Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Говерла як символ державності

Серпень 1992 року: історія одного сходження
19 серпня, 2011 - 00:00
ГОВЕРЛА. 2009 р. / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Бог не дав нам крил, щоб літати, але дав нам розум, щоб у небо злітати, створив гори, щоб люди, у яких помисли чисті, могли підійматися до істини.

Не обділив Бог і Україну, подарувавши їй стрімкі Кримські гори, чарівні українські Карпати, справжньою окрасою яких є хребет Чорногора з найвищою точкою України — горою Говерла (2061 м) — та ще трьома вершинами, висота яких перевищує 2000 метрів. Говерла (праслов’янською мовою — «жіночий головний убір», угорською — «снігова гора») має конусоподібну форму, схили її вкриті альпійськими луками, чагарниками, буковими та хвойними лісами. Гора розташована на межі Закарпатської та Івано-Франківської областей на відстані 17 км від Румунії.

У наш час гори стали ще й одним із символів держави чи всього континенту: таким є Олімп для Греції, Фудзіяма — для Японії, Еверест — для Азії, Аконкагуа — для Америки, Кіліманджаро — для Африки, Монблан — для Європи... І нам, розпочинаючи програму «Прапор України на вершинах світу», дуже хотілося, щоб одним із символів нашої незалежності стала вершина найвищої української гори — Говерли, щоб вона стала символом єднання українців всього світу й усіх християнських конфесій, храмом злуки всіх українських земель, оберегом нашої мови, культури, традицій, історії.

Згідно з програмою, ми (а це був 1990 рік) розпочали боротьбу за синьо-жовтий прапор й утвердження його як національного й державного, заявляючи про це на найвищих вершинах світу. Із самого початку вирішили: прапор піднесемо над Говерлою тоді, коли Україна стане незалежною і наш пошитий у липні 1990 р. на Кавказі «стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів» (так Державний прапор України був визначений чинною Конституцією України лише 28 червня 1996 року) стане державним.

І ось, нарешті, сталося: 24 серпня 1991 року схвалено Акт проголошення незалежності України, підтверджений народом на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року; 28 січня 1992 року сесія ВРУ прийняла Постанову «Про Державний прапор України», згідно з якою ним став синьо-жовтий стяг із вишитим золотом тризубом; 20 лютого 1992 року ВР України постановила вважати 24 серпня Днем Незалежності України.

Наближалась дата першого святкування Дня Незалежності України — 24 серпня 1992 року. Настрій був святковим, піднесеним, адже здійснилася наша заповітна мрія, з’явилася надія йти шляхом національного розвитку й надолужувати втрачене за часи поневолення.

На першу річницю проголошення незалежності України в Києві 21 — 24 серпня 1992 р. повинен був відбутися І Усесвітній форум українців. Я, як голова медичної комісії Федерації альпінізму України, запропонував звернутися від імені Федерації до Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту з ідеєю долучити до плану заходів Усесвітнього форуму українців наші пропозиції, які б ознайомили делегатів форуму із програмою «Прапор України на вершинах світу» через розміщення спеціально підготовленого стенду в Палаці «Україна», організацію сходження (разом із делегатами Всесвітнього форуму українців) на найвищу вершину країни — Говерлу — з попереднім освяченням прапора, який ще за радянських часів (у 1990 — 1991 рр.) уже був піднятим на вершинах Монблан, Ельбрус, Манаслу. І наша пропозиція була підтримана!

Після проведення засідань численних секцій, «круглих столів», загального зібрання Всесвітнього форуму в Палаці «Україна» з участю президента України Л. Кравчука, прийняття рішення про створення постійно діючого органу — Української всесвітньої координаційної ради — наприкінці серпня ми літаком відправилися в Івано-Франківськ. У складі нашої команди — хлопці й дівчата з молодіжної секції форуму українців, голова Держкомітету України з науки й техніки Сергій Рябченко, народний депутат України Іван Валеня, почесний майстер спорту Григорій Полєвой, «сніжний барс», підкорювач усіх найвищих вершин колишнього СССР Валерій Дубінін, кореспонденти газет та інші.

В Івано-Франківську ми пересідаємо в гелікоптер і направляємося до м. Ворохти. І ось ми вже над найвищими вершинами українських Карпат, які знаходяться на південно-східному кінці хребта Чорногора. На гвинтокрилі пролітаємо над пірамідальною вершиною з кам’яними розсипами й великою напівзруйнованою будівлею. Звичайно, усі зацікавилися, коли, ким і для чого вона була споруджена. Довелося мені стати гідом і розказати про об’єкт, який сам бачив уперше, та ще й з такого «небесного» ракурсу: я впізнав цю споруду по фото, які показував нам і розповідав про них ще приблизно в середині 60-х років минулого століття мій Учитель, академік М. М. Сиротинін. То були залишки астрономо-метеорологічної обсерваторії, спорудженої на вершині гори Піп Іван (2022 м ) ще 1935 року коштом Військово-повітряних сил Польщі. Її урочисте відкриття відбулося 1938 року. На той час вона була підпорядкована Варшавському університету, у ній відомі вчені Європи вели спостереження за великими й малими планетами і змінними зірками. Проте місцеві жителі, які знали про фінансування будівлі Військово-повітряними силами Польщі, уважали, що наука — лише прикриття, насправді то секретний об’єкт із розміщеними у глибині гори ангарами для літаків. А сенс такого задуму був простим: у разі війни літаки економили час злету, відразу неочікувано для ворогів опиняючись на висоті 2000 м...

Восени 1939 року обсерваторія на горі Піп Іван відійшла до України, і президія АН УРСР доручила своєму першому академіку-астроному О. Я. Орлову оцінити можливості використання обсерваторії за призначенням. Орлов із великим ентузіазмом сприйняв таку пропозицію і в кінці грудня 1939 року вирушив у відрядження. 31 грудня він, 60-річний, здійснив зимове сходження на вершину, проте новорічного подарунка там не знайшов: поляки встигли найцінніше обладнання евакуювати. 2 січня 1940 р. Рада Народних Комісарів УРСР постановила передати Карпатську астрономічну обсерваторію (так назвали обсерваторію на горі Піп Іван) до складу АН УРСР, проте наукову роботу там так і не розпочали — завадила Друга світова війна. Після війни активно «погосподарювали» місцеві жителі, у результаті чого залишилися руїни, які ми й побачили.

Чому я так добре запам’ятав ту розповідь академіка М.М. Сиротиніна? Бо у певній мірі відчуваю себе винним за стан важливого для науки України об’єкта. Адже тоді, у 1960-х роках, академія була готова передати наукову базу на г. Піп Іван у розпорядження фізіологів, і Микола Миколайович пропонував мені поїхати ознайомитися з її станом. Та я так і не знайшов часу для того — був заступником академіка з кавказьких експедицій і активно займався розбудовою Ельбруської медико-біологічної станції. Проте вже в часи незалежності неодноразово звертався до Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту із пропозицією організувати на горі Піп Іван спортивно-оздоровчий центр із метою покращення спортивних показників у спортсменів-олімпійців, та щоразу з уст спортивних високопосадовців отримував одну відповідь: коштів немає, і взагалі нам це не потрібно. А їм потрібно було одне — «вибивати» з держави на підготовку збірних команд якомога більше коштів і проводити спортивні збори на фешенебельних закордонних базах із добре обладнаною інфраструктурою розваг...

Приземлились ми у Ворохті — селищі міського типу, розташованому на висоті 850 м у долині річки Прут. Наразі це один із центрів туризму, альпінізму, гірськолижного спорту в Україні. Наступного дня знайомилися із селищем детальніше: нам розповіли, що Ворохта — одне з найдавніших гуцульських поселень і що з ним пов’язано багато легенд про народних повстанців — опришків; як спортивно-туристичний центр фактично існує з 1884 року (саме тоді було завершено будівництво арочних мостів і прокладено залізницю). Спеціально для нашої делегації включили один із підйомників (2-кілометровий) — і ми, сидячи у кріслах, мали змогу любуватись об’ємною, широкоформатною кольоровою панорамою чарівних Карпат.

Після «підйомника» попрямували на службу Божу до церкви Різдва Богородиці, розташованої на мальовничому пагорбі містечка. Цей гірський храм — пам’ятка дерев’яної гуцульської архітектури XVIII (а за іншими даними — XVII) століття, один із найдовершеніших зразків гуцульської дерев’яної архітектури, який дійшов до нашого часу незмінним. Зовні церква здавалася нам невеликою, проте, коли ми переступили поріг, здивувала простором, висотою і врочистістю. Тут, на висоті майже 900 м над рівнем моря, в одній із найближчих до Неба й намолених за століття українських церков відбулося освячення нашого альпіністського синьо-жовтого (тепер уже державного) прапора, пізніше його освятили ієрархи інших християнських конфесій, а також безпосередньо Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир (Гузар); благословив наш прапор (під час перебування в Києві) покладанням на нього рук Папа Римський Іван Павло ІІ.

Сходження на Говерлу розпочалося 30 серпня 1992 р. Спочатку наш автобус вирушив із Ворохти до спортивно-туристичної бази «Заросляк», розташованої на висоті близько 1250 м на південних схилах Говерли, залишаючи позаду 21 км асфальтованої дороги. Тут, із турбази «Заросляк», починалася пішохідна частина маршруту тривалістю 3 — 4 години. Це було досить суттєве випробування для організму, до того ж не адаптованого до фізичного навантаження в умовах кисневої нестачі. Щоб не сталося лиха, ознайомлююся зі станом здоров’я кожного потенційного сходжувача, вимірюю тиск: одному (з аритмією, тахікардією, високим тиском) категорично забороняю вихід на маршрут.

Разом із нами — киянами, представниками діаспори — сходження розпочали місцеві жителі; серед них — голова селищної ради Ворохти Михайло Калімбровський, найменший учасник сходження — одинадцятирічний Андрійко Калімбровський, члени івано-франківського добровільного загону рятувальників, які бували на Говерлі багато разів. Гора дуже швидко відповіла на запитання «хто є хто?» і розставила всіх по чину. Особливо важко висота підкорялася журналістам: їхня звичка до малорухливості і творчої атмосфери прокурених редакційних кімнат на спортивні подвиги не надихала, проте змушувала часто дихати й хапати розріджене повітря широко розкритим ротом. Для інших сходжувачів то була приємна прогулянка: вони раділи сонцю, простору, синяві піднебесся, справжній гірській свіжості...

Вершина виявилася плоскою, усипаною камінням, увінчаною високою стелою й хрестом. Тепер, стоячи тут, у центрі Європи, на даху найбільшої на континенті держави, можна окинути поглядом безкінечні хвилі синіх гір, відчути подих історії, пульс держави й поспілкуватися із Творцем. Так, ми піднялися на вершину, але сходження до вершини нашої Духовності лише розпочалося: нам ще довго доведеться надолужувати утрачене за віки бездержавності, розплачуватися за розбрат, хатоскрайництво, самоїдство.

Тут, на найвищій точці країни, розпочався мітинг: народний депутат Іван Валеня запевняв, що вже через п’ять років Україна буде в п’ятірці найрозвиненіших європейських держав — разом із ФРН, Великобританією, Францією, Італією. Я ж, тримаючи в руках освячений прапор, представляв г. Говерлу як один із символів державності, місцем поклоніння нашим провідникам, святиням, реліквіям і пропонував побудувати на її маківці Храм злагоди, злуки всіх українських земель, єднання християнських конфесій. А щоб сходжувач на Говерлу відчув свою причетність до величі, неповторності, самобутності своєї Батьківщини, запропонував кожному сходжувачеві приносити на вершину гори для майбутнього будівництва Храму цеглинку і власноруч підписувати її стійкою фарбою — прізвище, місто, дату... Потім, уже в Києві, оприлюднив цю ідею.

Звертався з такими пропозиціями й до президента В. Ющенка — той не відповів, очевидно, гадав, що для освячення Говерли достатньо в День Незалежності проявити до неї президентську поблажливість, демонструючи на її схилах особисту фізичну витривалість. І виглядало б це досить пристойно, якби та демонстрація своєї спроможності не відбувалася на тлі заподіяної державі істотної шкоди через безвідповідальність, бездіяльність, безпорадність, нездатність реаліувати майданівські настанови...

Та не втрачаймо надії — сходження до вершин Духовності не зупинити...

Павло БІЛОШИЦЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ