«Не ворогувати, а разом відроджувати духовність суспільства»

Як сьогодні здається, політичні події в Україні останніх місяців якщо й не змінили ситуацію в українському православ’ї, то й не покращили. Адже у вирі політичних пристрастей Українські православні церкви Київського і Московського патріархатів опинилися по різні боки невидимої барикади, а Українська автокефальна православна церква вже довший час фактично не існує як єдина духовна спільнота. Зміна влади в країні надала одній частині православних надію на утворення незалежної Помісної церкви України (чи збудеться ця надія?), а деяких інших перетворила на запеклих політичних «опозиціонерів», готових переступити не тільки закони України, а й власні соціальні доктрини заради інтересів Московського патріархату.

Про ці та інші церковні справи сьогодні розповідає Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

— Ваша Святість! Нещодавно Київський патріархат (КП) звернувся до двох інших православних церков України із закликом об’єднатися. Це об’єднання — сьогодні тільки бажане, чи й можливе? На що тут можна розраховувати? Адже більша частина єпископату Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) — проти, православний Схід і Південь — проти, Москва — проти. Здається, що тут можна надіятися тільки на чудо. За вашою інформацією — яка частина єпископату УПЦ МП схильна до об’єднання і на яких реальних умовах? І в чому буде полягати сам процес об’єднання? Бо, як відомо, священоначаліє УПЦ МП фактично відмовилося вести переговори.

— Вважаю, що об’єднання неможливо очікувати без припинення ворожнечі між православними. Саме тому Синод УПЦ КП і звернувся до інших православних церков із християнським закликом — припинити ворожнечу і разом відроджувати духовність українського суспільства. В процесі цієї, такої необхідної, спільної роботи могло б відбуватися зближення церков. Коли в самій церкві не буде здійснюватися вчення Христа, до чого тоді ми закликаємо людей? До цієї духовної роботи треба залучати також представників інших християнських конфесій — греко-католиків, католиків, протестантів. Наслідком цієї роботи може бути істинно християнське ставлення один до одного — незалежно від церковної приналежності.

Чи можливість об’єднання православ’я є реальною? Думаю, що так. Але для цього необхідне виконання вельми важливої умови, а саме — визнання УПЦ КП як Помісної канонічної церкви Константинопольським патріархом Варфоломієм I. Для урегулювання української православної проблеми це є кардинальне питання. Від цього залежить все — об’єднання трьох православних церков, стабілізація релігійної ситуації в Україні, характер відносин між церквою і урядом, між церквою і народом.

Тому ми й звернулися до Президента України — щоби він сприяв визнанню КП як Помісної церкви. А без держави це питання взагалі не може бути вирішене. Як про це свідчить історія. Наприклад, Польська православна церква 1924 року отримала від Константинопольського патріарха автокефалію при сильній підтримці і зацікавленості польського уряду. Те саме стосується Руської православної церкви (РПЦ) — вона стала незалежною наприкінці ХVI століття (1589), головним чином завдяки старанням тодішнього Московського уряду Бориса Годунова. Інші історичні прецеденти також свідчать про те, що православна автокефалія завжди визнається за наполяганням і сприянням держави. Більше того, в канонах записано, що церковні утворення залежать від адміністративного поділу.

— Але чи піде Вселенський патріарх на визнання, зважаючи на ту позицію неприйняття, яку зайняла Московська патріархія? Чи наважиться Константинопольська архієпископія «переступити» заяви і протести Московського патріарха? Чи за церковними правилами Вселенський патріарх має право визнати Помісною ту чи іншу церкву світового православ’я? У процесі виборчої кампанії Вселенський патріарх у своїх зверненнях проявив увагу до Віктора Ющенка, до нашої країни. Він, зокрема, привітав новообраного Президента «від лиця Матері-Церкви», засвідчив «занепокоєння сучасною кризою Православ’я в Україні» та, головне, висловив «готовність взяти участь у врегулюванні цієї болісної ситуації». Але чи має він повноваження визнати нашу Помісну церкву та загалом ту чи іншу церкву — без згоди інших православних церков? Цікаво також почути, які церкви світового православ’я підтримають Вселенського патріарха у його ставленні до проблеми Української церкви, а які виступлять на боці РПЦ? А якщо за таких обставин Вселенський патріарх таки визнає Помісною УПЦ, то яку реакцію він може очікувати від незгодних православних церков, найперше, від РПЦ?

— Найперше, тут дуже важливо відповісти на запитання: «Чому ми зараз звертаємося і покладаємо наші надії саме на Вселенського патріарха»? Тому, що Константинопольська церква є фактично Церквою-Матір’ю Київської митрополії — Української православної церкви. Адже саме з Константинополя, з Візантії, отримала у Х столітті Київська Русь хрещення, звідти прийшло на нашу землю світло Християнства. І тому фактично Україна є канонічною територією Константинопольського патріархату, а не Московського, як про це сьогодні постійно твердять московські ієрархи, перекручуючи історію. Константинополь, безумовно, може піти на цей крок — дасть відпускну грамоту і Томос (патріарший документ) про дарування автокефалії українському духовенству.

Між іншим, коли 1924 року Вселенський патріарх Григорій VII надав автокефалію Польській православній церкві — на прохання цієї церкви, підтриманого польським урядом, російський патріарх Тихон тоді cтверджував, що надати автокефалію польським православним має право тільки Помісний собор РПЦ (те саме чуємо ми сьогодні). У зв’язку з цією справою, Спеціальна комісія Константинопольського патріархату на підставі історичних документів тоді встановила, що приєднання 1686 року Київської митрополії до Московського патріархату відбулося внаслідок симонії (підкупу) і анулюється. А канонічна територія Московської церкви обмежується її «кордонами» до 1686 року.

РПЦ, однак, звикла вважати Україну своєю канонічною територією. Та ми все ж сподіваємося, що Вселенський патріарх піде на цей крок — надасть Київській церкві статусу Помісної. Як це сталося 1924 року з Польською церквою.

— Якою може бути реакція Московського патріархату на це?

— Скоріше за все Московська ієрархія відмовить Вселенському патріархату у молитовному єднанні — заборонить молитися разом із ним у храмі, разом правити службу, причащатися. Як це було під час Константинопольсько-Московського конфлікту, пов’язаного з розділом Естонської православної церкви на дві юрисдикції (в наш час). Але це може бути тільки тимчасовим явищем — рано чи пізно Московський патріарх змушений буде піти на примирення із Вселенським.

— Як поставляться до цієї події — появи нової Помісної церкви у Вселенському православ’ї — інші православні церкви світу (їх, як відомо, сьогодні 14 — разом із Вселенською і Московською церквами)?

— Як ми вже згадували, надати статус Помісної церкви Київському патріархату Константинополь може одноособово — як Церква- Матір. Другий крок — визнання Томосу Константинопольського патріарха іншими церквами. Неможливо, звичайно, стопроцентно спрогнозувати реакцію кожної церкви. Але судячи з деяких історичних прецедентів (наприклад, невизнання більшістю церков світу проголошеної 1970 року Московським патріархатом автокефалії «Православної церкви в Америці»), можна передбачати, що в українському питанні на стороні Вселенського патріарха будуть всі грецькі церкви (Константинопольська, Олександрійська, Єрусалимська, Елладська, Кіпрська та ін.). Те саме, вірогідно, зроблять також Грузинська, Румунська, Албанська, Чехословацька православні церкви, а, можливо — і Болгарська (Болгарія збирається до ЄС). Абсолютно точно можна сказати, що не підтримає нас Сербська церква.

— У випадку подібних колізій чи має якесь значення чисельність церкви?

— Ні, не має значення. Хочу сказати, що є ще один доказ, який дозволяє сподіватися на те, що Вселенський патріарх може піти на проголошення Української Помісної церкви. Минулого року, виступаючи на Всесвітньому російському соборі, Московський патріарх повернувся до старої (початок ХVI cт.) концепції під назвою «Москва — Третий Рим». Ідея її автора — псковського старця Філофея — полягає у тому, що після падіння першого (Рим) і другого Риму (Константинополь) перше місце в православному світі по праву належить Москві — «Третьому Риму». Хоча, згідно із законним і загальновизнаним древнім диптихом (списком), «першим по честі» у Православ’ї є Константинопольський патріарх, Російська церква ж знаходиться там на п’ятому місці.

Виступ патріарха Алексія II на Соборі вельми обурив Вселенського патріарха Варфоломія I. Він назвав теорію «Третього Риму» «…глупой, высокомерной и нечестивой, возвещающей дух цезаропапизма и ватиканизма. Того, что является абсолютно неприемлемым для Православной церкви… Те, кто говорит о Третьем Риме, являются абсолютно непригодными для поддержания лидирующих позиций Православной церкви — они будут выполнять роль преобразования Церкви из Христоцентрического вероисповедания в феодальную организацию, основанную на применении грубой силы».

Як бачимо, позиція сили Московського патріархату, його претензії на керівну роль у світовому православ’ї, здаються Вселенському патріарху вельми небезпечними. У цьому світлі вельми бажаним і ефективним — для звуження цих цезаропапістських тенденцій РПЦ — є визнання Української церкви автокефальною. Адже це, безумовно, зменшить тиск Московського патріархату на Світове православ’я, сприятиме «балансу сил».

Якщо буде визнано статус Київського патріархату як Помісної церкви, навколо нього почне збиратися українське православ’я — УАПЦ, а також частина УПЦ МП — всі бажаючі належати до української, а не російської церкви. Про них знаємо не тільки ми, Константинополь, але й Москва. Сьогодні ці люди бояться, не знають до кого приєднатися. Але коли КП буде визнано, він стане точкою притягання всіх дійсно українських православних.

— Як би ви оцінили, хоча б приблизно, настрої єпископату УПЦ МП — яка частина владик могла б і хотіла за певних обставин приєднатися до Київського патріархату?

— Думаю, таких людей — половина. Після визнання нашої Помісної церкви, на протязі одного року вони перейдуть до Київського патріархату. Впевнений також, що з усіх парафій, які має сьогодні в Україні Московський патріархат (понад 10 тисяч), після утворення Помісної церкви через 1-2 роки залишиться не більше ніж дві тисячі парафій. Ще раз підкреслюю — це здійсниться тільки у випадку визнання нашої церкви Вселенським патріархом. Ми аж ніяк не проти того, щоб усі бажаючі громадяни України мали можливість залишитися у єдності з Російською православною церквою в Україні. Про це, до речі, сказав і Путін у Кремлі, коли приймав минулого року російський і український єпископат (він говорив про «Руську церкву в Україні»). І не було б тоді ніякого насилля, ніякого порушення закону України, який дозволяє кожному обирати собі віру і церкву. Те саме сказав недавно наш Президент. Думаю, що це буде корисним і для самої Росії.

— Чи є сьогодні випадки переходу окремих православних парафій від УПЦ МП до УАПЦ та Київського патріархату?

— Такі випадки були й продовжуються на рівні парафій, на рівні духовенства. Але вони нечисленні — один-два десятки парафій на всю Україну. Люди бояться і чекають розвитку подій.

— Чи змінилася в країні релігійна ситуація, міжрелігійні відносини та відносини між урядом і церквами після завершення виборів?

— Змінилась. Головна зміна ось у чому. Нова влада дійсно вважає, що для України необхідна незалежна Православна церква. Без цього суттєвих змін бути не може. Але, з іншого богу, в країні відбуваються дивні, здавалося б, речі. Ті єпископи УПЦ МП, які під час виборів Президента зайняли незаконну — як за державними законами, так і за церковними правилами, всупереч Соціальній доктрині МП — позицію, аж ніяк не відмовилися від активної політичної діяльності. Вони не тільки мріють, а й готуються до реваншу на виборах 2006 року. Ми добре знаємо про те, що робиться серед духовенства кількох східних та південних областей — у Донецькій, Одеській та інших єпархіях. Там архієреї відкрито виступають проти законів української держави. Не каються, не міняються.

— Ваше ставлення до скасування Держкомрелігій?

— Я вважаю, що той чи інший орган для співпраці з церквами в державі має бути. Так само думають керівники більшості наших церков. У якій формі — треба добре думати, вивчити дослід інших країн. У Франції, наприклад, сьогодні виникла необхідність у подібному органі для регулювання відносин між християнами та мусульманами.