Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Музейна діяльність як практика десталінізації

Старший науковий співробітник музею «Тюрма на Лонцького» Ігор ДЕРЕВ’ЯНИЙ: «Ми змушуємо людей замислюватися над тим, чи вартий порядок мільйонів життів»
26 жовтня, 2012 - 00:00
«МЕМОРІАЛ «ТЮРМА НА ЛОНЦЬКОГО» СТВОРЮЮТЬ ДЛЯ ПРИЙДЕШНІХ ПОКОЛІНЬ НЕ ЯК НАГАДУВАННЯ ПРО ТРАГЕДІЮ, А ЯК СИМВОЛ НЕЗЛАМНОСТІ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНЦІВ», — ПЕРЕКОНАНИЙ ІГОР ДЕРЕВ’ЯНИЙ / «КОЛИ МИ ГОВОРИМО ПРО ФАКТИ, ЯКІ БУЛИ НАСПРАВДІ — З УСІМА ТРУДНОЩАМИ, ТРАГЕДІЯМИ, ТО ЗМУШУЄМО ЛЮДЕЙ ДУМАТИ», — ПЕРЕКОНАНИЙ ІГОР ДЕРЕВ’ЯНИЙ ПРАЦІВНИКИ МУЗЕЮ ЗАПИСАЛИ НА АУДІО- ТА ВІДЕОНОСІЇ БЛИЗЬКО П’ЯТИ ДЕСЯТКІВ СПОГАДІВ КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ ТЮРМИ ТА

Камера-одиночка, камера смертників, кабінет слідчого — все це доступно для огляду у львівському Музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького». Правду про страшні події літа 1941 року можна побачити з кіно- та фотокадрів, почути з розповідей колишніх в’язнів. В експозиції представлені нещодавно розсекречені «розстрільні списки» та архівні справи на одного з найвідоміших в’язнів отця Миколи Хмільовського, керівника підпільної греко-католицької церкви та члена парламенту воюючої України — Української головної визвольної ради. Дослідники зібрали і розмістили на Стелі пам’яті всі відомі на сьогодні прізвища закатованих 1941-го (757 імен). У коридорах вмонтовано стенди, на яких подано історію будівлі, прізвища частини розстріляних в’язнів та тексти документів, які регламентували перебування в цій тюрмі у різні періоди... «І ця найбільша у Західній Україні в’язниця, — говорить старший науковий співробітник установи Ігор ДЕРЕВ’ЯНИЙ, — має бути не тільки нагадуванням про жахіття тоталітарного минулого СРСР, німецького та польського окупаційних режимів, а й застереженням для українців і всього світу від повторення жахливої трагедії тоталітарного суспільства».

Над створенням музею працювало чимало спеціалістів, організацій та установ, зокрема громадська наукова організація Центр досліджень визвольного руху, Служба безпеки України, Львівська обласна адміністрація та обласна рада, міська рада, представники Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» та обласного товариства «Пошук». 28 червня 2009 року ЦДВР у рамках співпраці з СБУ створив та відкрив перший етап експозиції в Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». А вже 13 жовтня 2009-го указом Президента України йому було надано статус Національного. Працівники музею записали на аудіо та відео близько п’яти десятків спогадів колишніх в’язнів тюрми та учасників визвольного руху, відсканували понад дві тисячі фото та документів, що стосуються науково-дослідної тематики з історії в’язниці, зокрема періоду діяльності представників дисидентського руху, провели пошук експонатів та поповнення музейної колекції, на основі якої готують до відкриття другий етап експозиції.

— Яка основна місія вашої установи?

— Створити не просто музей — наукову інституцію, як у країнах Центрально-Східної Європи, наприклад, у Литві (йдеться про Музей жертв геноциду, який є складовою Центру досліджень геноциду і резистенції жителів Литви. — Т.К.). Загалом меморіал «Тюрма на Лонцького» твориться для наступних поколінь, причому не як нагадування трагедії, а як символ незламності визвольної боротьби українців. Наші головні ідеї — всепереможність добра (жертв в ім’я незалежності та свободи) над злом (тортурами, окупацією, смертю, поневоленням), велич духу боротьби і жертовності заради незалежності України. Ми пам’ятаємо, що, крім українців, страждали й інші нації. Українці вибороли незалежність і для себе, і для інших. Говоримо про те, що через фізичне знищення неможливо вбити прагнення свободи, а значить — і саму свободу. Ми готові бути як музей однією з частин загальної роботи, розвитку напряму «Національна пам’ять».

— Хто ваші відвідувачі?

— Цікавляться історією всі вікові прошарки населення — і старше покоління, і середнє, і молодь. Я навіть сказав би, що зацікавленість історією середнього покоління — менша. Щодо представників старшого покоління, то до нашого Музею-меморіалу приходять шукати свої камери... Тобто це люди, які брали участь у визвольному русі й навіть сиділи у Тюрмі на Лонцького. Також приходять до нас люди, які сиділи у Бригідках (тюрма на вул. Городоцькій, 24. — Т.К.) чи тюрмі на Замарстинівській, щоби розповісти. Ми записуємо їхні спогади — маємо архіви. Молодь приходить тому, що це їй цікаво. З одного боку, до нас приходить молодь, яка має причетність до нашого закладу — їхні родичі, їхні діди-бабці брали участь у визвольній боротьбі, сиділи у тюрмах чи концтаборах. Є й такі, котрі просто хочуть поцікавитися — як це, сидіти?.. Що виносить молодь після відвідин нашого музею, важко сказати. Але те, як вони поводяться тут... Коли ми відкривалися, то навмисне не робили ремонтів — прагнули залишити атмосферу тюрми. Тюрма так виглядала в останні 30 років СРСР.

— Ваш музей — важка для сприйняття збірка покалічених системою доль... Чи можете ви сказати, що виокремили для себе якісь життєві стежки, що найбільше вразили?..

— Таких кілька... Для мене дуже цікавою є доля Володимира-Ігоря Порендовського. Він був і на Волині, й на Львівщині, й на Закерзонні... Займався й видавничою діяльністю, створив систему підпільного зв’язку. 1947 року був захоплений на території Чехословаччини, переданий полякам, які в свою чергу передали його радянській владі. В’язня відразу ж повезли до Москви, потім — до Києва, потім — до Львова. Порендовський докладно описав перебування тут під слідством. Із його спогадів можна зрозуміти, що не тільки допити слідчого є тортурами — загалом перебування в тюрмі є суцільними тортурами. Його відразу кинули в карцер, і він його описує так: підлога кам’яна і на підлозі — вода. Шар води — кілька сантиметрів, а у тій воді розведений хлор. У карцері нема як сісти, лягти... Крім того, нема як дихати. На ніч давали щит, на якому можна було лежати. Але на ніч забирали на допит. А на день забирали щит, на якому можна лежати. Отож Порендовський лягав на підлогу — у той розчин... Спав, прокидався, дивився на опіки від хлору... Тобто це були суцільні тортури — дня у день, кожної години — увесь період, що він перебував за ѓратами, а той період у середньому становив більше півроку... Його засудили на 25 років ув’язнення (це сталося 1948 року, коли у СРСР не існувало смертної кари. — Т.К.) й відправили у Кенгір (один із найбільших спецтаборів суворого, посиленого режиму в Казахстані. — Т.К.). Брав участь разом із відомим політичним діячем ОУН Михайлом Сорокою у повстанні 1954 року. Брав участь у складанні вимог, які ув’язнені висували до адміністрації. Зрозуміло, що повстання було придушене, керівників розстріляли, й Володимир-Ігор Порендовський опиняється на Колимі, згодом в іншому концтаборі — Тайшеті (Іркутська область. — Т.К.), де перебував до 1959-го, а потім був звільнений — як громадянин Польщі (за подачею батьків, які виїхали на постійне місце мешкання до Польщі). Відтоді пан Володимир-Ігор Порендовський живе у Вроцлаві, пише спогади — вже вийшло друком три книжки, тепер готується до друку четверта.

— Ще, Ігорю, про чию долю розкажете докладніше?

— Івана Геля, який походить із родини професійних повстанців. Його вуйко по матері — Зиновій Тершаковець, крайовий провідник ОУН. Дід Івана Геля був в Українській галицькій армії, а батько, Андрій, також був підпільником. Тобто Іван Гель — наступна генерація, котра виховувалася теж у тому повстанському дусі... 1965 року Іван був заарештований. Із розповідей батька, Іван Гель знав, що на допитах б’ють. І морально до цього готувався. Перші кілька днів, коли його відвели до камери, не чіпали. Це, напевно, було нагнітання психологічної ситуації... Почав навіть обтиратися холодною водою, щоби збадьоритися, підготуватися до побоїв... Його ніхто не бив — змінилися часи, змінилися слідчі, кагебісти вже грали іншу роль... Бо це вже не були часи Сталіна... Пан Іван розповідав, що в одну з ночей, а це було близько четвертої години, він почав чути, причому дуже виразно, стогони — ніби когось катували. Є навіть припущення, що відтворювали якісь записи через динаміки, щоби просто залякати, вибити з колії... Іван Гель був засуджений за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда», «організаційна діяльність». — Т.К.) до трьох років таборів суворого режиму. Здавалося, концтабори мали би морально й фізично зруйнувати, знищити цих людей, позаяк сиділи з кримінальниками, яких спеціально нацьковували на політичних... А для повстанців 1940—1950 років концтабори, навпаки, стали плацдармом для нової боротьби, де готувалися повстання... І хай вони були невдалими, система ГУЛАГу поступово зводилася нанівець. І коли залишився тільки один — ДУБРАЛАГ у Мордовії (місце перебування всіх дисидентів), то дисиденти були дуже сильні люди — передовсім, у своїй правоті. Їх неможливо було перебороти навіть у концтаборах. Та вже не було таких методів, як розстріли, нацьковування, відповідно, людина почувала себе вільнішою, могла навіть чинити опір... Є цікаві документи про те, як звітують органи КЃБ партійним органам, що, мовляв, політичні ув’язнені «зірвали заходи», які проводилися у тюрмі... Йдеться про Івана Геля, Ігоря Калинця та багатьох інших дисидентів, коли, наприклад, спеціально для перевиховання в концтабір приїжджав якийсь науковець, академік, котрий мав читати лекцію — про те, як добре жити у СРСР. А вони просто на ту лекцію не йшли... Мотивували це дуже просто: у статуті ніде не вказано, що в’язню конче необхідно приходити на лекцію... Відповідно, лекції зривалися, й це теж був своєрідний опір. Отож, очевидно, що завдяки всім тим людям ми й маємо державу...

— Напевно, не помилюся, якщо скажу, що існує думка, що такі музеї, як ваш, породжують ненависть українців до росіян і навпаки, розшаровують і наше суспільство, відкидають далеко один від одного Схід — Захід — Центр України... Чи часто приїжджі з Росії чи, наприклад, російськомовні львів’яни приходять до музею?

— Розповім ось про що... Торік (на початку літа) до нас прийшли дві дівчини-студентки з Санкт-Петербурга. Оглянули експозицію й написали відгук: «Простите нас...» Отже, приходять оглянути експозицію різні люди. Наприклад, згадаю сім’ю з Польщі, в якій було представлено кілька поколінь... Старшого віку пан тоді сказав мені таке: «Правда в тому, що українці й німці мордували поляків». Тобто є люди упереджені. Як з одного боку, так і з другого. Ми намагаємося змінити це, тому що для нас немає персональної відповідальності за злочини. За злочини відповідає режим.

— Чи приділяють вашій установі належну увагу ЗМІ всеукраїнського рівня? Чи приїжджають до вас журналісти з інших регіонів України?

— Якщо говорити про друковані ЗМІ, то газети цим питанням не цікавляться, ставляться до нас упереджено. Тому працюємо по-іншому — через сайти, що висвітлюють історію. Наприклад, через «Україну Incognita», «Історичну правду», куди насилаємо свої статті. Коментарі отримуємо на ці статті різні, але це вже елемент дискусії... Друкуємо також літературу — наукові чи науково-популярні дослідження, доступні для пересічного громадянина. Якщо говорити про телебачення, то регіональні канали нами цікавляться. Щодо центральних, де тривалі політичні шоу... Так, Володимира В’ятровича на ці програми запрошують, але дають на розмову дуже мало часу. Зрозуміло, що зараз велика скрута, пов’язана з політичною ситуацією в нашій країні, з тією парадигмою національної пам’яті, яка зараз взята за основу. Нам важливо показувати історію такою, якою вона була, не оминати важких питань. Наприклад, як намагаються замовчувати питання польсько-українського протистояння під час Другої світової війни, обмежуючись Волинню, не говорячи про Закерзоння і навіть про Галичину, де також було багато конфліктів. Не треба цього уникати. Потрібно з’ясовувати, до чого це призвело. Уникають таких питань слабкі люди, які бояться осуду. (Осуд завжди буде, потому що така природа багатьох людей.) Отже, необхідно з’ясувати причину, а для себе потрібно це з’ясувати лише для того, щоб оминати такі речі в майбутньому, щоби не чинити так. Не даючи знання, ми ще більше травмуємо суспільство. Коли говоримо про факти, які були насправді — з усіма складнощами, трагедіями, — то примушуємо людей думати. Неординарні факти вражають людей. Людина мисляча, яка задумується над екзистенційними питаннями свого власного життя, завжди цікавитиметься такими речами і, як мінімум, ставитиме себе на їхнє місце. Чим більше людина думає, тим більше вона стає вільною. Тому велика подяка газеті «День» за те, що бореться з історичним безпам’ятством, зокрема за ініціативу щодо оголошення 2012-го Роком Сандармоху, бо це урочище стало фабрикою смерті і для українців, і для росіян, і для багатьох інших народів і національностей. Отже, у такий спосіб ми змушуємо людей замислюватися над тим, чи вартий порядок мільйонів життів. Колись Лев Толстой сказав, що «щастя всього людства не вартує сльози однієї ображеної дитини». ХХ століття показує вартість тих сліз — це мільйони безневинно вбитих людей...

ДОВІДКА «Дня»

У 1889—1890 роках на перехресті вулиць Леона Сапеги (сьогодні — Степана Бандери) та Коперника за проектом архітектора Юзефа Яновського була споруджена будівля австро-угорської жандармерії. Будівля самої в’язниці зведена, коли місто було у складі Польщі, в 1919—1922 роках. У тюремному корпусі знаходився Четвертий відділ Головної комендатури державної поліції, до повноважень якого входила боротьба з «антидержавними» організаціями типу Організації українських націоналістів та Комуністичної партії Західної України. Неофіційно тюрма спеціалізувалася на політичних в’язнях. У 1935 році в споруду було переведено слідчий відділ поліції, а в’язниця стала використовуватися як слідчий ізолятор. Під час Львівського процесу 1936 року в тюрмі утримувалися Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші підсудні. У 1939—1941 роках у приміщенні була в’язниця №1, розрахована на 1500 осіб, а сусідній головний корпус займало обласне управління НКВД. Після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 року співробітники НКВД розстріляли 1681 особу (згідно зі звітом начальника тюремного відділу НКВС по Львівській області лейтенанта Лермана та розстрільними списками від 26 червня, завізованими до виконання начальником слідчого відділення НКГБ по Львівській області Шумаковим та обласним прокурором Харитоновим). У 1941—1944 роках будівля використовувалася як слідча в’язниця гестапо, тут розміщувалися айнзац-групи СД. Тюремний двір був викладений надгробками зі старого єврейського кладовища. Довгий час у тюрмі утримувався відомий польський вчений Казимир Бартель. У 1944—1991 роках тут діяв слідчий відділ і слідчий ізолятор НКВС (НКГБ) — МГБ — КГБ СРСР, одночасно — Управління внутрішніх справ Львівського міськвиконкому — Міське управління ГУМВС України у Львівській області МВС України. Музей-меморіал також став своєрідним центром мультимедійної боротьби з тоталітаризмом. Зокрема, нещодавно в його стінах відбувся IX Мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, спрямованого проти диктатури та авторитаризму.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів, фото Павла ПАЛАМАРЧУКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ