Про літературну відлигу 1920-х

Важко припустити, що більшовицьке керівництво СРСР, запроваджуючи «коренізацію», яка в Україні набрала форми «українізації», вже тоді мало підступний план виявити національний потенціал у союзних республіках для подальшої його ліквідації. Хоча й таку можливість, як показує радянська історія, не можна виключити.

Найімовірніше, більшовики розраховували, що, поступившись на певний час багато в чому в національному питанні, можна оволодіти національним рухом і поступово викорінити з українців усе українське, замінивши його класовими, інтернаціональними та великоруськими стереотипами.

Проте процес «українізації» пішов дещо інакше. Українці, незважаючи на різне бачення майбутнього своєї Батьківщини, з ентузіазмом взялися за відродження України й невдовзі досягли вражаючих результатів.

Протягом 1923—1927 рр. кількість українців серед державного апарату зросла з 35 до 55 %, а їхнє представництво серед комуністів зросло від 20% у 1920 р. до 52% від загальної кількості в 1927 р. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 р. 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вишів вели навчання виключно українською мовою, з 426 газет 373 виходили рідною мовою.

ПРОЦЕС УКРАЇНІЗАЦІЇ ВИЙШОВ ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ

Велика допомога в галузі культури й освіти надавалася українцям Далекого Сходу, Казахстану, Сибіру, Середньої Азії, Поволжя, Кубані та Криму. Більш того, в «Резолюції об’єднаної наради відділу друку ЦК КП(б)У...» від 11 квітня 1925 р. було сказано: «Вважати за доцільне організацію самостійного відділення ДВУ у Празі; запропонувати ДВУ посилити роботу з забезпечення літературою українського населення Північно-Американських Штатів Америки і Канади».

Загальні підсумки «українізації» були більш ніж вагомими. Невипадково цей період називали «українським ренесансом XX століття». Кремлівські правителі, з жахом побачивши, що «українізація» розвивається не за їхнім сценарієм і виходить з-під їхнього контролю, рішуче взялися за її згортання й запровадження репресій проти її активних провідників. На персональний «облік» була взята й решта учасників українського відродження, яке невипадково потім буде назване «розстріляним».

Та це станеться пізніше. А в середині 1920-х років, слідом за «українізацією», більшовицькі стратеги запускають нову акцію-принаду, покликану прихилити на бік «совєтов» творчу інтелігенцію, перш за все письменників, яких вони без суду і слідства ще недавно розстрілювали у підвалах ВЧК.

Цією акцією-приманкою стала резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року «Про політику партії в галузі художньої літератури». Її поява була зумовлена тим, що після більшовицького перевороту на їхній бік стала лише одіозна ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників) з її завданням «будівництва своєї, класової літератури» та деклараціями про те, що «пролетарська література протиставляє себе буржуазній як її антипод».

Такі «програмні» заяви, зрозуміло, призводили до недооцінки культурної спадщини, класичної літератури як класово чужої, а також до негативного ставлення до сучасних непролетарських письменників, зокрема й тих, які стояли на платформі Радянської влади — так званих «попутників» («Теперь в Советской стороне я самый яростный попутчик», — радів наївний імажиніст Сергій Єсенін).

Тому більшовицьке керівництво вирішило дещо дистанціюватися від занадто відданих «пролетарських» письменників і зробити привабливий жест у бік непролетарських письменників. Зокрема, підкреслювалося, що селянські письменники повинні зустрічати дружній прийом і користуватися безумовною підтримкою. Щодо «попутників», то їх треба диференціювати й тактичним та бережливим ставленням сприяти їхньому швидшому переходу на бік комуністичної ідеології.

У цілому, в резолюції ЦК РКП(б), якщо не зважати на потуги «створити свою літературу» й удаваний «нейтралітет» щодо літературних угрупувань, було чимало корисного на той час. Біда лише в тому, що вона залишилася майже не зреалізованим документом.

За московським сценарієм, лише жорсткіше, розвивалося літературне життя і в Україні. У грудні 1925 р. IX з’їзд КП(б)У, одностайно підтримавши рішення ЦК РКП(б) із питань художньої літератури, вказав на необхідність посилення партійного керівництва організаціями письменників, а також чуйного до них ставлення. 1926 року Політбюро ЦК КП (б)У приймає резолюцію «Про політику партії у справі української художньої літератури», в якій вказувалося, що в умовах гострої боротьби з українськими буржуазними націоналістами партія звертає особливу увагу пролетарських письменників на необхідність чіткого «їх соціального самовизначення у творчості, рішучого відмежування від всяких буржуазних впливів».

Були в Україні: «своя» ВУАПП — Всеукраїнська Асоціація Пролетарських Письменників — організація російських пролетарських письменників у Харкові, що діяла за аналогічною платформою ВАПП, Спілки пролетарських письменників України «Гарт», селянських письменників «Плуг» тощо, які завзято боролися за близькість до радянської влади та її прихильність. Резолюція ЦК РКП (б) дещо пригальмувала на деякий час цю боротьбу і сприяла урізноманітненню стилів і жанрів української літератури шляхом подальшого створення літературних об’єднань («Молодняк», «Нова генерація», «Авангард», «Вапліте» тощо) і постійних літературно-політичних дискусій між ними.

Немає сумніву, що «українізація» та згадана вище резолюція ЦК РКП (б), при всіх прикінцевих негативних наслідках, певний час сприяли розвитку українського суспільства, в тому числі й української книжки, її творенню, виданню та розповсюдженню. Це підтверджує й запроваджена в ті роки державна статистика друку.

Прикметою зростаючого книговидання в Україні стала організація при Українській книжковій палаті, згідно з постановою Раднаркому УСРР від 19 травня 1925 року, Центрального бюро статистики друку (ЦБСД) «для правильного ведення статистики видання й розповсюдження друкованих творів на території УСРР, для задоволення потреб усіх заінтересованих державних установ». Очолив його Антон Козаченко, аспірант Д. Багалія, в подальшому відомий радянський історик.

Знаменно, що вже через два роки Україна приймала учасників III Наради директорів книжкових палат союзних республік (Азербайджану, Білорусії, Грузії, РРФСР, Туркменістану та Узбекистану), які приїхали до Харкова для обговорення нагальних питань організації статистики друку. Гостей вітав Нарком освіти М. Скрипник, який зауважив, що єдність книжкових палат «має бути досягнута не шляхом підкорення молодих і слабких більш сильним і багатим, а шляхом єдності у принципах і методах роботи при обов’язковому відображенні у діяльності палат різноманітності культур тих республік, книжкові багатства яких опрацьовують і розповсюджують відповідні книжкові палати».

З основною доповіддю «Уніфікація статистичних робіт книжкових палат» виступив завідувач ЦБСД А. Козаченко, в якій виклав ґрунтовну програму єдиних принципів ведення статистичного обліку й на основі якої була прийнята обов’язкова для всіх розгорнута резолюція. Трохи пізніше багаторічний завідувач відділу статистики друку Російської книжкової палати К. Й. Пропіна писала, що «саме на III Нараді директорів книжкових палат був закладений міцний фундамент радянської бібліографічної статистики союзного значення, який забезпечив їй неухильний ріст і розвиток у майбутньому».

З організацією ЦБСД українська книжкова статистика стала на міцну державну основу. У фахівців книжкової справи з’явилися майже вичерпні дані, що показували динаміку книговидання від 1917 року, яке особливо активізувалося з початком «українізації».

Загальна кількість книжок, виданих у 1923 р. — 2567 — у порівнянні з попереднім роком, зросла на 592 видання, а в1924 р. — на 695 видань.

Відповідно зростали й наклади книжок: у 1923 році — 10 440 тис. прим. — на 993 тис., у 1924-му — 17 147 тис. — на 6 707 тис. прим.

Рекордним на деякий час став 1925 рік: 5718 видань (на 2456 видань більше від попереднього) накладом 37 499 тис. прим. (на 20 352 тис. прим. більше попереднього).

Суттєво почали зростати й показники українського книговидання. 1924 рік — 855 видань загальним накладом 7 272 тис. прим., 1925-й — 1813 видань накладом 19 691 тис. прим., 1926-й — 2166 видань накладом 19 811 тис. примірників.

А. Козаченко, який пильно відстежував тодішнє українське книговидання, у статті «Шлях за половину» (Культура і побут. 1927. №27) з ентузіазмом сповіщав, що у другому кварталі 1927 року кількість українських книжок за назвами (406) вперше перейшла за половину загальної кількості (780).

Щоправда, він тут же відзначає, що в «розвитку, динаміці й росту української культури ще й досі дає про себе знати русифікація. Нема чого згадувати, що робота якихось двох добрих століть в цьому напрямкові й досі дає себе відчути: навіть уперта, постійна українізація ще й на цей час не дозволяє констатувати факт повної дерусифікації».

Перевищення половини україномовних видань було явищем неординарним, але лише... для радянського періоду. Тому досвідчений книгознавець Ю. Меженко (директор УНІКу) писав: «З цього рано робити висновки про цілий виробничий [тобто з жовтня по жовтень] рік» і, нічого не коментуючи, навів показники російськомовних та україномовних книжкових видань від 1917 до 1927 року, сподіваючись, що вдумливий читач сам побачить істинну картину.

Дійсно, наведені Меженком цифри показували, що найбільшу кількість українських видань (1184 — 52%!) було надруковано в 1918 році (тобто в роки Української Центральної Ради та Гетьманату!). Цей показник був перевершений лише в 1925 р. (1813 видань) і складав він 42% від усієї виданої літератури.

Здавалося, що видавнича справа налагодилася й пішла на динамічне збільшення. Проте більшовицька влада, будучи переконаною, що закони розвитку природи й суспільства не для неї писані, взялася за ліквідацію приватного сектора (породженого, до речі, введенням НЕПу) у видавничій справі.

Для «обґрунтування» обраного курсу були мобілізовані провідні фахівці, в тому числі й А. Козаченко. Однак «аполітичні» статистичні дані «вивели» Козаченка на висновки, прямо протилежні тим, на які розраховували замовники дослідження. Він, перш за все, стверджував, що «факт самого існування приватного сектора видавничої діяльності в Україні обумовлюється наявністю низки об’єктивних умов». Тому, продовжує він, ліквідація цього сектора адміністративним шляхом була б помилковою. Вихід він убачав у тому, щоб державні видавництва (для початку) навчилися працювати хоча б на рівні приватних.

«Звернути увагу на асортимент своїх видань, уважно поставитися до проблеми вивчення ринку й читача, типізувати свою видавничу діяльність, дбати про її вдосконалення і щодо продукції, і щодо збуту, постійно боротися за здешевлення книжки — ось те, що слід поставити за провідне у роботі наших видавництв, ось те, з чим стикається питання про зростання чи поступову ліквідацію приватної видавничої діяльності на Україні», — такий основний висновок А. Козаченка (Червона преса. 1928. №2).

Це «вільнодумство» пригадають Козаченку на початку 1930-х років, коли він з ярликом «українського буржуазного націоналіста» й навіть «націонал-фашиста» змушений буде тікати (1934 р.)... до Москви, де не надто зважали на ярлики, а брали на службу висококваліфікованих українських фахівців.

До речі, розвитку книговидання сприяв той факт, що Держвидаву України не вдалося (через недостатність людських та технічних ресурсів) «нейтралізувати» видавництва інших систем і відомств, що, безумовно, сприяло урізноманітненню тематичного, цільового, мовного та інших аспектів книговидання.

В цілому, радянській владі не вдалося провести суцільну колективізацію видавничої справи в Україні, хоча монополія на папір і технічні засоби друку давали їй важливі важелі впливу. Завдяки цьому деяким недержавним видавництвам вдалося не лише вистояти, а й у період «українізації» серйозно активізувати свою видавничу діяльність.

Наприклад, видавництво «Книгоспілка», створене в Харкові 1922 року, мало таку динаміку книговидання: 1924 рік — 84 видання, 1925-й — 241 видання, 1926-й — 338 видань. Причому більшість видань складала україномовна книжка: 1924 р. — 86%, 1925-й —93%, 1926-й —90%.

Про таку ж динаміку книговидання можна сказати й щодо видавництва «Пролетарій» (майбутній Політвидав України!), заснованого 1922 року, але з прямо протилежною тенденцією — майже повною відсутністю україномовних видань. У 1924 — 1926 рр. російськомовна література цього видавництва складала 96% від усієї кількості.

Зі статистичних даних видно, що претензії Держвидаву України на універсальність (тобто всеохоплюваність і реалізація читацьких запитів), як й інших видавництв, які намагалися бути схожими на свого офіційного «лідера», були не здійсненними на практиці. Ставало все більш очевидно, що при такій структурній організації видавничої справи неможливо розраховувати на успішну реалізацію загальнодержавних заходів на кшталт індустріалізації країни.

Це підтверджували й нові мотиви щодо розвитку української книжки й справи «українізації», які почали звучати у другій половині 1920-х років й не віщували для них «світлого майбутнього». У постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про стан друку на Україні» від 25 серпня 1926 р., поруч із констатацією досягнень «у справі видання української книжки і газети», вказувалося на низку серйозних недоліків. Зокрема, на падіння темпу росту української книжки, в той час як видання книжки іншими мовами зростало: за перше півріччя1925/1926 рр. продукція української книжки, порівняно з півріччям 1924/1925 рр., зросла в назвах на 13,2%, а російська — на 31,6%. Тематичний асортимент підручників «становить загрозливе явище в справі проведення українізації вищої школи».

Та головний недолік, на думку Політбюро ЦК КП(б)У, полягав у тому, що «ленінська література до цього часу видавалася без повної ув’язки з усіма можливостями, через що нема на Україні жодної великої планово-продуманої ленінської бібліотеки».

І найголовніше: «Історія України до цього часу не має свого відповідного висвітлення у марксистських працях... Одночасно слід констатувати, що в справі історичних робіт за останній час істориками з ворожого нам табору видається велика кількість матеріалів, якими вони забивають попит і, зрозуміло, що по-свойому тлумачать справи історії. Характерним явищем для цієї групи істориків є те, що вони висвітлюють минулі сторінки історії України, уникаючи певного трактування останніх десятиріч на Україні».

Інакше кажучи, серйозна провина українських істориків полягала в тому, що вони не хотіли возвеличувати російських більшовицьких колонізаторів за знищення Української Народної Республіки й підступне поневолення українського народу шляхом «українізації», тимчасової лібералізації відносин з українською інтелігенцією та іншими шахрайськими заходами.

Тим більше, що «переможна» колективізація сільського господарства («великий перелом»!), тобто насильницьке знищення індивідуальних селянських господарств переважно селянської республіки, ще більше укріпила більшовицьку самовпевненість у тому, що їм під силу будь-які широкомасштабні заходи щодо «перебудови країни на соціалістичних засадах».

Продовження — у наступних числах «Дня»