У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

Коренева Україна: до самоорганізації гідності

23 квітня, 2013 - 17:48
ЕДВАРД КОЗАК. УКРАЇНКА / ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО АВТОРОМ
РОМАН ЯЦІВ

...Я не хочу, щоб фокусник думав, ніби він мудріший і справедливіший, аніж мої законники. Він помиляється уже в тому, що уявляє себе правим. У тому, що творіння своїх рук сприйняв за істину, що засліпив усіх ефемерним феєрверком, за яким немає ні історії, ні традицій, ні релігії. Він спокушає порядком, якого ще немає. І я забираю фокусника, оберігаючи мій народ від хаосу.

Антуан де Сент-Екзюпері. «Цитадель»

Відрізнити «те, що маємо» від того, що могли б мати або повинні були б мати ми, українці, уже в третьому десятилітті відновленої державності, можна доволі легко, маніпулюючи фактами, поняттями чи характеристиками деяких помітних суб’єктів нашої політики, визначаючи роль та місце кожного лідера в першопричинах наших історичних поразок. Але шлях цей і надалі буде хибним: як наслідок, ми пробудимо в собі лише гнів і злість, так і не знайшовши відповіді. А ці життєві прояви уже породили чимало дурощів загальнодержавного масштабу і далі затягують Україну до небезпечної межі. Чи ж повинні ми так бездумно підпорядковуватися цій націєвбивчій технології, запущеній з дуже конкретною метою тими ж, хто уже повправлявся подібними злочинами проти людства в багатостраждальному XX столітті?

ІДЕОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗТЛІННЯ

Саме за цією технологією громадянам сучасної України підкидають тези про несумісність шляхів історичного розвитку Сходу і Заходу України, якісь «разючі відмінності» в рисах ментальності між корінними «східняками» й «західняками», про «неправильне» прочитання національної історії тими чи іншими категоріями українців. Нарешті влада взялася за ідеологію — але не ту, що її має кожна держава як багатоскладний ціннісний, розбудовчий імператив, а за ідеологію національного розтління. Таку надто вже специфічну місію взяли на себе деякі цікаві персонажі теперішньої політики і вдячно-слухняні чиновники, яким надали неконтрольованих повноважень аж до такої міри, щоб за будь-яку ціну досягти далекосяжної, можна зрозуміти, якої саме, політичної мети.

Втрата можливостей компенсувати розрив тяглості культурної традиції в Україні тоталітарного періоду історії шляхом поетапної реалізації відповідних державних програм позначилась на деяких парадоксальних моментах, коли носії однієї із субкультур зненацька відчули в собі покликання ощасливити «вдячне громадянство» своєю ідейною доктриною, втискаючи її в усі можливі «державницькі акти» і взірцеві «моделі поведінки». Офіційні особи з відповідною мотивацією, найчастіше виховані на маргінальних, мутантних субстратах культури, почали дедалі активніше втручатися у сферу «забезпечення» духовно-культурних потреб пересічних українців, цинічно підштовхуючи їх до морально-етичної деградації. Для цього вони мають усі необхідні засоби — владу, корумпованість, гроші, а також як простір для хизування своїми «розбудженими обдаруваннями», на жаль, ослаблений тривалими борсаннями на місці, — генетичний фонд української нації.

Тут і постає знакова ситуація, за якої реальна, а не надумана несумісність ціннісних величин українського суспільства досягає критичної позначки. По один бік цієї ціннісної межі продовжує зростати велика, повнокровна коренева система України, а по інший — кількісно мізерні, хворобливі, сурогатні утворення, що ситуативно зуміли частково паралізувати природну циркуляцію енергетики національного організму. Наголосимо на смисловому наповненні поняття «кореневої України», відрізнивши його від асоціативно близького поняття «корінного населення України», що не є одним і тим самим. Кореневу систему України становлять різні етнонаціональні групи населення України — як українці, так і росіяни, євреї, поляки, кримські татари, вірмени, угорці, ґаґаузи, греки та представники інших етносів і національних меншин. Вони формують фундамент українського народу в кількісному та духовно-ціннісному вимірах. Це — життєдайні соки суспільності, самовідновні джерела здорового духу відповідної історичної спільноти. Генетичні ресурси цієї спільноти виступають самою суттю землі, на якій споконвіків розвивається синкретична модель традиційної культури українців з її базовими гуманістичними ідеалами, унікальними комбінаціями полікультурних зв’язків, успадкованими нормами поведінки та етики, радістю від спілкування, релігійністю, пісенністю, замріяністю, моральною чистотою та гідністю мешканців-автохтонів. Саме на цій особливо вартісній у духовно-ціннісному комплексі чеснот спільноті вибудовують свої плани політики, маючи її за «потенційну масу» чи то електорату, чи адресата своїх ідейно-політичних доктрин. Тепер цю кореневу систему України хочуть «окультурити» (а по суті, вульгаризувати й підпорядкувати своїм корисливим інтересам) деякі особи, які шляхом різних політичних інтриг та хитромудрих маніпуляцій нормами Конституції України присвоїли собі право бути «батьками нації», під свій рівень і власне розуміння культури скеровуючи найнятих чиновників-«менеджерів» на адміністративні й доктринальні рішення.

Це сталося не в останні роки, але на генетично мотивований лад речей у традиційному укладі життя українців, на збалансовану систему духовно-ціннісних, морально-етичних координат дедалі брутальніше наступає ціла армія субкультур, які змагаються за право бути домінантними в сучасному соціокультурному просторі України. Саме сьогодні для успіху цієї інвазії є сприятливий ѓрунт, позаяк в офіційних пріоритетах влади набирають ваги такі погляди на культуру, що невдовзі еталонні критерії високих людських прагнень через творчий прояв можуть бути просто усунуті із суспільної свідомості людей. Власне, цим і займаються деякі телеканали, велика кількість друкованих видань (особливо глянцевих), які старанно нав’язують своїм споживачам несмак, гламур, депресивні, цинічні поведінкові моделі. Те, що вже стає тенденцією, є близьким до метафорично сконструйованих Антуаном де Сент-Екзюпері сентенцій: «Цинік каже: «Яких лише звичаїв у вас не було! Чому би не перемінити й ті?» І ще слова циніка: «Для чого тримати зерно в коморі, а овець у хліві? Авжеж, можна й навпаки...» Він міняє місцями слова. Він не знає, що, крім слів, на світі існують і інші речі. Йому не збагнути, що людина живе у домі й потребує для життя дім. Наслухавшись циніків, люди упускають із уваги свій дім і руйнують його. Так вони втрачають найцінніше, що мають, — сенс життя. На свято пишаються тим, що вільні від звичаїв, що зневажили традиції, що чуже їм дорожче за своє. Святотатство тішить їх, доки залишається святотатством».

ЛЕГАЛІЗОВАНЕ СВЯТОТАТСТВО

Морально не осуджене святотатство завжди має можливість стати початком нової закономірності. Так сталося і в сучасній Україні у різних сферах життя, спричиняючи появу таких соціальних «феноменів», як «мажорництво», політично чи навіть кримінально інспіроване сектантство, законотворчість з елементами розваги (як, наприклад, дарунок рідним — Закон «Про порядок обчислення часу на території України»), вибіркове правосуддя, масковане штучне пригальмовування економічного, інтелектуального та культурного росту співвітчизників, нав’язування духовно ослабленому й розчарованому політичними невдачами суспільству провокативного, незрілого у фаховому відношенні Закону України «Про засади державної мовної політики», насадження неосталінської доктрини історії України, особливо стосовно українського національно-визвольного руху тощо.

Усунення від реальної державної політики в Україні гуманістичного у своїй серцевині духовно-морального імперативу, генетично спорідненого з українською культурною традицією дало множинність прикладів відвертого лицемірства. Невідомо, ким фінансуються антиукраїнські фільми на провідних телеканалах, у яких пропагується кримінальна або чекістська естетика як антитеза реальній українській історії й у цілому здоровій суспільній свідомості. Надумані героїчні ситуації з декларативним розмежуванням Добра (уособленого московсько-більшовицькими персонажами) і Зла («украинские националисты») привносять в організм кореневої України і чужі ментальні риси, і притаманну відповідній ідеології вульгарність, і сліпу неприязнь до своїх же співвітчизників. Цього непотребу не хочеться дивитися, але догодні владі чиновники-«менеджери» зробили таку «розкладку телеканалів», що пересічний українець мимоволі опиняється в цій агітаційній пастці, набираючись із неї чималої порції брехні й цинізму. У такий спосіб девальвується саме поняття історичної пам’яті. Якби реальні герої Другої світової війни, котрі загинули на полях бою за Україну і за гуманістичні ідеали людства, побачили, в який лукавий спосіб дехто з політиків використовує ці трагічні сторінки минулого для свого збагачення, то передали б цих ницих людців до справедливого народного трибуналу. В інших же фрагментах цієї ціннісної атаки на кореневу Україну різні мастаки від шоу компрометують українську етнічну або національну традицію, грубо насміхаючись із певних атрибутів автентичної культури або ж схиляючи учасників деяких програм до вживання... російської мови як певної перепустки до «високої» попсової культури.

Легалізоване святотатство переросло в кероване святотатство, як чиясь зумисна розвага. Роль фахових інституцій в оздоровленні цієї ситуації стає вторинною. Бракує сили волі багатьом керівникам культурних і наукових інституцій для того, щоб сказати «ні» цій деструктивній тенденції. Важелів впливу на цю ситуацію громадських інституцій бракує теж. Частина суспільства хоче бачити шанс виходу із цієї скрути через певну політичну силу, але й тут не те: позірно опонуючі сторони прекрасно зближуються між собою за різними владними інтересами, нехтуючи буцімто сповідуваними ще недавно ціннісними пріоритетами.

ВАРТО САМООРГАНІЗОВУВАТИСЯ НАВКОЛО ГІДНОСТІ

Отже, коренева Україна повинна самоорганізуватись навколо Гідності як своєї найбільш фундаментальної якості. Коренева Україна не може і не повинна бути у вигнанні. Суспільними вигнанцями повинні стати ті, хто переступає межу гідності й компрометує нашу святу Українську землю. Отож збережи себе, Українська Людино! Подбай, нарешті, про колір своїх очей, про найкращі на світі дівочі коси, про материнську мову, рідний мелос, щирі почуття, християнські чесноти. Не піддавайся всіляким фабрикантам глупства і несмаку, якими хочуть спаплюжити твою вроджену внутрішню красу. Не поповнюй лав дешево оплачуваних підсміхувачів або аплодувальників на аренах блюзнірства. Сьогодні у тебе знову забрали право на вибір — на вибір справжньої культури, тому шукай шляхів для самовдосконалення, тоді у твоїй душі не буде тієї люті, а на обличчі — викривлених у зловтішній посмішці губ, яку можна побачити в деяких позірних «українських законотворців». Люби рідну культуру та інші культури, не май відрази до жодної з них, з огляду на політичну кон’юнктуру, бо, на жаль, незнання культури і призвело до горезвісних вчинків деяких твоїх провідників. Нейтралізуй будь-які зазіхання на свою внутрішню свободу і громадянські права власною Гідністю. Дбай про власну дисципліну моралі й етики, адже, як сказав Сент-Екзюпері, «людина жива, допоки серце пам’ятає заборони».

І ще один інтелектуальний документ, вибірка з програми виховання в Організації українських націоналістів (Прага, 1929 р.), який містить розбудовчий, гуманістичний ціннісний імператив, який може додати снаги до зростання нової генерації кореневої України в її глибоких генетичних зв’язках:

«— Свідомість постала в людині не на те, щоби вона пізнала себе рабом чужих сил, але щоби вповні визволилася;

— Ти є людина, доки прагнеш піднятися;

— Твори себе сам;

— Будь твердий до себе, а будеш справедливий;

— Не роби із себе предмета власної любови, а звільнишся від вічного страху за себе, що є твоїм щоденним гостем;

— Убий усе, що хоче твого упадку і знищення;

— На світі ти не сам — дивись, слухай і постійно пізнавай, щоби ти не зупинився передчасно;

— Здобувай світ світлом і духом, позаяк темрява потрібна для смерти, а спокій для тіла;

— Запалюй довкола жар свободи — і подай руку тим, що мають тугу за летом;

— Не піддавайся, навіть коли ти розп’ятий;

— Радій, що ти є і що шлях твій нескінченний».

Роман ЯЦІВ, кандидат мистецтвознавства, заслужений працівник культури України, Львів
Газета: 
Рубрика: