхня частина найбільшої з навколишніх — Білозірської балки, загальною довжиною 75 км. На території національного парку є ще одна велика балка — Маячанська, завдовжки 14,4 км. Тут проходив шлях татар по ясир в українські землі.

Територію НПП «Великий Луг» складають три природоохоронні науково-дослідні відділення (ПОНДВ) — «Скельки», «Панай», «Білозірка». ПОНДВ «Панай» — це степові урочища Балка Кам’яна і Маячанська, Маячанський степ та ін. ПОНДВ «Скельки» — урочище Басанька, крутосхили Штольні тощо.

Згадуваний архіпелаг островів Великі та Малі Кучугури включено до заповідної зони парку. На Кучугурах є залишки печенізького міста. Тут розташоване городище XIV—XVI стcт. — Курземал. Це колишнє золотоординське місто Курцемаль, або Самис. До створення Каховського водосховища Кучугури були посередині Великого Лугу.

ІСТОРИЧНА ЕНЕРГЕТИКА ТЕРИТОРІЇ

Загалом, регіон, де розташований «Великий Луг», — високоенергетична земля. У VІ—ІV стст. до н.е. на цій території жили іраномовні скіфи, містився центр їхньої держави Велика Скіфія — Кам’янське городище. Тут вони ховали своїх царів (Гайманова, Нечаєва могили). «Батько історії» Геродот, як його назвав перший оратор Риму Цицерон, пише про скіфське місто Агатобул, яке було на місці сучасного села у межах парку, — Скельки. Про величезні могили скіфських царів у Пониззі Дніпра згадує візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Десь у цих місцях була знаменита скіфська Герра.

Яскраву сторінку в історії Степового Придніпров’я вписано лицарями Середньовіччя — запорожцями. У ХV— ХVІІІ стст. тут були Січі Низового війська Запорізького. Відомий французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який набудував багато кам’яних замків в Україні й служив, бував у запорожців на Січі, у своєму «Описі України» (1650) розказує про Велику луку з дубовим лісом...

Створення козацьких зимівників започаткувало постійне заселення цієї території українцями зі своїм специфічним побутом, архітектурою, системою господарювання тощо. Теперішні села території НПП «Великий Луг» — Балки, Маячка, Скельки й затоплене Басанька, були козацькими зимівниками. У селі Маячка збереглися козацькі поховання з кам’яними (мальтійськими) хрестами.

Відносно незайманою на сьогодні залишилася біота плавнів на півдні острова Хортиця, що розташований трохи північніше НПП «Великий Луг». Це — те, що маємо ще на сьогодні на Хортиці від історичного Великого Лугу.

Красуються ще в цій місцині на Хортиці древні та преславні озера Прогной і Домаха. Саме на Домасі був козацький зимівник, де запорожці займалися також (не воювати ж бо весь час!) риболовством, бджільництвом, полюванням та іншими промислами.

Поряд з о. Хортиця — острів Мала Хортиця, або о. Байди (друга назва — Канцерівський), звідки й почалася власне Січ («городок»), збудована першим українським гетьманом Дмитром Вишневецьким (Байдою).

Утім, найдавнішою з відомих Січей Великого Лугу була Томаківська Січ, яка розташовувалася на о. Томаківка й проіснувала до 1593 р. Поблизу сьогоднішнього міста Марганець ще збереглися залишки її укріплень. Наступного року в гирлі р. Базавлук засновано Базавлуцьку Січ. Ще пізніше, з 1636 по 1652 роки, біля Микитинської переправи через Дніпро існувала Микитинська Січ. Тепер це вже територія м. Нікополь. 1652 року запорожці перебралися на Чортомлик (територія сучасного села Капулівка) й заснували Чортомлицьку (Стару) Січ. Із нею найбільш пов’язане звитяжне життя легендарного кошового отамана Івана Сірка. 1709 року у зв’язку з подіями Полтавської битви й через зраду полковника Гната Галана, що провів на Чортомлицьку Січ таємним ходом царські війська, які зруйнували її дощенту.

Гай-гай... Скільки тих зрад було в нашій історії... Також дивно — як на Чортомлицькій, так і пізніше на Новій Січі «славні» запорожці, що не боялися смерті, без бою (Калнишевському однаково прийшлося потім чверть віку гнити на Соловках, а Глобі — у Тобольську...) здавали Січ. Задля самозбереження? Заради наступних Олешківської та Задунайської Січей? Але то вже були Січі без рідних дніпровських порогів, «гомерівський регіт» яких можна було чути, приклавши вухо до землі, на десятки кілометрів.

1734 року не без активних потуг тодішнього гетьмана України Данила Апостола запорожці перебралися на старі, раніш обжиті, місця та заснували на річці Підпільній уже Нову Січ (нині затоплена водами Каховського водосховища).

4—5 червня 1775 року 68 полків генерала Текелія (проти трьох тисяч козаків з двадцятьма! гарматами) за вказівкою імператриці Катерини  ІІ зруйнували Запорізьку Січ.

Пізніше, наприкінці 20-х років ХІХ ст. (під час російсько-турецької війни 1828—1829 рр.), запорожці на чолі зі своїм кошовим (останнім) Михайлом Федоровичем Головатим перебралися на берег Азовського моря (в окрузі нинішнього Маріуполя). Але то вже була не Січ, а підвладне царській Росії Азовське козацтво (така собі республіка). Так поступово «розчинилась» історія славних Запорозьких Січей.

Власне, трагічні події зруйнування Запорозької Січі стали початком нової колонізації й формування етнографічного складу населення Великого Лугу. Трохи згодом царський уряд почав роздавати колишні козацькі землі у власність дворянам, які привезли сюди своїх кріпаків.

МОРЕ СТЕПУ, ЯКЕ МИ ВТРАЧАЄМО

До розорення у ХІХ ст. довколишні місця мали вигляд сухого варіанту різнотравно-типчаково-ковилових і типчаково-ковилових степів. Гонами розлягалася ковила, погойдуючись від легкого подиху вітру своїми пишними суцвіттями — «султанами». Цілинний степ нагадував розбурхане море.

На степових ділянках НПП «Великий Луг» досить велике поширення (як для цього степу) має барвисте різнотрав’я. Особливо красивий степ повесні, на початку літа.

Основне тло (аспект) утворює шавлія поникла з темно-синіми квітками, що виділяються на сріблястому (ковиловому) тлі. Аспектує розплавленим золотом ніжно-жовтих квіток горицвіт весняний. Назву рослина дістала від бога сонця Адона, адже квітки горицвіту завжди повернуті до сонця (у похмуру погоду вони закриті). Поновлюється він поволі (з насіння розвивається протягом десяти й більше років).

У плавнях, на піщаних островах Великих і Малих кучугур, у западинках, збереглися невеличкі ділянки заплавних лісів — колків, з берези дніпровської. Це єдине у світі місце, де береза дніпровська зростає у дикому стані. Плавневі ліси Великих і Малих кучугур прадавні, як праліси.

Загалом, особливої цінності флорі парку надають види, занесені до Червоної книги України, яких тут відмічено 40 видів. Астрагал шерстистоквітковий — лагідна і приємна на вигляд рослинка. Головно — завдяки густому сріблястому опушенню з довгих м’яких ворсинок. Хочеться припасти до сплетеного цими рослинами світло-зеленого, з візерунчастим малюнком, пухового покривала. Брандушка різнокольорова, або імшан, напровесні (коли тільки-но зійде сніг) прикрашає степ своїми лілово-рожевими барвами. Зустрічається рідко (5—10 екземплярів на 1 м2) і лише місцями, переважно на степових природно-заповідних територіях.

Із видів тварин, занесених до Червоної книги України, на території парку примітна гадюка степова, постійне перебування якої відмічається в урочищі Маячанська балка.

У степових байраках, прибережних лісових заростях, глибоких ярах, на придніпровських кручах посеред ночі почуєте глухий, але гучний голос «у-гуу» «червонокнижного» пугача. У цілому по Україні ще можна нарахувати якихось 50 пар. Це найбільша в Україні сова (вага — 1,5—4,2 кг, довжина тіла — 60—75   см). У темряві видно тільки великі ясно-оранжеві очі (від них буває навіть страшнувато). Вдень (якщо пощастить) можна бачити невеличкі «вушка» над плоским «лицем», темні поздовжні рисочки на темно-рудому забарвленні пір’я, зверху, на крилах, — жовтуваті й білуваті плями.

Канюк степовий в історичному минулому завжди був звичайним гніздовим видом степової зони України. До середини ХХ ст. його чисельність значно скоротилася. Вид вважали зниклим. Завдяки «перебудові» й, відповідно, господарському розвалу почала відновлюватися кормова база цього птаха. Можна сподіватися, що в небі Великого Лугу почуємо характерне канючання «кейй-кейй-кейй» курганника (російськомовна назва канюка степового).

Корінне перетворення степового ландшафту призвело у ХХ ст. до різкого скорочення і загалом перебудови біотичного різноманіття. Назавжди втрачено окремі біологічні види. Де тарпани, сайгаки, степові орли, степовий тетерук і дерихвіст, чорний та білокрилий жайворонки, чайка степова та інші творіння божої Природи?

Тобто фрагментація колишніх природних степових та створення на їхньому місці антропогенно-трансформованих ландшафтів веде до збільшення мозаїчності, дискретності й водночас — втрати цілісності, системності, образності їхнього сприйняття. Інакше кажучи, відбувається (на очах одного-двох поколінь) втрата Степу як матеріального, реального об’єкта, так і духовного, ідеального образу.

P.S. Відносно нещодавно було звільнено з посади директора НПП «Великий Луг» Юрія Володимировича Солопа, колишнього директора регіонального ландшафтного парку «Панай», людини, яка щоденно віддавала себе служінню справі охорони природи. Здається, це спричинила політика нинішньої влади: на кожному «посту» (не кажучи вже про ключові) — свої люди. Але ж Юрій Солоп «до кісток» знав свою роботу. У національному парку панувала творча атмосфера, порядок і дисципліна. Мало того. Проти нього, як це вже звично в нашій державі, організовано «полювання на відьом» — судовий процес. Це при тому, що в Юрія Володимировича на руках важкохвора дочка. Не можна так робити!