«Не бійтесь нас!»

МОЗ не втомлюється закликати українців долучатися до соціальної кампанії #ПідтримуюЛікарів — дякувати медикам за їхню самовіддану й небезпечну роботу, сприяти їм і підтримувати. «День» (зокрема і в цьому номері) розповідає про людей, котрі не шкодують грошей, часу і зусиль для цього, часто без будь-яких закликів. А також — про самих медиків і те, чи і як вони відчувають розуміння й підтримку і простих громадян, і керівництва, і профільного міністерства. Більдредактор «Дня» продовжує знімати портрети медиків швидкої:

Зараз кожен мій день починається о п’ятій ранку. Невеликий сніданок та піша прогулянка до 11-ої підстанції швидкої допомоги. За 50 хвилин дороги сонце поступово починає проглядати крізь багатоповерхові будинки, відблискувати від вікон будинків та створювати красиві картини. Дорогою проходжу повз непрацюючий ринок «Юність». Зачинені павільйони з дошками, фарбами, сантехнікою. Нечисленні люди ідуть вздовж трамвайних колій. У мене вже з’явився знайомий трамвай, бачу його в один і той же час. Це зараз найдовший маршрут у Києві. За годину та 50 хвилин він проїжджає весь лівий берег.

Поруч з входом до гаражу та станції квітнуть декілька абрикос, а місцевий пес декілька разів гавкає на мене. Цього разу мої співрозмовники та моделі — це подружжя Чинюків та фельдшер Оксана. Фотографую їх в декількох місцях, в гаражі, біля швидкої та під абрикосою. Вітром з неї інколи здуває квіти і вони сиплються вниз, як сніг.

СТОМЛЕНЕ, АЛЕ ВЕСЕЛЕ ПОДРУЖЖЯ

Перші співрозвомники —  стомлене, але веселе подружжя

34-річна Юлія Сергіївна ЧИНЮК. Працює на екстреній медичній службі 13 років. Має першу категорію, за професією фельдшер.

На практиці після коледжу якраз і познайомилась з майбутнім чоловіком. «Мій перший виклик був з ним.  І в 19 років одразу пішла сюди працювати», — говорить жінка.

ЧИНЮК Валентин Миколайович. 37 років, у 2003 році теж закінчив перший київський медичний коледж, відтоді працює на швидкій, має вищу категорію.

«І хоч наші зміни не завжди перетинаються, нам так зручніше, принаймні з дітьми завжди хтось є. У нас близнята, Олександра та Олеся, — говорить Юлія і продовжує про наболіле: — Зараз дуже важко працювати через пандемію. У нас вищі ризики. Страшно, що можемо принести хворобу додому, що захворіють родичі, діти. Держава не турбується про нас. Весь захист — це допомога профспілки, волонтерів. Якби не вони, ми б напевно вже б всі мали б контакти та сиділи на самоізоляції».

«Коли в 19 років прийшла на підстанцію, не думала, що залишуся тут працювати. Але постійний адреналін, постійно переживаєш, думаєш, як краще для людини, не сидиш на місці, розвиваєшся. Без цього не можу уявити життя, — ділиться жінка». Валентин розповідає, що професію лікаря не обирав. Батько медик, мати медик. Сказали — туди. Але погоджується: «Швидка дуже сильно затягує».

«ЗАРАЗ ПРИЄДНАЛАСЬ НЕБЕЗПЕКА, ЩО ЛЮДИ В НАС БАЧАТЬ ЯКУСЬ ЗАГРОЗУ»

У цей час зі зміни повертається лікар екстреної медичної допомоги СИСАК Оксана Іванівна. Вона в захисному костюмі. Останній виклик був до літньої людини на пневмонію.

Їй робота теж подобається, незважаючи на сумні реалії. «Важко працювати було і не в умовах пандемії, а зараз удвічі важче, — говорить пані Оксана. —  Наші люди мало поінформовані: якщо вони бачать нас у захисних костюмах, які ми вдягаємо (тому що по протоколу, якщо звучить на виклику пневмонія чи висока температура, ми повинні розуміти, що може бути підозра на ковід19), вони починають на нас агресивно реагувати. Якщо раніше працювали і не знали, на що ідемо, могло бути ножове, вогнепальне, передозування... То зараз ще приєдналась небезпека, що люди в нас бачать якусь загрозу. І вони вважають, що ми теж можемо бути хворі. Але ж —  якщо медпрацівник має симптоми коронавірусу, а потім по тесту це підтверджується, то такого працівника ізолюють і він не працює з пацієнтами».

«Тому хочу звернутися до всіх, — наголошує лікарка, — Якщо ви бачите медпрацівників, які працюють, вони здорові. Не бійтесь нас. Хочемо, щоб люди поставились з розумінням. Зараз є дуже гарна реклама на телебаченні: якщо щось, викликайте, швидка вам все зробить. На жаль, ми не маємо тестів. Раніше вони в нас були, потім їх у нас вилучили. На виклику експрес-діагностику провести не можемо. Часто виникають дискусії, мовляв, по телебаченню говорили, що ви це можете зробити. На жаль, зараз ми не можемо цього зробити».

«Дуже хотілось би, щоб пацієнти, коли нас викликають, чули нас, а не те, що вони почили по телевізору чи сусідка сказала, — продовжує Оксана Іванівна. — І були менш агресивно налаштовані як до нас, так і до тих, хто уже захворів та є їхніми сусідами. Це не так страшно, як здається. Якщо дотримуватись елементарних санітарних правил гігієни, то навіть маючи на сходовій клітинці хворого сусіда, можна залишатись здоровим».

А щодо свого приходу в професію пані Оксана ділиться: «Я з дитинства мріяла стати лікарем. У мене було декілька професій, про які мріяла. Але найбільше моїм рідним сподобалась мрія про лікарів.  З самого дитинства, ще з садочка, я лікувала всіх своїх іграшок — медведиків, зайчиків, ляльок. Потім це вже були подружки зі школи. Далі був медичний ліцей — як випробування, моє це чи не моє. В ліцеї навчалась на відмінно, після нього перевели в коледж, і вступила до університету. Абсолютно не шкодую, якби ще раз можна було б робити вибір, вибрала б медицину. Я пишаюсь тим, що моя сім’я має лікаря»

«А на швидку потрапила завдяки Іллю Ємцю, який був тоді міністром. Мала запрошення працювати в Охматдиті, анестезіологом, але коли був розподіл після університету, то всіх, хто мав запрошення в Охматит, він відправив на інші спеціальності та інші місця. Я отримала розподіл на швидку. Але у мене ще є також спеціалізація анестезіолог і я на пів ставки працюю в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб», — завершує лікар.

І наостанок ділиться найближчими планами: «Зараз після доби чергування буду мати шанс вистояти на Чернігівській півтори-дві години в черзі на 118-ий автобус. Інколи краще не казати, що ти медик, щоб взагалі пустили в автобус. Але тут стоїш, аналізуєш, як пройшов день, ще і погода гарна. Більша проблема, коли їдеш на роботу.  Стоїш в черзі, тобі на пів на восьму, а перший автобус іде без десяти сім...»