Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

«Iнклюзія — це система підтримки, яка необхідна конкретній дитині»

Свої історії випробувань і успіху «Дню» розповіли учасники канадсько-українського проекту
19 лютого, 2013 - 11:56
СТАНІСЛАВ ПЛАТОНОВ ВІДКРИВ СЕКРЕТ: ПЕРЕКОНАВШИСЬ У ТОМУ, ЩО ДЕРЖАВА ВСЕ-ТАКИ ЙДЕ НАЗУСТРІЧ СІМ’ЯМ ІЗ ДІТЬМИ, І ЩО В УКРАЇНІ, ЗА БАЖАННЯ, НОРМАЛЬНУ ОСВІТУ МОЖУТЬ ЗДОБУТИ ВСІ, ВОНИ З ДРУЖИНОЮ НАВАЖИЛИСЯ НАРОДИТИ ДРУГУ ДИТИНУ / ФОТО З АРХІВУ СІМ’Ї ПЛАТОНОВИХ

Про інклюзію в Україні говорять із початку 1990-х років. Час від часу в нас фінансувалися окремі проекти із впровадження інтегрованого навчання в загальноосвітніх школах: йдеться про навчання в одному класі здорових дітей і дітей з особливими потребами. Цього року в Україні завершується п’ятирічний канадсько-український проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні», в якому взяли участь два пілотні регіони — Львівська область та АР Крим. Звісно, до 2008 року в усіх регіонах України вже були певні напрацювання в сфері впровадження інклюзивного навчання. Вони й стали основою для реалізації проекту. Завдяки його впровадженню цього року в інклюзивні класи пішло понад сто дітей у АР Крим і у Львівській області. Загалом же нині інклюзією охоплено близько 500 дітей із особливими потребами.

— Я далекий від того, щоб сприймати інклюзію через рожеві окуляри, але все ж вважаю, що за останні п’ять років в умах урядовців сталися зміни, — говорить голова комітету Верховної Ради України в справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій СУШКЕВИЧ. — Протягом останніх років ми затвердили двадцять нормативних актів, які дозволяють впроваджувати інклюзію в загальноосвітніх закладах. Пік уваги до цієї теми був 2009 року, коли Кабінет Міністрів ухвалив Постанову №1482, яка мала надзвичайний вплив на формування державної політики у сфері впровадження інклюзії. Зокрема, там чітко виписано діяльність Міносвіти, Мінсоцполітики й Міністерства будівництва та архітектури. Також там офіційно записано статус інклюзивної інтегрованої освіти... Зараз потрібно подумати про дошкільну освіту, про розвиток інклюзії в цій системі. Бо, коли дитина потрапляє із закритого середовища, з ізоляції в шкільний клас, в неї виникає шок. На жаль, це нині мало хто розуміє.

Українська сторона сподівається, що співпрацю з канадськими колегами буде продовжено. «Ці люди мають бути лідерами змін», — вважає директор Програми Канадського агентства міжнародного розвитку в Україні Стівен ПОТТЕР. І хоча в проекті взяли участь ряд міністерств, державних органів та громадських організацій, все ж, за словами організаторів, основна робота лягає на плечі батьків, які виховують дітей з особливими потребами.

У дитячому дошкільному закладі №6 міста Керч для семирічного сина Станіслав Платонова (за словами батька, в сина — «наслідки родової травми») спеціалісти склали індивідуальний навчальний план. Завдяки йому дитина краще розвивається. Усе — з ініціативи батьків, які вирішили віддати малюка вчитися разом зі здоровими дітьми. Найважчим у цьому рішенні В’ячеслав називає нерозуміння з боку керівництва, яке переконувало чоловіка, що його синові буде краще в спеціалізованій групі для дітей з особливими потребами.

Разом із дружиною чоловік спирався на можливість, яку дає Конвенція по правах інвалідів (ст.24): усі діти на рівних правах можуть навчатися разом. Складність була в тому, що таким дітям потрібна додаткова допомога, а педагоги бояться не справитися з доглядом за дітьми з порушеннями розвитку.

— Наш син почав свою комунікацію з педагогами в групових заняттях, і зараз він бере участь у обговоренні. Раніше цього не було — комунікація була утрудненою... За три місяці, відколи ми відвідуємо садочок, там створили групу спеціалістів у складі дефектолога, психолога, завідувача дитячого садка, вихователів, викладача фізкультури, які склали індивідуальний навчальний план для нашого сина. Займаючись за ним, дитина уже використовує в реченні чотири-п’ять слів, хоча раніше — не більше двох. Це вже розвинуте мовлення. Ми самі мали можливість побачити, як він навчається, як відповідає вихователям. Тому під інклюзією ми розуміємо систему підтримки, яка необхідна конкретній дитині. Використовувати потрібно той фаховий арсенал, який є в кожній школі, в кожному дитсадку. Батькам, які хочуть влаштувати свою дитину в дошкільний заклад чи школу, я б порадив письмово звертатися в управління з питань освіти. Тому що якщо говорити з керівниками закладів усно, процес часто затягується. — розповідає батько дитини з особливими потребами Станіслав Платонов.

Батьки, які відважилися дати дитині можливість навчатися разом із здоровими дітьми, в один голос запевняють, що всі проблеми — в страхах, що дитину образять чи не зрозуміють. Найважче батькам переступити через страх і зрозуміти: щоб підготувати дитину до самостійного життя, потрібно дати можливість їй спілкуватися зі своїми ровесниками. Станіслав Платонов каже, що ці страхи нав’язані стереотипами, що дитину не приймуть, насправді — все навпаки: і в дитсадку, й у школі, а особливо — в початкових класах — діти дуже доброзичливі.

Згідно із законодавством, держава повинна створювати можливості для підтримки таких дітей. Ідеться, зокрема, й про посаду асистента вчителя в класі, де є така дитина, та про посаду спеціаліста з інклюзії. Так, за даними начальника відділу інклюзивної освіти та інтернатних закладів Департаменту загальної, середньої та дошкільної освіти МОНСМ Віри Шкляренко, нині в Україні працюють майже сто асистентів вчителя.

Асистентом і частково — вчителем для свого восьмирічного сина є жителька Євпаторії Ірина Горожаніна. Дитина у вересні пішла в перший клас ЗОШ. Документальне оформлення зайняло майже рік. Жінка розповідає, що відчувала підтримку та розуміння людей, які працюють у сфері інклюзії в Криму. Також її підтримали партнери канадсько-українського проекту.

— Територіально до нас найближчою була школа №15. Ми звернулися із заявою про те, що хочемо навчатися, але спочатку відчули прохолодне ставлення. Директор сказав, що він не «готовий», попросив прийти через тиждень. Питання вирішили після втручання начальника Управління у справах дітей та соціального захисту Міністерства освіти, науки, молоді та спорту АР Криму Сергія Тріфанова. Заяву прийняли в травні, й ми почали готуватися до навчання, адже я хотіла, щоб дитина прийшла в школу підготовленою. Зараз дитина відвідує клас, у якому навчається 32 звичайні школярі. Спочатку школа надала на півставки педагога-асистента, але нічого корисного ця людина не могла дати моїй дитині. Тому я сама щодня відвідую заняття разом із сином, контролюю процес і намагаюся, щоб з кожного уроку дитина взяла максимум користі. Крім того, дитина має додаткові заняття з дефектологом та логопедом, — розповідає Ірина Гороженіна, голос її тремтить. Можна тільки уявити, яких зусиль, і не тільки фізичних, їй це вартує. За словами жінки, дитина з радістю ходить в школу, і бачити це — велике щастя.

Інклюзія — це не мета, це — процес, пояснюють експерти. І не лише процес інтеграції дітей з особливими потребами, а й процес розширення нашої свідомості. Коли батьки говорять про інклюзію, то найчастіше скаржаться на стереотипи в сприйманні дітей-інвалідів, на інертність керівників навчальних закладів, на вороже ставлення педагогів. «Тільки не в моїй школі...», «Це ви там «зверху» щось понапридумували...» — таке доводилося чути практично всім тим, хто має відношення до інклюзії. Основне, вважають батьки, дати дітям відчути задоволення від перебування в колективі, від навчання зі здоровими дітьми, від розуміння того, що в них — такі ж права, як у всіх.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ