Око тайфуну

Те, що зараз відбувається в Горлівці, схоже на «око тайфуну»: довкола буря, а в центрі — повний штиль. Однак рівень тривоги такий, що у мешканців цього «ока» в повному розумінні слова «рве дахи».

Регулярно когось викрадають і «виховують». Інколи після «навіювання» відпускають. Але частіше люди губляться десь у невідомих застінках, і доля їхня залишається висіти на волосинці. Держслужбовцю, матері чотирьох дітей, пощастило: її відпустили після доби розглядів. Літній парі підприємців також пощастило: з ними розбиралися місяць, однак все таки відпустили «у хорошому стані». Не таланить керівникам вугільних підприємств: їх «виховують» з особливою жорстокістю. Василю Будику теж не таланить: він у полоні вже 71 день; дружина звернулася до Президента із проханням все ж обміняти чоловіка й ще 13 його сусідів по камері на якусь Ольгу Кулигіну.

Важко сказати, чи пощастило 30-річному міському голові Євгену Клепу. Місяць у будівлі міської прокуратури без права на спілкування із друзями та близькими. З чуток, його побили, поголили, потім ображали, підмітав двір і мив кабінети. Звинувачувався в хабарах, в нелояльності стосовно ДНР і навіть в торгівлі дітьми з дитячого будинку на органи. Але при цьому — йому регулярно приносили на підпис документи, тому що він все ж легітимний мер і без нього міське господарство функціонувати не може. Його долею переймалися безліч впливових людей. П’ятирічний син на увесь світ попросив татка зателефонувати, тому що дуже його любить і сумує за ним! І ось результат — в ніч з 12 на 13 липня йому дозволили переїхати до приміщення єпархії. Не зовсім відпустили, але — немовби послабили режим утримання. Чи можна це назвати везінням?

Чи можна назвати Євгена Клепа везунчиком, коли мало не через день у межах міста мешканці виявляють «кримінальні» трупи із слідами тортур та вогнестрілів, незрідка в наручниках, а трапляється й просто гічкоківська «расчлененка». В основному це чоловіки «військового» віку, але останнім часом перепадає й жінкам. Трупи, знайдені за останній місяць, й досі не ідентифіковані. Це ті, кому вже точно зовсім не пощастило.

Велика частина з тих, хто може потрапити до таких «виховних» обіймів, з міста виїхали: журналісти, держслужбовці, підприємці, проукраїнські політики, громадські діячі та діячі культури, викладачі-україністи, студенти українських факультетів інститутів іноземних мов і просто україномовні люди (є в Донбасі й такі, і немало!). Виїхало дуже багато дрібних підприємців, які працювали на ринках міста: небезпечно стало возити товар. Хто не виїхав — звернули торгівлю і пішли в «підпілля»: намагаються «не висовуватися». Ті ж керівники підприємств й установ, що вимушені залишатися на своїх місцях, беззастережно виконують розпорядження міськради, яка повністю підпорядкована владі ДНР, а точніше — Ігорю Безлеру та його оточенню. На вулицях практично не видно молодих чоловіків: або виїхали заздалегідь, або сидять вдома, тому що бояться «мобілізації» на риття окопів.

* * *

Однак велика частина містян цієї, по суті, окупації — наче не помічає. Це пенсіонери, робітники, співробітники сфери послуг, лікарі, вчителі, безробітні та молодь. Зарплати, пенсії та соцвиплати їм надходять регулярно; їжі й води — вистачає; комунальники вчасно вивозять сміття, ремонтують водоводи й підмітають двори. Люди спокійно їздять на море до Криму та на Азовське узбережжя, повертаються засмаглими й розповідають, що довкола «нічого страшного».

«Взяти» з них ополченцям нічого, і тому ДНР їх наче не помічає.

Ті, яких ДНР наче не помічає, — звичайні люди, які не є завсідниками інтернет-ресурсів і соцмереж. Інформацію про події за межами «ока» вони отримують в основному з сюжетів російських телеканалів. А ще — зі сторінок міської пліткарки «Кочегарка». Стара газета Донбасу, після смерті свого легендарного головного редактора розповідає, що в місті порядок і абсолютно нормальне життя: люди зайняті спортом, врученням місцевих літературних премій, святами для дітей, успішним розв’язанням комунальних проблем та виборами кращих людей, яких відзначать медалями «Признание» в день міста наприкінці серпня. Ну, хіба що йде «планова» перевірка бомбосховищ. Або всім потрібно вивісити російські прапори. Або якась колона якоїсь техніки пройшла кудись через місто. Щодо решти справ — прямо як у пісеньці про прекрасну Маркізу: «все хорошо».

І ось ці «звичайні» малоінформовані люди автоматично роблять висновок: все добре, тому що місто під захистом ополченців! Чому працює міська інфраструктура, хто платить їм зарплату, соціалку та пенсію — залишається якось «за кадром». Платять — значить, теж ДНР потурбувалася. Багато хто в цьому просто впевнений: «Ну, не хунта ж нам платить?» Убили там когось або потягнули у підвал — ну то й що? Самі винні! Нас же ось не тягнуть! Не було води — винна Нацгвардія. Загинув хтось там у Гольмі — винна Нацгвардія. Приїхали біженці зі Слов’янська: ось що з ними зробила Нацгвардія! Блокпости на в’їзді до міста із зенітками й танками — так це ж проти Нацгвардії! Перевіряють документи і багаж — це, щоб «правосеки» до міста не прослизнули! Це — порядок! Якщо Нацгвардія не прийде — у нас буде все тихо і спокійно! А якщо прийде — то саме вона і принесе смерть! Ось це — «Прийде Нацгвардія!» — і є нічними кошмарами, від яких рве цей самий «дах».

Мами з дітьми, інваліди й люди похилого віку не сплять ночами, і всі прислухаються: летять чи не летять бомбардувальники! Здригаються від кожного незрозумілого гуркотіння. Чують не лише те, що є, але й те, чого немає. Просто тому що страшно.

На всіх під’їздах — акуратні інструкції, як поводитися під час обстрілу й куди бігти ховатися. Діти читають і голосно коментують. А потім запитують у батьків, чому вікна й досі не заклеєні паперовими стрічками хрест-навхрест.

На лавках біля під’їздів вісімдесятирічні бабусі яскраво змальовують німецькі бомбардування часів Вітчизняної, лякаючи онуків та правнуків: «Ми ж звичні! Ми ж це пройшли! Що нам! А ось ви, нещасні...». І далі: «Ось я собі сховище у ванні влаштувала! Там безпечніше, коли що!» І, надивившись таких звичних і рідних російських каналів, захлинаючись розповідають байки про «нацгадів», які приходять у «звільнені» міста й поводяться гірше за німецьких фашистів: гвалтують і розстрілюють у потилицю п’ятирічних дівчаток, розпинають немовлят і розпорюють животи полоненим ополченцям. Ну, то хіба робили ТАКЕ німці! НІКОЛИ!!! На таке здатні лише «укропи»!

І жодних у тому сумнівів! Тому що ті, хто сумнівається або вважає інакше — на лавках не сидять і розмов зайвих не ведуть: ті ж бабусі цілком можуть «здати розумників» своїм патріотичним онукам-ополченцям і заберуть того, хто сумнівається, до ДНР-івського НКВС залюбки!

* * *

А тим часом «око тайфуну» невідворотно звужується.

Бої йдуть на північному кордоні міста: від Дзержинська на північному заході (який практично зливається з Горловкою), через блок-пости в смт Майорське до смт Гольма на північному сході (обидва — в межах міста).

Мешканці в соцмережах повідомляють про літаки над головами і про безліч звуків, які називають перестрілкою або бомбардуванням.

Сайти ДНР регулярно розповідають про збиті над містом літаки і про пошук льотчиків, що «катапультувалися». І нікого не хвилює, що жодне з цих повідомлень жодного разу не було підкріплене хай не відео, а хоча б якимись фото.

В ніч з 11 на 12 липня дійсно бомбили базу ополченців у спецшколі в Гольмі, проте оцінки їхніх втрат й досі різняться у всіх джерелах: постраждало близько 10 бойовиків, однак так і незрозуміло, скільки загиблих, а скільки поранених.

А о 23:00 12 липня (за інформацією сайту «Единый Донбасс») автомобілі кортежу, яким Євгена Клепа перевозили до єпархії, потрапили в засідку на перехресті вулиць Герцена та Мала Кірова. Як прокоментували пізніше бойовики — це був замах на життя міського голови. Бій був короткий. Одного з водіїв ополченців застрелили, але й нападаючі зазнали втрат. Загинув хлопець років тридцяти в камуфляжці, з автоматом і гранатометом напереваги. На гранатометі білою фарбою напис: «с любовью из росии» (так, отак безграмотно). Двом іншим нападникам нібито вдалося сховатися.

Законослухняні ополченці вирішили не чекати міліцію: включили відеокамеру мобільного (а може, й пристойнішу відеотехніку), обшукали загиблого ворога, виявили невелику чорну сумку (на відео неможливо визначити, звідки вони її взяли!), дістали з неї гроші й паспорт, який уважно роздивилися у світлі ліхтариків. Насправді, ліхтарики зображення паспорта засвітили, і тому хтось з ополченців якось плутано зачитав його зміст вголос: Шкрабацький Олег Мирославович, Львів, 3 серпня 1983 року народження, прописаний неначе у Вінниці (Наука, 1-40), але на іншій сторінці — Львівська область, Наука, с. Вишня. На одній зі сторінок паспорта читачів здивував напис від руки: АК-74-6845029. За обкладинкою паспорта вони виявили й остаочно залапали використаний залізничний квиток «Львів-Донецьк» (зображення так само засвічене, дату не зачитали) і картку «ПриватБанку». Коментар був цілком очікуваний: «Ух ты! Отлично! Гости из Львова! Скажут — подстава!». Очі загиблому чоловікові не закрили.

Міський голова, до речі, не постраждав, зараз він, мабуть, на території єпархії. Що зробили з тілом водія, не повідомляється, а «львів’янина» відправили до Донецька для «подальшої ідентифікації».

Під публікацією якийсь Іванов прокоментував:

«Яким же... потрібно бути, щоб вірити в цю нісенітницю)) З самого Львова відправили карателів, щоб Клепа знищити? Петров, у тебе в місці з волоссям випали залишки мізків із голови?)))))) Ну звісно всі документи при ньому)) Головний доказ — карта «ПриватБанку»! Сліди ведуть до Коломойського, це він Клепа замовив)) За яких же ідіотів тримають свою паству ці ляльководи))))» (Прим. автора: Петров, мабуть, редактор сайту).