Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

«Ми щосекунди були готові до смерті...»

20 січня, 2021 - 11:26
Павло

Донецький аеропорт, який обороняли наші вояки, став символом мужності і героїзму українців, їхньої любові до рідної землі і готовності жертвувати заради неї власними життями. Напередодні Дня пам’яті захисників ДАПу (цього року виповнилося шість років після остаточного захоплення аеропорту) деякі з них діляться своїми спогадами про ті незабутні дні.

«НАС НЕОДНОРАЗОВА ШТУРМУВАЛИ ЯК МІСЦЕВІ БОЙОВИКИ, ТАК І РОСІЙСЬКІ ДЕСАНТНИКИ І НАВІТЬ БІЙЦІ СПЕЦЗАГОНУ «ВИТЯЗЬ»

Анатолій СВИРИД, головний старшина:

— До війська мене мобілізували влітку 2014-го. Служити випало у 90-му батальйоні 95-ї аеромобільної бригади. В аеропорту побував двічі. Вперше — восени 2014-го, а вдруге — взимку 2015-го. Дні, проведені там, ніколи і нізащо не зітруться з моєї пам’яті. Особливо хлопці, з якими ми боронили цей об’єкт. Життя кожного з нас залежало од того, хто поруч. Знаєте, за кілька тижнів, які я провів у аеропорту, не побачив там жодного боягуза, який би ховався за спини інших.

Нас неодноразова штурмували як бойовики з числа місцевого населення, так і російські десантники і навіть бійці спецзагону «Витязь». Та ми не лише втримували свої позиції, але й добряче давали їм по зубах: на історичній батьківщині «трактористів і шахтарів» отримали в ті дні чимало «вантажів-200»...

«У МЕНЕ СКЛАЛОСЯ ВРАЖЕННЯ, ЩО ТАМ ЗІБРАЛИСЯ КРАЩІ ЛЮДИ КРАЇНИ»

Сергій ЛОЙКО, кореспондент  «Тhе Lоs Аngeles Тіmes», провів у ДАПі кілька діб:

— Я побував на багатьох війнах. Та події у Донецькому аеропорту, свідком яких я був, пам’ятатиму до кінця своїх днів. Там я зустрів надзвичайно мужніх і благородних людей, які готові були вмирати за свої родини, свою Батьківщину — все те, що називається Україною. Спілкуючись з десятками бійців, від жодного не почув, що він герой і робить щось надзвичайне...

Незважаючи на ту обставину, що там були представники різних верств населення, з різною освітою, релігійними переконаннями і без них. Але у мене склалося враження, що там зібралися кращі люди країни.

Сергій ГАЛЯН, солдат 95-ї аеромобільної бригади:

— Хлопці в Донецькому аеропорту трималися в повному оточенні. Адже що над нами — на верхньому поверсі, що під нами — у підвалах, були вороги.

Вся навколишня територія прострілювалася  снайперами.

Це важке випробування — усвідомити, що відступати нікуди. Ти заїхав в аеропорт, весь час обстріли, і в цей час ти починаєш розуміти, що якщо, не дай Боже, буде найжорсткіший сценарій,  відійти ти не зможеш.

Ми всі розуміли, що треба стояти до останнього набою.

 

 

«ПОВНА ВЗАЄМОДІЯ! НІЯКОЇ РІЗНИЦІ НЕ БУЛО: МОВЛЯВ, ЦЕ ДОБРОВОЛЬЧИЙ КОРПУС, А ЦЕ — ЗСУ»

ПАВЛО, боєць «Добровольчого українського корпусу» із позивним «Фін»:

— Я служив у штурмовій роті. Спершу воював у Пісках, це так званий 18-й пост, кожного дня нас обстрілювали. Ми виходили за межі старого термінала, займали позиції в районі паливного сховища і по можливості коригували вогонь по танках супротивника, якщо вони там з’являлись. Стосунки між військовими й добровольцями були нормальні. Ми виконували завдання, що ставив «Редут» — військовий офіцер, який на той момент командував обороною аеропорту. Виручали одне одного: як була потрібна їжа, вода, чи зброя. Як були з їхнього боку прохання — ми допомагали, накази бойові разом виконували. Повна взаємодія! Ніякої різниці не було: мовляв, це добровольчий корпус, а це — ЗСУ. Ми були рівні, бо ми бойові побратими.

«ДЛЯ НИХ МИ БУЛО КІСТКОЮ В ГОРЛІ І ВОНИ НЕ ШКОДУВАЛИ ДЛЯ НАС МІН І СНАРЯДІВ»

Максим МИРОНЕНКО, старший сержант:

— В район  Донецького аеропорту я потрапив у складі  зведеного загону Повітряних Сил. Там ми зайняли точку «Зеніт» — колишнє місце розташування зенітно-ракетного полку, поруч знаходилося селище Спартак. У ньому перебувало чимало бойовиків, зокрема, групи Гіві і Мотороли — бандитів, які відзначалися особливою жорстокістю щодо наших полонених.

Головним нашим завданням було утримати висоту: захопивши її, бойовики мали б значно кращі умови ведення вогню як по аеропорту, так і по населеним пунктам, які перебували під нашим контролем. Для них ми було кісткою в горлі і вони не шкодували для нас мін і снарядів: інколи їх прилітало по 250—300.

Ми не лише трималися на «Зеніті»: коли нам повідомляли координати ворожих вогневих точок, ми їх теж накривали зі своїх вогневих засобів, даючи нашим хлопцям можливість хоча б поміняти свої позиції.

На «Зеніті» я провів у загальній кількості 42 дні, навесні 2015-го демобілізувався. Та через кілька тижнів мене знову... мобілізували до війська! Я не став пручатись, мовляв, своє вже відслужив: Україну треба захищати від цієї російсько-терористичної мерзоти. Заради своєї країни ми щосекунди були готові до смерті...

Сергій ЗЯТЬЄВ, фото Сергія ЛОЙКО
Газета: 
Рубрика: