Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Говерла як символ державності

Серпень 1992 року: історія одного сходження
19 серпня, 2011 - 00:00
ГОВЕРЛА. 2009 р. / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Бог не дав нам крил, щоб літати, але дав нам розум, щоб у небо злітати, створив гори, щоб люди, у яких помисли чисті, могли підійматися до істини.

Не обділив Бог і Україну, подарувавши їй стрімкі Кримські гори, чарівні українські Карпати, справжньою окрасою яких є хребет Чорногора з найвищою точкою України — горою Говерла (2061 м) — та ще трьома вершинами, висота яких перевищує 2000 метрів. Говерла (праслов’янською мовою — «жіночий головний убір», угорською — «снігова гора») має конусоподібну форму, схили її вкриті альпійськими луками, чагарниками, буковими та хвойними лісами. Гора розташована на межі Закарпатської та Івано-Франківської областей на відстані 17 км від Румунії.

У наш час гори стали ще й одним із символів держави чи всього континенту: таким є Олімп для Греції, Фудзіяма — для Японії, Еверест — для Азії, Аконкагуа — для Америки, Кіліманджаро — для Африки, Монблан — для Європи... І нам, розпочинаючи програму «Прапор України на вершинах світу», дуже хотілося, щоб одним із символів нашої незалежності стала вершина найвищої української гори — Говерли, щоб вона стала символом єднання українців всього світу й усіх християнських конфесій, храмом злуки всіх українських земель, оберегом нашої мови, культури, традицій, історії.

Згідно з програмою, ми (а це був 1990 рік) розпочали боротьбу за синьо-жовтий прапор й утвердження його як національного й державного, заявляючи про це на найвищих вершинах світу. Із самого початку вирішили: прапор піднесемо над Говерлою тоді, коли Україна стане незалежною і наш пошитий у липні 1990 р. на Кавказі «стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів» (так Державний прапор України був визначений чинною Конституцією України лише 28 червня 1996 року) стане державним.

І ось, нарешті, сталося: 24 серпня 1991 року схвалено Акт проголошення незалежності України, підтверджений народом на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року; 28 січня 1992 року сесія ВРУ прийняла Постанову «Про Державний прапор України», згідно з якою ним став синьо-жовтий стяг із вишитим золотом тризубом; 20 лютого 1992 року ВР України постановила вважати 24 серпня Днем Незалежності України.

Наближалась дата першого святкування Дня Незалежності України — 24 серпня 1992 року. Настрій був святковим, піднесеним, адже здійснилася наша заповітна мрія, з’явилася надія йти шляхом національного розвитку й надолужувати втрачене за часи поневолення.

На першу річницю проголошення незалежності України в Києві 21 — 24 серпня 1992 р. повинен був відбутися І Усесвітній форум українців. Я, як голова медичної комісії Федерації альпінізму України, запропонував звернутися від імені Федерації до Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту з ідеєю долучити до плану заходів Усесвітнього форуму українців наші пропозиції, які б ознайомили делегатів форуму із програмою «Прапор України на вершинах світу» через розміщення спеціально підготовленого стенду в Палаці «Україна», організацію сходження (разом із делегатами Всесвітнього форуму українців) на найвищу вершину країни — Говерлу — з попереднім освяченням прапора, який ще за радянських часів (у 1990 — 1991 рр.) уже був піднятим на вершинах Монблан, Ельбрус, Манаслу. І наша пропозиція була підтримана!

Після проведення засідань численних секцій, «круглих столів», загального зібрання Всесвітнього форуму в Палаці «Україна» з участю президента України Л. Кравчука, прийняття рішення про створення постійно діючого органу — Української всесвітньої координаційної ради — наприкінці серпня ми літаком відправилися в Івано-Франківськ. У складі нашої команди — хлопці й дівчата з молодіжної секції форуму українців, голова Держкомітету України з науки й техніки Сергій Рябченко, народний депутат України Іван Валеня, почесний майстер спорту Григорій Полєвой, «сніжний барс», підкорювач усіх найвищих вершин колишнього СССР Валерій Дубінін, кореспонденти газет та інші.

В Івано-Франківську ми пересідаємо в гелікоптер і направляємося до м. Ворохти. І ось ми вже над найвищими вершинами українських Карпат, які знаходяться на південно-східному кінці хребта Чорногора. На гвинтокрилі пролітаємо над пірамідальною вершиною з кам’яними розсипами й великою напівзруйнованою будівлею. Звичайно, усі зацікавилися, коли, ким і для чого вона була споруджена. Довелося мені стати гідом і розказати про об’єкт, який сам бачив уперше, та ще й з такого «небесного» ракурсу: я впізнав цю споруду по фото, які показував нам і розповідав про них ще приблизно в середині 60-х років минулого століття мій Учитель, академік М. М. Сиротинін. То були залишки астрономо-метеорологічної обсерваторії, спорудженої на вершині гори Піп Іван (2022 м ) ще 1935 року коштом Військово-повітряних сил Польщі. Її урочисте відкриття відбулося 1938 року. На той час вона була підпорядкована Варшавському університету, у ній відомі вчені Європи вели спостереження за великими й малими планетами і змінними зірками. Проте місцеві жителі, які знали про фінансування будівлі Військово-повітряними силами Польщі, уважали, що наука — лише прикриття, насправді то секретний об’єкт із розміщеними у глибині гори ангарами для літаків. А сенс такого задуму був простим: у разі війни літаки економили час злету, відразу неочікувано для ворогів опиняючись на висоті 2000 м...

Восени 1939 року обсерваторія на горі Піп Іван відійшла до України, і президія АН УРСР доручила своєму першому академіку-астроному О. Я. Орлову оцінити можливості використання обсерваторії за призначенням. Орлов із великим ентузіазмом сприйняв таку пропозицію і в кінці грудня 1939 року вирушив у відрядження. 31 грудня він, 60-річний, здійснив зимове сходження на вершину, проте новорічного подарунка там не знайшов: поляки встигли найцінніше обладнання евакуювати. 2 січня 1940 р. Рада Народних Комісарів УРСР постановила передати Карпатську астрономічну обсерваторію (так назвали обсерваторію на горі Піп Іван) до складу АН УРСР, проте наукову роботу там так і не розпочали — завадила Друга світова війна. Після війни активно «погосподарювали» місцеві жителі, у результаті чого залишилися руїни, які ми й побачили.

Чому я так добре запам’ятав ту розповідь академіка М.М. Сиротиніна? Бо у певній мірі відчуваю себе винним за стан важливого для науки України об’єкта. Адже тоді, у 1960-х роках, академія була готова передати наукову базу на г. Піп Іван у розпорядження фізіологів, і Микола Миколайович пропонував мені поїхати ознайомитися з її станом. Та я так і не знайшов часу для того — був заступником академіка з кавказьких експедицій і активно займався розбудовою Ельбруської медико-біологічної станції. Проте вже в часи незалежності неодноразово звертався до Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту із пропозицією організувати на горі Піп Іван спортивно-оздоровчий центр із метою покращення спортивних показників у спортсменів-олімпійців, та щоразу з уст спортивних високопосадовців отримував одну відповідь: коштів немає, і взагалі нам це не потрібно. А їм потрібно було одне — «вибивати» з держави на підготовку збірних команд якомога більше коштів і проводити спортивні збори на фешенебельних закордонних базах із добре обладнаною інфраструктурою розваг...

Приземлились ми у Ворохті — селищі міського типу, розташованому на висоті 850 м у долині річки Прут. Наразі це один із центрів туризму, альпінізму, гірськолижного спорту в Україні. Наступного дня знайомилися із селищем детальніше: нам розповіли, що Ворохта — одне з найдавніших гуцульських поселень і що з ним пов’язано багато легенд про народних повстанців — опришків; як спортивно-туристичний центр фактично існує з 1884 року (саме тоді було завершено будівництво арочних мостів і прокладено залізницю). Спеціально для нашої делегації включили один із підйомників (2-кілометровий) — і ми, сидячи у кріслах, мали змогу любуватись об’ємною, широкоформатною кольоровою панорамою чарівних Карпат.

Після «підйомника» попрямували на службу Божу до церкви Різдва Богородиці, розташованої на мальовничому пагорбі містечка. Цей гірський храм — пам’ятка дерев’яної гуцульської архітектури XVIII (а за іншими даними — XVII) століття, один із найдовершеніших зразків гуцульської дерев’яної архітектури, який дійшов до нашого часу незмінним. Зовні церква здавалася нам невеликою, проте, коли ми переступили поріг, здивувала простором, висотою і врочистістю. Тут, на висоті майже 900 м над рівнем моря, в одній із найближчих до Неба й намолених за століття українських церков відбулося освячення нашого альпіністського синьо-жовтого (тепер уже державного) прапора, пізніше його освятили ієрархи інших християнських конфесій, а також безпосередньо Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир (Гузар); благословив наш прапор (під час перебування в Києві) покладанням на нього рук Папа Римський Іван Павло ІІ.

Сходження на Говерлу розпочалося 30 серпня 1992 р. Спочатку наш автобус вирушив із Ворохти до спортивно-туристичної бази «Заросляк», розташованої на висоті близько 1250 м на південних схилах Говерли, залишаючи позаду 21 км асфальтованої дороги. Тут, із турбази «Заросляк», починалася пішохідна частина маршруту тривалістю 3 — 4 години. Це було досить суттєве випробування для організму, до того ж не адаптованого до фізичного навантаження в умовах кисневої нестачі. Щоб не сталося лиха, ознайомлююся зі станом здоров’я кожного потенційного сходжувача, вимірюю тиск: одному (з аритмією, тахікардією, високим тиском) категорично забороняю вихід на маршрут.

Разом із нами — киянами, представниками діаспори — сходження розпочали місцеві жителі; серед них — голова селищної ради Ворохти Михайло Калімбровський, найменший учасник сходження — одинадцятирічний Андрійко Калімбровський, члени івано-франківського добровільного загону рятувальників, які бували на Говерлі багато разів. Гора дуже швидко відповіла на запитання «хто є хто?» і розставила всіх по чину. Особливо важко висота підкорялася журналістам: їхня звичка до малорухливості і творчої атмосфери прокурених редакційних кімнат на спортивні подвиги не надихала, проте змушувала часто дихати й хапати розріджене повітря широко розкритим ротом. Для інших сходжувачів то була приємна прогулянка: вони раділи сонцю, простору, синяві піднебесся, справжній гірській свіжості...

Вершина виявилася плоскою, усипаною камінням, увінчаною високою стелою й хрестом. Тепер, стоячи тут, у центрі Європи, на даху найбільшої на континенті держави, можна окинути поглядом безкінечні хвилі синіх гір, відчути подих історії, пульс держави й поспілкуватися із Творцем. Так, ми піднялися на вершину, але сходження до вершини нашої Духовності лише розпочалося: нам ще довго доведеться надолужувати утрачене за віки бездержавності, розплачуватися за розбрат, хатоскрайництво, самоїдство.

Тут, на найвищій точці країни, розпочався мітинг: народний депутат Іван Валеня запевняв, що вже через п’ять років Україна буде в п’ятірці найрозвиненіших європейських держав — разом із ФРН, Великобританією, Францією, Італією. Я ж, тримаючи в руках освячений прапор, представляв г. Говерлу як один із символів державності, місцем поклоніння нашим провідникам, святиням, реліквіям і пропонував побудувати на її маківці Храм злагоди, злуки всіх українських земель, єднання християнських конфесій. А щоб сходжувач на Говерлу відчув свою причетність до величі, неповторності, самобутності своєї Батьківщини, запропонував кожному сходжувачеві приносити на вершину гори для майбутнього будівництва Храму цеглинку і власноруч підписувати її стійкою фарбою — прізвище, місто, дату... Потім, уже в Києві, оприлюднив цю ідею.

Звертався з такими пропозиціями й до президента В. Ющенка — той не відповів, очевидно, гадав, що для освячення Говерли достатньо в День Незалежності проявити до неї президентську поблажливість, демонструючи на її схилах особисту фізичну витривалість. І виглядало б це досить пристойно, якби та демонстрація своєї спроможності не відбувалася на тлі заподіяної державі істотної шкоди через безвідповідальність, бездіяльність, безпорадність, нездатність реаліувати майданівські настанови...

Та не втрачаймо надії — сходження до вершин Духовності не зупинити...

Павло БІЛОШИЦЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments