«Не судити, а думати!»

Ліна Костенко стала почесним професором Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (див. «День» №168). Це була зворушлива подія. Наповнена справжністю. Очевидно, через те, що Ліна Василівна використала її як нагоду сказати «кілька людям необхідних слів». Зокрема і доньці Оксані Пахльовській. У вигляді своєї нової книжки «Мадонна перехресть» із присвятою їй: «Я вчу Тебе, як мову іноземну,/ як знаки, зашифровані в гербі./ Я вдячна Богу, що послав на землю/ шляхетну душу, втілену в Тобі». (18 вересня пані Оксана відсвяткувала ювілей.)

Збірка — дуже особиста. До неї увійшли нові, а також раніше не друковані поезії різних років. Вона «пересипана» фото з родинного альбому. Подарунок став цілковитою несподіванкою і пані Оксана, природно, розчулилася. Далі був мовчазний діалог мами й доньки: посмішки, сльози на очах, обійми... Аудиторія збагнула, що є свідком отого «вогнику дому», як написано в «Мадонні перехресть».

Щоб передати цю атмосферу, ми вирішили побудувати матеріал на фрагментах виступів Ліни Костенко, Оксани Пахльовської, Валерія Шевчука й решта присутніх. Наші ремарки тут зайві. Хіба що додамо уривок з інтерв’ю пані Оксани «Дню», яке незабаром вийде друком. Він — про її взаємини з Ліною Василівною, тому здався доречним.

Ліна КОСТЕНКО: — Як ви знаєте, панує думка, мовляв, зараз головне — економіка: дешевий газ, добробут народу, а потім розпочнеться розквіт культури. Неправда. Згадайте, коли створювалися великі твори. Не тоді, коли художник чи письменник перебував у найкращому становищі. Так, Сервантес писав «Дон Кіхота», живучи у трактирі з ласки трактирника, який сам вже потрапляв у боргову яму. Одначе Сервантес створив шедевр. Так от, гуманітарна аура нації повинна бути насамперед. (Одинадцять років тому я читала доповідь на цю тему в Києво-Могилянській академії. А гуманітарної аури нації як не було, так і немає.) Ясно, вона не вирішує всіх суспільних, соціальних проблем, але дає той ушляхетнюючий образ нації, що не соромно з’явитися у світі. Одним із найяскравіших спектрів оцього ушляхетнюючого образу є література. Моя ідея-фікс: література — та високовольтна лінія духу, яка проходить крізь віки. Донька Оксана у мене десь знайшла рядок, що то — високовольтна лінія Голгоф. Теж правда. Тому що люди, котрі по-справжньому присвячують себе культурі рідного народу, які знають, що роблять, часом за це розплачуються життям.

Ще одне — рух опору. Камю сказав, що світ ділиться навпіл: на чуму та її жертв. І наше завдання — не стати на бік чуми. Тому хочу нагадати, що в Україні була згадана високовольтна лінія духу. Коли чинився справжній опір системі. А він чинився завжди. Ще за часів Шевченка. Шістдесятники також становили високовольтну лінію духу і хотіли її передати наступним поколінням. Головне, щоб було кому взяти.

Як писав Василь Стус, була «малесенька шопта». То вже потім історія нас рубрикувала як шістдесятників. А після того пішли сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностики, двотисячники. А далі що? Покоління не може розприділятися на десятиліття. Одним вистачає рік-два, щоби спалахнути, а іншим — і життя замало. Мікеланджело у свої 89 сказав, що пізнав у мистецтві тільки ази. Геній завжди пізнає тільки ази під кінець життя. Так що не вірте цій рубрикації. Краще оперуйте поняттями «плеяда» чи «когорта». Ми і стали шістдесятниками, тому що були когортою. Нас об’єднували спільні цінності та взаємоповага. Не знаю іншого покоління після нас, щоб так поважали один одного.

Далі. Нормальному письменнику треба народитися талановитим. От народилася талановита людина — і пиши собі. В Україні все ускладнюється: режими всілякі й мова, за яку треба боротися. «Язык, — казав Горький, — это первоэлемент литературы». А українцям потрібно боротися за свій перший елемент. Шістдесятники зробили багато в тій боротьбі. Особливо перекладачі: Лукаш, Кочур, Попович. Вони рятували мову в радянські часи! Певно ж, не для того, щоб нині її спускали на російський мат. Може, хтось думає, що це епатажно, цікаво. Це нецікаво. Я вам скажу, що все починається не з епатажу і скандалів. Справжні справи починаються із солідарності та поваги один до одного, чого тепер немає.

Коли шістдесятники вели оцю високовольтну лінію духу, дехто з них навіть загинув, дехто з них був заборонений, а дехто — не витримав, і це вдарило по особистих долях і творчості. Не судитимемо, а думатимемо. Насамперед слід думати, а то сьогодні такі швидкі присуди. Давайте будемо глибшими і поряднішими. Даль казав (дуже люблю цього благородного чоловіка): «Чая в своем противнике порядочного человека». Коли сперечаєтесь з кимсь, сподівайтесь, що він — чесна людина. Якщо ж ні, тоді вже ставте на місце й боріться. Бо не варто суспільство засмічувати ворожістю. Так от, шістдесятники боролися, а як треба було вже передати високовольтну лінію духу, то, власне, її не взяли. Настав час інший. Уже постала вільна держава. То чому держава, за яку покладено стільки людських життів, замість справжнього ставлення до себе, отримала пофігізм?! Чому, сказати б, був перекривлений Сосюрин вірш «Любіть Україну»? Комусь він здався смішним, і перекривили: «Любіть Оклахому». Долюбилися Оклахому. Ну, і що?

Був Симоненко, який писав, що «вибрати не можна тільки Батьківщину». Один письменник написав, а може, десь купити собі батьківщину. Для того, щоб купити нову, стару доведеться продати. Так нечесно.

Думаю, вас, молодих, це не зачепило, тому що істина прокладає шлях крізь покоління й віки. От коли шістдесятники прийшли, то між ними і 20-ми роками був провал — соцреалізм. Ми ж шукали ті 20-ті роки і з ними поєдналися. Зараз між нами й наступниками теж провал, тому що не любимо матерщину і комерціоналізм. Я чогось сподіваюся, що саме ваша генерація цю естафету прийме. Вона вже зовсім інша. Помітила, що їй не потрібні погані напрацювання.

Один кавказець сказав, що можна прожити без вугілля, а без гідності — ні. Білогвардійський генерал Корнілов також говорив: «Я ничего не боюсь, кроме позора России». Коли у нас з’являться люди, які нічого не боятимуться, крім ганьби України, тоді буде Україна. Я сподіваюся, що це будете ви, молоді.

Олена БОЙКО, директор видавництва «Либідь»:

— Мені здається, що наша зустріч — це фамільна цінність. Колись ви зможете сказати своїм дітям та онукам, що слухали Ліну Костенко.

Інколи «Либідь» називають видавництвом Ліни Костенко. Ми такої честі ще не маємо, проте вдячні поетесі, що довірила нам видання власних творів. Хочу відкрити таємницю, про яку вам не скаже жоден дослідник її творчості. Усім відомо, що поетеса нічого не боїться: вождів, режимів, несприятливих обставин... Однак я знаю, чого насправді вона боїться: сигнальних примірників своїх книжок. (Оплески.)

Уже склалася традиція святкувати ювілей із новинкою. Те, що зараз скажу, стане приємною несподіванкою для ісіх (за винятком кількох людей, безпосередньо причетних до цього задуму). І для пані Оксани, звісно, також. Нині не презентація книжок, а прем’єра книжки! Ось — сигнальний примірник поетичної збірки Ліни Костенко «Мадонна перехресть» із присвятою доньці! Із великою довірою до свого читача автор відкриває родинний альбом, ніби запрошує на вогник земного дому всіх подорожніх на шляхах і перехрестях буття. Велике спасибі їй за це.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, письменниця, культуролог, завідувачка кафедри україністики Римського університету «Ла Сап’єнца»:

— Я перепрошую за таку емоційну реакцію на цю несподіванку. Ну хоч би хтось натякнув, що таке готується. А то ж ні! Дякую мамі за неймовірно дивовижний і непояснимий для мене подарунок! (Пауза, яку аудиторія заповнює оплесками.)

— Насправді дуже складно знайти рівновагу між дочкою і колегою, — сказала пані Оксана в інтерв’ю «Дню», яке незабаром вийде. — От коли мама говорить, що вільно дихає в Чорнобилі, розумію: вона як письменниця повинна була це пізнати, але мені як дочці таке боляче чути. І як знайти грань, де закінчується одне й починається інше?

Між мною і мамою, між Україною та Італією немає кордонів і всіх тих фальшивих речей, що руйнують людську психіку й людську душу. Тут є свій мікрокосмос ще дитячих страхів, переживань за мамині переслідування, заборони... Бувають моменти, коли ми, напрацьовані, розмовляємо цілу ніч і надранком ще не можемо розійтися. Урешті, зіпремося одна одній на плече, щоб трохи подрімати. Коли любиш своїх найближчих любов’ю, випробуваною часом, солідарністю, спільною роботою, то це дуже великі людські набутки.

— Я себе запитую, чому сьогодні мама заговорила про шістдесятників, — продовжила свій виступ пані Оксана, — чому тут є Валерій Шевчук. І мені соромно перед ними через те, що моє покоління не підхопило цю високовольтну лінію духу. На запитання «Чому нині Україна в такому стані?» Новодворська відповіла коротко: «Тому що герої національно-визвольних змагань — у могилах, а їхні нащадки — на пляжі».

Насамкінець прочитаю уривок маминого вірша:

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

Резюме таке: Україна європейська почнеться тоді, коли кожен з нас зробить мале або велике чудо, відчуваючи себе частиною гідності і свободи, які є кодом української історії та історії європейської.

Валерій ШЕВЧУК, письменник, перекладач, літературознавець:

— Є така гра: до слова добирається два-три означення. Часто вони відповідають предмету, якого стосуються. Отож коли я згадую, бачу, чую, читаю Ліну Костенко, на думку спадають такі означення: героїчна жінка і жрекиня честі у мистецтві.

Завжди в українській історії поруч із чоловіками, серед яких була незмірна кількість героїв (бо гинули завжди найкращі), ішли героїчні жінки. Назву кілька прикладів. Ось Роксолана. Хтось скаже, мовляв, яка ж то героїчна жінка, що просто силою випадку стала султаншею? Мало хто знає, що в час, коли вона була дружиною султана, припинилися турецькі нашестя на Україну і значно зменшилися татарські. Крім того, Настя Лісовська була поетесою. Зараз у Туреччині видано великий том її поезій — листування із падишахом у формі віршів. (Я сам бачив.) А чи не була героїчною жінкою рідна сестра Михайла Драгоманова Олена Пчілка?.. Письменниця, громадська діячка, вихователька дітей у рідній культурі. Про її доньку Лесю Українку Франко написав: «Єдиний мужчина на всю соборну Україну». Можна сказати, що нині Ліна Костенко — єдиний мужчина на всю соборну Україну! (Бурхливі овації.) Знаю її давно і з певністю це можу стверджувати. Крім героїчної жінки, Ліна Василівна — жрекиня мистецької честі. У мене є афоризм: ніколи не намагайся досягнути того, щоб муза прислужувала тобі в мистецтві. Якщо хочеш бути справжнім митцем, стань слугою музі. Бо вона — богиня мистецтва й у тих, хто хоче перетворити її у служку, забирає талант. Цього мого афоризму поетеса, мабуть, не чула, але вона його знала душею. Засвоїла і поставила як дороговказ. Чоловіки ламалися і відступали, а Ліна Василівна — ні. Вона — людина високодуховна. Тільки високодуховні стають митцями. А для того, щоб бути жрекинею честі у мистецві, треба було багато від чого у цьому тлінному, загребущому й такому непевному світі відмовитися. Бо світ — не лише Боже пристанище, а й пристанище Його антипода.

Олена ФЕДОРЧУК, студентка філологічного факультету (VI курс) Національного університету ім. М. Драгоманова:

— Ліна Костенко наживо — це фантастика! Її поезією захоплювалися мої батьки. Те захоплення й мені передалося. Зрештою, воно не могло не передатися. Вірші Ліни Василівни афористичні за змістом — у них істина: «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина». Також у них відчувається смак до життя: «Двори стоять у хуртовинні айстр. /Яка рожева й синя хуртовина». А найголовніше, коли в нашому суспільстві є такі авторитети, як Ліна Василівна, розумієш, що «Вони — як Атланти, держать небо на плечах. Тому і є висота».

Олена УМБЕРЧИК, випускниця філологічного факультету Національного університету ім. М. Драгоманова:

— Коли я дізналася, що в нашому університеті виступатиме Ліна Костенко, залишила всі справи і прийшла. Ви звернули увагу, яка в аудиторії була тиша упродовж усіх двох годин... А це тому, що йшлося про справжнє. Ліна Василівна — носій СПРАВЖНЬОГО! Колись вона згадувала, як її чоловік Василь Цвіркунов говорив, що люди ніколи не перестануть любити те добре, що є в них самих. Ні, не перестануть! Як у всі часи, вони будуть спраглі любові.