Невикористаний потенціал палацової спадщини

У Вінницькій області кількість самобутніх палаців та міщанських маєтків сягає понад сотню, але більшість з них у жахливому стані. За радянських часів їх використовували по-різному — віддавали під школи-інтернати, будинки культури, контори колгоспів, перебудовували і надбудовували. Та найгірше те, що непідйомним тягарем стали вони і для незалежної України. І якщо у західних областях місцеві громади давно намагаються реанімувати пам’ятки архітектури за рахунок туризму, то на Вінниччині лише почали обстежувати палаци і садиби, розташовані у сільській місцевості, щоб визначити їх туристичний потенціал і можливість включення у маршрути.

«Новостворені маршрути будуть пропонуватися потенційним туристам, які віддають перевагу індивідуальним подорожам, та для впровадження туристичним операторам, які здійснюють діяльність на внутрішньому ринку. Головна мета — посприяти промоції Вінниччини як туристично привабливого регіону, — коментує заступник директора департаменту міжнародного співробітництва та регіонального розвитку Вінницької ОДА Вєга КУЛЯВЕЦЬ. — Чомусь Вінниччину досі асоціюють з палацом Потоцьких у Тульчині, Грохольських-Можайських у Вороновиці, чи графині Щербатової у Немирові, але це далеко не всі цікаві пам’ятки. Особливість Вінниччини у роззосередженості потенційно привабливих для туристів об’єктів по території регіону. Вишукані палаци і садиби в оточенні парків зводилися у маєтностях шляхти, а згодом — дворянства часів Російської імперії за межами обласного центру, у районах. Здебільшого — це архітектурні пам’ятки XVII—XIX століть, унікальні архітектурно-паркові об’єкти, які дихають минулим і готові дивувати. Вони приховують туристичний потенціал, який може допомогти громадам створити додану вартість для своїх територій. Наше завдання — промоніторити стан пам’яток, обстежити туристичну інфраструктуру і напрацювати механізми для їхньої промоції».

Обстеження архітектурних пам’яток з метою визначення їхнього туристичного потенціалу відбувається в рамках обласної програми з розвитку туризму, загальний обсяг фінансування якої становить 3,5 мільйона гривень. Під час обстеження палацово-паркових комплексів фахівці визначають, у якому вони стані, яка біля них наявна туристична інфраструктура, під’їзні шляхи, заклади громадського харчування, аби створити екскурсії на кшталт «Вінниччина палацова». Минулого тижня цю ідею «відпрацювали» на туристичних операторах з Вінниччини і сусідніх областей, запропонувавши їм побачити невикористаний потенціал палацової спадщини Вінниччини і пройти стежками не розкручених туристичних маршрутів. Першим об’єктом стала садиба адмірала Чихачова у селі Митки Барського району.

ЗБУДОВАНИЙ ДЛЯ ДОНЬКИ, А СТАВ ШКОЛОЮ ДЛЯ СІЛЬСЬКИХ ДІТЕЙ

Адмірал Микола Чихачов вирішив збудувати садибу для своєї доньки Софії на землях нинішнього Барського району ще у 1861 році, коли вперше приїхав на Поділля як управляючий департаментом шляхів сполучень Російської імперії. Будівництво велося десять років, з 1885 по 1905 роки, за індивідуальним проектом архітектора Леонова в змішаному готичному і романському стилі. Сама архітектура садиби навіяна романтичним уявленням про середньовічні готичні замки Англії. Довкола неї висадили парк з рідкісними деревами, а сосни були посаджені таким чином, щоб з висоти пташиного польоту можна було прочитати ім’я «Соня». Однак пожити Софії у розкішному маєтку не вдалося. Місцеві старожили переповідали, що вона приїздила до маєтку, але не жила тут жодного дня, не встигла через усім відомі події. З 1926 року у садибі функціонує сільська школа. Приміщення, як розповідає директор Митківської загальноосвітньої школи Ніна Гадасюк, від погромів і грабежів зберегли місцеві жителі.

«Коли прийшла радянська влада, у Барі почали будувати цукровий завод і на будування не вистачало цегли, тоді ті «правителі» вирішили розібрати садибу Чихачова, щоб добудувати один із цехів, але люди вийшли з вилами і не дозволили цього зробити. Про Миколу Матвійовича жителі Миток згадують з великою пошаною, бо саме він подарував нам цей прекрасний палац, розкішну паркову зону, ландшафт якої був розбитий по тогочасній моді, — розповідає директор. — Бачите цеглу (показує на стіни. — Авт.)? Її він привіз із Лондона, на ній є спеціальний напис. Вона мала спеціальний рельєф, і через це з роками покрилася чимось на кшталт слюди, була пошкоджена грибком. Але у 1983 році, коли будувалася гілка газопроводу, на реставрацію маєтку виділили 36 тисяч карбованців — це були колосальні гроші. Відновили кожну цеглину, тому наша школа дотепер має такий ошатний вигляд».

МАЄТОК ЦУКРОВАРА КОГАНА У ВИЩЕОЛЬЧЕДАЄВІ МУРОВАНО-КУРИЛОВЕЦЬКОГО РАЙОНУ — ПАМ’ЯТКА АРХІТЕКТУРИ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ — ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ НАДІЇ НА ВІДРОДЖЕННЯ

Торік за підтримки меценатів і місцевого керівництва у школі перекрили покрівлю. Голова Митківської сільської ради Петро Колодій розповідає, що у приміщенні завжди зберігається комфортна температура — і в мороз не змерзнеш, і в жару не «захекаєшся». Думали, що причина у товстих метрових стінах, але під час заміни вікон виявили тогочасний метод енергоефективності — для утеплення вікон та дверей використовували шерсть худоби.

«Коли здійснювали заміну вікон, то шерсті було на долоню, місцеві старожили згадували, як їм батьки розповідали, що пан дав наказ начесати шерсті з худоби, її використовували як сучасну скловату. Окрім цього, фундамент будувався за спеціальними методами: у розчини кидали яєчні жовтки та кістки тварин — для укріплення. За часи існування садиба змінювалась, перебудовувалася, приміщення мало горище, підвали та підземні ходи, але воно надійно стоїть по цей день і не сиплеться — дітям тепло і безпечно», — визнає Петро Колодій. І додає, що школа готова приймати туристів. Зараз екскурсії для всіх охочих проводять безоплатно. Розпочинають з першої зали, де свого часу, очевидно, розміщувався сімейний театр, про це свідчить спеціальна ніша у стіні. Для розкішного світського життя ці садиби не були пристосовані, використовувалися, ніби як дачі, але досі не втратили шарму і тогочасного лоску.

ПЕРЕБУДОВАНИЙ, ЗМІНЕНИЙ, АЛЕ ВЦІЛІЛИЙ

Наступним об’єктом маршруту став палац Вітославських-Львових у селі Чернятин, Жмеринського району. Господарями цієї садиби були два відомих польських роди — Вітославських і Дембовських. Ігнатій Вітославський і Текля Дембовська взяли союз і об’єднали свої землі. Створення комплексу почалося із висадження парку в 1814 році. Він приголомшував різноманітністю дерев, широкими прогулянковими галявинами і каскадом ставків, які сьогодні в занедбаному стані. Саме будівництво палацу відбувалося в декілька етапів. Спочатку звели південне крило з декоративною романтичною баштою, прикрашеною короною. Але після польського повстання, у 1865 році, маєтності, які належали шляхті, конфісковували, і на торгах палац Вітославських і довколишні землі придбала родина Львових, підданих Російської імперії. Село перейшло у власність Марії Львової. Вона перебудувала палац, доповнивши його елементами ренесансу і класицизму, додавши друге крило палацу. Перед входом розміщені дві скульптури левів. Раніше звірі опиралися правими лапами на щити з гербом власника. Однак під час більшовицького перевороту герби було знищено. А в приміщенні оселився Чернятинський радорадгосп «Ударник», який переріс у плодово-ягідний технікум, а нині тут діє Чернятинський коледж.

«Первозданна садиба була не зовсім такою, якою ви її нині бачите, оскільки не раз перебудовувалася, добудовувалася і змінювалася в інтер’єрах, але основа цієї пам’ятки залишилася, — каже заступник директора з виховної роботи коледжу Аркадій Волкотруб. — Палац побудований у стилі готичної архітектури, що є рідкісним для того часу, зазвичай готичний стиль використовували для об’єктів сакрального мистецтва, для протестантських храмів, а це той рідкісний випадок, де готична архітектура використана у світському помешканні. Його проект приписують мальтійському архітектору за походженням Генріху Іттару. Для розбивки парку було запрошено відомого в ті часи паркового архітектора та садівника Діонісія Міклера. Парк частково зберігся, є декілька дуже старих дерев, зокрема товстелезних осокорів, хоча більшовики повністю знищили парковий декор — альтанки та павільйони».

МАЄТОК У МИТКАХ, ЯК РОЗПОВІДАЄ ДИРЕКТОР МІСЦЕВОЇ ШКОЛИ НІНА ГАДАСЮК, ВІД ПОГРОМІВ І ГРАБЕЖІВ ЗБЕРЕГЛИ МІСЦЕВІ ЖИТЕЛІ

Однак внутрішні покої у цілком нормальному стані. Маєток складається з 29 кімнат, які зберігають кам’яні вази, прикрашені міфічними тваринами і ангелами. У вестибюлі палацу склепінчасту стелю прикрашають герби власників і рельєф з квітів і геометричних фігур. Практично не постраждали від часу камін і кахельні печі, вціліли сходи і ліпні розетки. Але діяльність технікуму не пройшла безслідно, і «креативні» освітяни кілька десятиліть тому внесли свій «мистецький вклад» — розмалювати оригінальну ліпнину у різні кольори, спотворивши її первозданність. Унікальність палацу в тому, що в одній з кімнат досі є підземний хід, який виходить в парк, а за легендою — за межі села. Але досі ніхто не наважився перевірити.

«ПАЛАЦ ПШОНКИ» — БЕЗ НАДІЇ НА ВІДРОДЖЕННЯ

За 9 місяців поточного року фахівці департаменту міжнародного співробітництва та регіонального розвитку Вінницької ОДА промоніторили, відфотографували і внесли до оновленого реєстру 10 палаців з Жмеринського, Барського, Муровано-Куриловецького та Крижопільського районів. На жаль, до моніторингу (та й промотуру) не потрапив маєток цукровара Когана у Вищеольчедаєві Муровано-Куриловецького району. У народі його називають «сучасним палацом Пшонки» через розкішні покої в мавритансько-єврейських мотивах та в українському еклектичному стилі. Не потрапив, бо вже немає що досліджувати. Пам’ятка архітектури місцевого значення залишилися без надії на відродження. Руйнується на очах. Сільська рада була б щаслива віддати маєток у приватні руки. Але ніхто не бере. Ще у 2009 році фахівці розробили проектно-кошторисну документацію. На той час необхідна для відновлення садиби сума складала близько п’яти мільйонів гривень. У сільському бюджеті таких грошей немає, а меценати — приїхали-подивилися-поїхали. А тим часом у маєтку руйнується стеля, ліпнина, місцеві чи заїжджі познімали батареї, стародавні двері, повибивали вікна і почали звозити туди сміття. Зараз мови про реставрацію вже ніхто не веде, хоча б законсервувати те, що є, каже мистецтвознавець Тетяна Журунова.

«Садиба цукровара донедавна могла б стати цікавим туристичним об’єктом, але все йде до того, що від неї залишаться лише стіни, — визнає мистецтвознавець. — До 2011 року в маєтку діяв дитячий садок, проте трапилося займання горища. Пожежу швидко загасили, але приміщення не відновили, дітей перевели в інше. З того часу колишній величний маєток почав катастрофічно швидко перетворюватися на руїни. Громада не подбала про те, щоб зберегти цю пам’ятку. А тепер, якщо вкладати державні кошти у реставрацію, то це будуть мільйони, їх не знайдеться. Рік тому ми виїздили комісією від Вінницького обласного краєзнавчого музею на запрошення місцевої влади, яка прагнула створити там музей етнографії. Ми запропонували — відкрити музей цукроваріння, бо такого в області немає, сформувати пропозиції для меценатів, писати проекти. Але все знову залишилося на рівні ідеї. Таке зволікання, чекання громади може дійти до того, що маєток втратить свою можливість на повернення».

Нині на Вінниччині зареєстровано 4296 пам’яток культурної спадщини: 1739 — археології, 1885 — історії, 526 — містобудування і архітектури, 98 — монументального мистецтва, 47 — садово-паркового мистецтва, 1 — ландшафтна, 111 — мають статус національного значення. Але 70% із них у занедбаному стані і потребують термінової реконструкції, 10% в аварійному стані. Перебудовані, переобладнані, часто пошкоджені, вони все ще зберігають відлуння величі колись прекрасних палаців, маєтків і садиб, які варто відвідати хоча б раз у житті. Але поспішіть...