Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція
Леся Українка, українська поетеса, письменниця, перекладач, культурний діяч

«Ми втрачаємо наш культурний капітал...»

Станіслав ІВАНОВ — про завдання книги «Усі відтінки маріупольських мозаїк»
22 січня, 2021 - 11:09
МОЗАЇКА «Т. Г. ШЕВЧЕНКО» НА ФАСАДІ КІНОТЕАТРУ ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА

Збереження монументального живопису ХХ століття — актуальне і злободенне питання по всій Україні. «День» писав і про перипетії зі львівською мозаїкою «Море і риби», яку було брутально зруйновано і за рік через обурення громадськості відновлено, і про буквально нещодавній демонтаж панно Галини Севрук у київському готелі «Турист». Такі пам’ятки залишаються загроженими — і через лазівки у правилах для нових власників будівель, і незрідка через стан свідомості, коли цю спадщину вважають «пережитком радянської епохи». Тому на ще більшу увагу і повагу заслуговують громадські ініціативи, спрямовані на популяризацію пам’яток і зміну ставлення до них.

Такою подією став восени минулого року вихід друком у Маріуполі книги «Усі відтінки маріупольських мозаїк». Саме це приазовське місто — одне із досі найбагатших на такі пам’ятки. Автори видання — мистецтвознавець Олександр ЧЕРНОВ та журналіст Станіслав ІВАНОВ. У книзі-альбомі зібрано інформацію про 26 мозаїк, які можна побачити на стінах маріупольських будівель. «День» поспілкувався зі Станіславом Івановим про задум видання та його сприйняття містянами.

«КРУТА ІЛЮСТРАЦІЯ НАШОГО СТАВЛЕННЯ ДО КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ»

— Чому вас особисто зацікавила ця тема? Коли вас вперше «зачепили» місцеві мозаїки і чим?

— Інтерес до мистецтва був присутній у мене завжди. Але як так вийшло, що цей інтерес сфокусувався саме на мозаїках? Це результат низки випадковостей та збігів. Мабуть, точкою входу в цю історію для мене виявилася брошура про мозаїки, яку видав муніципалітет. Не пам’ятаю точно, це було років з п’ять тому. Це була така пробна робота з купою недоліків, але вважалося, що пізніше зроблять щось пристойніше. Цього не сталося. Проте сама ідея відклалася у мене. Далі було багато чого. Я робив фотографії, збирав і систематизував наявну інформацію, знімав сюжет про маріупольські панно Алли Горської, писав статті, дописи про роботи в соцмережах. Це не було частиною якогось задуму, а рух від ситуації до ситуації.


МОЗАЇКА «ДЕРЕВО ЖИТТЯ» ТА ПРИМІЩЕННЯ НЕРОБОЧОГО РЕСТОРАНУ

Але згодом з’явилося розуміння, що всі ці фрагменти потребують об’єднання у щось більше. Головним поштовхом до цього стала подія, яка відбулася в березні минулого року. Журналістка Алевтина Швецова випадково натрапила на запустілу і зруйновану художню майстерню. Виявилося, що в ній багато років працювали монументалісти Віктор Арнаутов (учень славетного Дієго Рівери), Валентин Константінов та Лель Кузьминков. Усі вони виконали три чверті маріупольських мозаїк. З моменту смерті останнього її хазяїна Валентина Константінова (помер 2012-го) майстерня була занедбана. Вона перетворилася на смітник. Етюди, полотна, плівки, малюнки, фотографії, особисті речі — все було покрито товстим шаром бруду і пташиного лайна. Це було ганебне видовище. Крута ілюстрація нашого ставлення до культурної спадщини. Тих речей вистачило б на музей, але вони стали сміттям. Разом з Алевтиною ми зробили сюжет для телебачення, потім я написав текст для столичного інтернет-видання. Спілкувався з товариством греків, зі Спілкою художників та онуком митця. Хотів зрозуміти, чому так сталося. Вийшло невеличке розслідування.

Але головним результатом стало наше з Олександром Черновим рішення зробити повний перелік маріупольських мозаїк, атрибутувати й датувати всі твори. Ми хотіли зафіксувати їх на папері, врятувати від знищення бодай у нематеріальному сенсі. Отаке завдання у нас було.

— Наскільки складно було втілювати ідею? Чи є, крім літературних джерел, носії живої пам’яті про творців мозаїк у місті?

— У реальності все виявилось складнішим, ніж я собі спочатку уявляв. Ми зіткнулися з тим, що багато інформації, яка є в обігу, не відповідала дійсності, все потрібно було перевіряти і шукати підтвердження в першоджерелах. На це витратили дуже багато часу. Живих свідків тієї монументальної епохи майже немає. А з тих, хто безпосередньо працював над мозаїками, залишився всього один митець — Олег Ковальов. Тому вирішальну роль у нашій роботі відіграв особистий архів Олександра Чернова. Якби він не збирав інформацію по крихтах останні 20 років, «Усіх відтінків маріупольських мозаїк» просто не було б. Бо ці знання були б втрачені назавжди.

«ЦІ ТВОРИ ВЖЕ НАБУЛИ ІСТОРИЧНОЇ ЦІННОСТІ»

— Наскільки самі маріупольці, за вашими спостереженнями, відчувають цей спадок? Як ставляться до нього? Інакше кажучи, наскільки загроженими є мозаїки в Маріуполі?

— Найстарішій у Маріуполі мозаїці через два роки буде 60! По суті, ці твори вже набули історичної цінності. Ну і, певна річ, вони цікаві завдяки своїм художнім, естетичним, соціальним, технічним складовим. Деякі роботи мають навіть унікальні риси. Але в суспільній та формальній площині розуміння їхньої значущості майже відсутнє. Мозаїка може бути легко знищена під час ремонту або просто кинута напризволяще. На мою думку, це якесь варварське марнотратство. Ми тупо втрачаємо наш культурний капітал, який створювався десятиліттями. Я вже мовчу про те, що монументальні роботи можуть мати туристичний потенціал і працювати на імідж міста. Розуміння цього ще десь у дорозі до нас.


АВТОГРАФ МИТЦІВ НА МОЗАЇЦІ «БОРИВІТЕР»
 

— Від часу виходу книги минуло майже півроку. Який відгук вона отримала в читачів?

— Ми мали дуже теплі відгуки від наших колег, дослідників мистецтва із Києва, Львова, Чернігова, Дніпра. З великим інтересом нашу роботу зустріли в науковій бібліотеці Стефаника. Ну і, звісно, в Маріуполі є люди, яким це цікаво. Вони були нашими мотиваторами. А щоб ви зрозуміли розміри аудиторії... Наклад книги склав усього 100 екземплярів. Щось пішло на подарунки в бібліотеки, музеї й тим, хто допомагав, звичайно залишили собі авторські екземпляри. Тобто на продаж залишилось десь 80 — 85 примірників. Презентація та продаж почалися у вересні, а останні книги ми відправили уже в новому 2021 році. Тобто менше, ніж сотня примірників, за чотири місяці по всій країні. Нонсенс, але насправді в такій справі це успіх.

«З «ДЕРЕВОМ ЖИТТЯ» ЗАГРОЗЛИВА СИТУАЦІЯ»

— Повідомлялося, що ви також проводите для охочих екскурсії маріупольськими мозаїками. По-перше, як вдалося їх організувати, адже чимало з них недоступні для огляду пересічного перехожого? По-друге, який запит на ці екскурсії? Які ваші враження від них, від учасників?

— Так, шість дуже цікавих робіт знаходяться за парканом на території заводу «Азовмаш». Організувало ці екскурсії ГО «Архі-Місто», яке співпрацює з підприємством. Це була спонтанна ініціатива, але нам вона сподобалася, і ми з Олександром погодилися бути гідами. Якщо не помиляюся, ми встигли провести три екскурсії, які відвідало трохи більше, ніж 100 людей. Потім почався карантин. Коли дозволить ситуація, хотілося б відновити ці походи. Бо живе спілкування — це дуже круто. Воно дає змогу отримати реальний та миттєвий зворотний зв’язок. Слухачі можуть ставити питання й отримувати відповіді. Це дає змогу краще розуміти, які аспекти більше цікавлять людей.

— У Маріуполі знаходяться також одні з найвідоміших робіт — панно «Боривітер» та «Дерево життя», над якими працювали Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Борис Плаксій, Григорій Пришедько за участю Василя Парахіна й Надії Світличної. Якою є увага до них?

— Не втомлююся казати, що ці роботи є перлинами маріупольської колекції монументалістики. Сюжетно позачасові, досконалі естетично і позбавлені будь-яких соцреалістичних концепцій, вони дивовижні з творчого погляду та унікальні з технічного. У 1960-х роках маріупольські митці були в захваті, казали, що ці панно створюють ефект руху. Горська використовувала новаторські техніки й матеріали — алюміній, шлакосітал ба навіть металеві ложки пустила в хід. Увага до них дещо більша, ніж до інших мозаїк. Це пов’язано виключно з особистістю Горської. Але не знаю, чи здатне її ім’я бути апологією. Панно «Боривітер» та «Дерево життя» замкнені в приміщенні неробочого ресторану і повністю залежать від волі власників нерухомості. До речі, з «Деревом Життя» загрозлива ситуація. Панно багато років знаходилося за цегляною стіною, яка трималася на арматурі, забитій прямо всередину роботи. Стіну розібрали, арматуру зрізали, а десятки металевих закладок досі стирчать із «Дерева життя». Здається, потягнеш за одну, і все посиплеться, як доміно...

Ольга ХАРЧЕНКО, «День». Фото надані Станіславом ІВАНОВИМ
Газета: 
Рубрика: