Я — грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе, український журналіст

Міхаель Мозер: «Доки Україна представлятиме себе як країна, в якій не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією»

Професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету — про своє бачення мовної ситуації в Україні й нову книжку «Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича»
25 жовтня, 2012 - 00:00
МІХАЕЛЬ МОЗЕР

Міхаель МОЗЕР — професор Інституту славістичних досліджень Віденського університету, Українського вільного університету (Мюнхен) та Католицького університету ім. Петера Пазманя в Пілішчабі (Угорщина). На цьогорічному Форумі видавців у Львові в конкурсі на найкращу книжку одним із лауреатів визнали його працю «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки». Для «Дня» Міхаель Мозер поділився основними тезами із найновішої авторської книжки, вихід якої заплановано наступної весни, «Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича».

— Пане професоре, які питання можна осмислити, прочитавши вашу найактуальнішу книжку?

— Англомовна книжка має попередню назву «Language Policy and Discourse on Language in Ukraine under President Viktor Janukovyи» («Мовна політика й дискурс про мову в Україні за президентства Віктора Януковича»). Свого роду хроніка з оцінкою, що відбувалося навколо мовних законів вересня 2010-го і серпня 2011-го років. У ній пишу про ключові моменти щодо політичних і законодавчих дій, що значно впливають на мовну ситуацію в Україні, вказую на їхню суть і розглядаю на рівні пропаганди та публічних дискусій. Описую, між іншим, чому саме «Закон про засади державної мовної політики» насправді є скандальним не лише з огляду на те, як його «проштовхнули» через Верховну Раду. Також подаю доволі нейтральні, але показові досьє тих осіб, які з 2010 р. дбають про «мовну толерантність» в Україні. Представляю їх — очевидно, цілком свідомо створений — загальний імідж поза мовним питанням, і абсурдність ситуації стає зрозумілою. Абсурдність, зрештою, починається вже з того, що російська мова в Україні захищається Європейською хартією регіональних або міноритарних мов (як на мене, це «кращий переклад» з англійської чи французької), хоча російська мова аж ніяк не є регіональною або міноритарною мовою за визначенням, бо більшість українців має постійний зв’язок із російською мовою. Навіть серед тих, у кого першою мовою є українська, абсолютна більшість регулярно вживає російську. Хартія не створена для таких мов, як видно з її перших рядків. Тому я не розумію, чому російську свого часу могли визнати регіональною мовою в Україні, якою вона вважається, нагадаю, не з серпня 2012 р., а з січня 2006 р. Поза цим, не бачу, щоби російську утискали. Я був у Харкові, Донецьку, Одесі, але не помічав, щоб російська дуже страждала. Не було враження, що там нав’язують українську, тоді як насправді важко україномовним жителям цих міст. Усі гасла про нав’язування української мови — чисте політиканство. І Хартію, зрештою, в свій час ратифікували в Україні дуже сумнівним чином. Не лише через тодішні події у ВР, зрештою, але й на дуже елементарному рівні. Хартію ратифікували на підставі перекладу не автентичної англійської або французької версії, а неавтентичної російської версії. Незалежно від того, вдалий цей переклад чи ні — професійна праця, напевно, виглядає інакше. Взагалі моя книжка сповнена абсурдними елементами, бо саме так виглядає те, що подано в назві книжки.

— Донині не вщухає дискурс щодо правомірності останнього закону про статус російської як регіональної. Як Україні бути далі?

— Фактично всі оцінки і в Україні, і в Європі (Венеціанська комісія, Верховний комісар ОБСЄ) були негативними, всупереч тому, що стверджувала пропаганда. Оцінку Верховного комісара ОБСЄ навіть не оприлюднили в Україні. «Двомовність» в Україні доволі специфічна через те, що за неї найбільше виступають прихильники одномовності й ті, хто називає українську мову «відрижкою» (цілком байдуже, який різновид було так названо — таких речників мовної толерантності навряд можна назвати дуже переконливими ). Так, російська мова в Україні має захищатися правом, але, по-перше, вона завжди захищалася, і, по-друге, на підставі її виняткової позиції цей захист мав би, як на мене, також ѓрунтуватися на виняткових положеннях. Через те, що російська мова захищається Хартією, якраз страждають ті мови, які мали б захищатися нею. Поза цим, не має сумніву, що Україна могла б набагато більше робити для розвитку української мови і для її репрезентації у світі!

— Яким чином, на вашу думку, можна представити Україну якнайкраще?

— Не думаю, що саме я маю відповісти на це питання. Як на мене, в Україні є стільки гарного й цікавого, що вибір насправді зробити непросто. Я не маю особистих «героїв», окрім Юрія Шевельова, але на чисто професійному рівні. Загалом, як на мене, герої завжди ті, хто «був проти», тобто протистояв будь-яким несправедливостям. Додам, що особливо маю на увазі тих, хто чинив опір і страждав через це. Зрештою, це моє ставлення стосується не лише України, воно загальне. Звісно, жертви Розстріляного Відродження також мають мої симпатії.

— Чи ваші колеги в Європі їх також згадують?

— Думаю, що їх часто не знають навіть славісти. Згадують тільки ті з них, хто збагнув важливість України. Отже — україністи.

Якщо йдеться про дослідницькі аспекти, то все ж Відень тепер, мабуть, належить до провідних центрів україністики. Є декілька осіб, які дуже активно працюють в історичній або літературознавчій україністиці. Всі вони, як і я, не лише україністи, а й славісти в ширшому значенні.

Що ж до викладання, то ми на славістиці маємо україністику як повноцінний предмет, однак студентів, які вибирають цей предмет, небагато. Саме тому у Відні (в Угорщині викладаю тільки полоністику) майже не пропоную чисто україністичних занять, на відміну від, скажімо, російських і полоністичних. Саме на цих порівняльних заняттях ми, зрештою, знаходимо талановитих студентів, які цікавляться Україною й її мовою. Вони так само, як багато українців, мають велику перевагу: їхнє знання слов’янських мов не обмежене російською. Також минулого тижня у Братиславському університеті імені Коменського доповідав на тему мовної політики в Україні. Упродовж цього семестру студенти там слухають серію лекцій про Україну. Цей захід організував очільник кафедри братиславської русистики професор Любор Матейко. Студенти, до речі, запитували мене, чи мовне питання хвилює українців, і також, якби все ж був проведений референдум про російську як другу державну, то які були би шанси на успіх?

Ще раз зверну увагу, доки Україна буде презентувати себе як країна, що в ній властиво не треба знати української мови, доти її вважатимуть лише трошки іншою Росією. Сьогодні кожна людина, яка хоче інтенсивно співпрацювати з Росією, робить належне, коли вивчає російську мову; одночасно кожна людина, яка хоче співпрацювати з Польщею, робить належне, коли вивчає польську мову. Що ж до України, міжнародні підприємства й дипломатичні служби все ще зазвичай вимагають знання якої мови? (На всяк випадок, додам: російської.) І чи це можна вважати провиною передусім цих міжнародних підприємств і дипломатичних служб?

Христина ГРИЩУК, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments