Кримська весна: (НЕ)розказана історія

Наприкінці лютого 2020 року минуло шість років з моменту, як український півострів Крим був окупований Росією. Цьому передували захоплення російською армією адміністративних будівель органів влади Криму, стратегічних та військових об’єктів Збройних сил України, а також агресивні напади на всіх, хто так чи інакше чинили опір цьому. Ці події призвели до того, що десятки тисяч кримчан були позбавлені власного дому через тиск з боку російських сил, а ті, хто залишився на півострові, зіткнулися з масштабною репресивною машиною, завданням якої стала зачистка всіх незгодних і повна ізоляція Криму від зовнішнього світу. Що ж відбулося в Криму навесні 2014 року, в яких умовах живуть кримчани зараз і чи чекають вони на повернення України, — відповіді на ці питання шукали учасники дискусії «Крим. «Сіра зона», яка відбулася у Вінниці з участю свідків подій 2014 року. І хоча через карантинні заходи зустріч, ініційована Центральним міжрегіональним відділом Українського інституту національної пам’яті, проходила онлайн, сила акцентів спікерів у розвіюванні міфів довкола тогочасних (та й сучасних) подій абсолютно не постраждала.

НЕ «БЕЗКРОВНЕ ПОВЕРНЕННЯ»

Коли мова заходить про анексію Криму, Росія щоразу намагається подавати це у вигідному для себе світлі. Згадайте, як у лютому 2014 року російські ЗМІ одне поперед одного говорили про те, що кримчани тривалий час чекали на возз’єднання з «історичною батьківщиною», і ось нарешті такий шанс випав, і волевиявлення кримчан на так званому референдумі стало нічим іншим, як «безкровним поверненням» до своєї «Батьківщини». Хоч насправді крові вистачало, відзначає Андрій ЩЕКУН, видавець, політв’язень, головний редактор газети «Кримська світлиця». Його затримали серед білого дня 9 березня 2014 року на вокзалі й передали найманцям Гіркіна-Бєзлєра. Катували 11 днів, по кілька разів на добу. А звільнили 20 березня 2014 року лише на умовах обміну, що відбувся поблизу села Чонгар Херсонської області.

«Коли кажуть, що ми не боролися за Крим, я відверто заперечую, — розпочинає свою розповідь пан Андрій. — Першою жертвою став кримський татарин Решат Аметов, який вийшов на центральну площу Сімферополя й виступив із протестом проти окупації. Також двоє українських військових — Сергій Кокурін і Станіслав Карачевський, десятки мирних активістів, яких катували спецслужби, як і мене... Ми не сиділи й чекали, а боролися. 26 лютого влаштували найпотужніший пікет під стінами Верховної Ради: відтіснили проросійські сили із Севастополя і не дали можливості депутатам Верховної Ради Криму ухвалювати протизаконні рішення, які були спрямовані на відокремлення Криму, порушення територіальної цілісності України. Після цього ми розійшлися, навіть не підозрюючи, що Росії начхати було на думку людей. Уже на ранок наступного дня всі державні будівлі були захопленні російським спецназом, а на активістів оголосили «полювання». Я не ночував удома кілька днів. 3 березня відправив старшого і молодшого сина із Криму, а 6 — дружину із середнім. Між тим продовжував допомагати організовувати проукраїнські мітинги, які ми проводили біля пам’ятника Тарасові Шевченку, це півтора кілометра від епіцентру проросійських мітингів. 2 березня нас зібралося небагато, 20 — 30 осіб, але журналістів було значно більше, в тому числі й міжнародників. Це сколихнуло інформаційний простір, і наступного дня вже прийшло кілька сотень людей, а 9 березня, за різними оцінками, було дві-три тисячі людей».

Андрій згадує, як учасники руху «Євромайдан-Крим» 2014 року вивели сотні людей на вулиці, що стало фактично своєрідним вибухом. Вулицями Сімферополя йшла колона людей, які скандували: «Слава Україні!». За всі понад 20 років від моменту здобуття Україною незалежності такого ніхто не бачив. І ця єдність була справжньою, а не фальшивою чи проплаченою.

НЕ «ПРОРОСІЙСЬКИЙ КРИМ»

Проукраїнських людей у Криму завжди було більше, переконує Анатолій КОВАЛЬСЬКИЙ, ексміністр лісового господарства АР Крим, якого разом з Андрієм Щекуном затримала на вокзалі й заарештували. Його син Сергій був одним із лідерів кримського Майдану. Сам пан Анатолій не міг стояти осторонь подій, бо добре знав ситуацію зсередини і розумів, що це потужне силове вторгнення, яке готувалося заздалегідь.

«Насправді шість років тому на півострові стався військовий переворот, який і призвів до його відторгнення від України, — відзначає Анатолій Йосипович. — Сценарій цього перевороту був підготовлений у РФ і здійснювався за безпосередньою участю російських військовослужбовців. Ще взимку 2014 року ми знали, що до Криму були відправлені кубанські козаки, які проживали в готелях і чекали наказу. Але не думали, що Росія вдасться до такого потужного силового вторгнення. Адже спроби були й раніше, і не одна. І при Кучмі, і під час Помаранчевої революції, але тоді відповідним чином спрацювали наші правоохоронні органи, зокрема спецпідрозділ «Альфа». Цього разу вони до операції підготувалися серйозно, зважаючи на попередні промахи, і спрацьовували на випередження...

Упродовж 13 років я був членом уряду Криму і можу сказати, що в Криму ніколи не панувала атмосфера щодо від’єднання від України. Ми проводили соціологічні спостереження, які не раз показували, що більша частина дорослого населення хотіла жити у складі України, а серед молоді цей відсоток становив не менше ніж 80%. Тобто всі ті легенди і байки, які хоче вкласти в голови людей московська влада, це відверта брехня. У Криму завжди українського населення було більше. І ще хочу розвіяти один міф: буцімто Крим подарували Україні — це не так. Крим рятували від голоду. Коли вислали кримських татар, на півострові не було чого їсти. Я особисто знаю людей, які розповідали, що наїлися хліба, коли Крим приєднали до України... Нам слід вчити історію і пам’ятати, що Московія не була і не буде до нас братньою, бо вона без сильного минулого...»

НЕ «ЧИСТОПЛОТНА ВЛАДА»

Фактичне збройне захоплення влади в Криму відбулося 27 лютого, коли під дулами автоматів було відправлено у відставку уряд Анатолія Могильова. А новим керівником ставлідер «русского мира» Сергій Аксьонов. Власне, його кандидатура не була випадковою, а заздалегідь підготовленою. Як каже Анна АНДРІЄВСЬКА, кримська журналістка, яка була свідком анексії Криму і переслідується російською владою за професійну діяльність (внесена до списку терористів та екстремістів Росфінмоніторнигу), Аксьонов мусив відпрацювати попередні «борги» і був готовий до виконання будь-якої роботи.

«У Криму Сергій Аксьонов очолював три проросійські організації, але популярним не був. На виборах до парламенту Криму 2010 року він узяв лише 4% голосів, це показує рівень довіри кримчан до проросійського руху, — відзначає Анна. — Коли ми з журналістами досліджували в Криму, як Аксьонов потрапив у політику, то з’ясували, що перед виборчою кампанією від вліз у борги і позичив гроші у молдовського бізнесмена, можливо, із Придністров’я. Борг він не віддав, і це була скандальна сторінка в його історії.

Після анексії ми піднімали архівні відео і помітили, що ще задовго до цих подій в одному з ефірів «АТР» він заявляв, що є громадянином України і що питання приєднання Криму до Росії взагалі не актуальне. «Назад пути нет», — казав він, а потім переметнувся у проросійський табір, і ми шукали відповідь, чому так сталося. Потім з’ясували, що на момент 2013 року майно Сергія Аксьонова було заарештоване українськими правоохоронними структурами. Тобто цим можна пояснити, чому він переметнувся. Певна річ, російські спецслужби вишукували таких людей, на яких можна було б впливати, залякати, завербувати. І, перейшовши на бік Росії, Сергій Аксьонов міг не відповідати за ті дії, які вчиняв, порушуючи українське законодавство. Його історія має стати для нас уроком про те, що нечесні, нечистоплотні політики завжди будуть мішенями для ворожих спецслужб, і це ми мусимо пам’ятати».

НЕ «ЗНАЙДЕНІ ОРІЄНТИРИ»

Коли почалася війна на Донбасі, питання Криму ніби відійшло на другий план. Не змінилося нічого і за шість років. Про необхідність повернути Крим раз у раз згадує на своїх публічних виступах глава держави, але далі ритуальних обіцянок не йде. Немає напрацьованої стратегії реінтеграції півострова, не розставлені орієнтири дорожньої карти, навіть не відчувається спроби протидіяти тотальній російській пропаганді, яка була вигідною ворогові тоді й тепер. Як відзначив український режисер Ігор ЧАЙКА, чий фільм «Острів Крим. Дежавю» показували під час дискусії, перші ознаки того, що Крим потроху «зливають», були помітні ще 2010 року, а сам півострів потрапив до «інших рук» саме через байдужість тодішньої влади.

«Я дуже часто бував у Криму і бачив отой махровий розгул російської пропаганди, всі ці проросійські настрої, якими Крим був, на жаль, пронизаний і які підтримувалися Кремлем. Уже тоді було очевидно, що Росія рано чи пізно захопить півострів, і лише українська влада не хотіла цього бачити», — поділився спогадами документаліст.

Підтримала його думку й журналістка, авторка і редакторка кримських проєктів Олена ХАЛІМОН, яка разом з Анною Андрієвською представила книги «Люди «Сірої зони». Свідки російської анексії Криму» та «Книга свідчень. Анатомія російської анексії Криму». Каже, що вони спеціально збиралиматеріали про окупацію, «кримську весну», записували свідчення людей, щоб показати повну картину цієї недорозказаної історії, яка має стати цвяхом у труну путінського режиму і доказовою базою в міжнародних судових процесах.

«За шість років окупації Криму накопичилося дуже багато запитань, насамперед до влади, адже, наприклад, досі ніхто достеменно не знає, чи були дані накази українським військовим у Криму оборонятися. Ті з них, хто «вийшов» на материк, казали, що наказів згори не було, натомість деякі українські генерали стверджують, що такі накази були, але військові у Криму начебто їх не виконали. І от уже шість років нам так і невідомо, що відбувалося насправді», — резюмувала журналістка.

НЕ «ВІД’ЄДНАНИЙ ПІВОСТРІВ»

Для України «кримська кампанія» стала одним із найболючіших досвідів за всю історію незалежності і фактично першим фронтом у гібридній війні з Російською Федерацією — з втратою території. Чи можна повернути півострів? — запитав модератор зустрічі, кандидат історичних наук, начальник Центрального міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Богдан ГАЛАЙКО, підбиваючи підсумки дискусії. У відповідь Анна Андрієвська зауважила, що, вочевидь, досі українське суспільство не зовсім розуміє, що відбулося 2014 року.

«Багато людей думають, що ми просто «втратили якийсь «сепарський регіон». І що це не наші проблеми й навіщо їх повертати. Має бути системна робота з реінтеграції Криму на рівні держави, яка наразі не напрацьовує жодного документа... А допоки цього не станеться, ми не зможемо наполегливіше вимагати від окупанта повернення Криму, — говорить кримська журналістка. — Українська влада не створює можливості почути Україну в Криму. Хоча люди на півострові хочуть знати, що Україна думає про них, чи вважають їх зрадниками чи жертвами. Про Донбас говорять більше, але про Крим ми також не повинні забувати».

Доповнив її пан Андрій, зауважуючи, що не лише українці на материку не до кінця розуміють, що сталося в Криму, а й жителі півострова.

«Зараз вони починають прозрівати, — каже активіст. — Я комунікую з багатьма кримчанами і можу сміливо відзначити, що навіть ті, хто мав проросійські настрої, розуміють, що помилялися, бо Росія не відновить умовний Радянський Союз... Вони мають проблеми з водопостачанням, з медициною, з освітою, із півострова виїжджають фахівці... Незадоволення людей росте».

Онлайн-трансляцію зустрічі завершили останніми кадрами документального фільму Ігоря Чайки та українською народною піснею «Ой на горі два дубки», яка лунала під час фінальних титрів.