Про майстра кадру і метафори

Минуло дев’ять днів, як не стало відомого режисера і оператора Юрія ІЛЛЄНКА. У християнській культурі на дев’ятий чи сороковий день не тільки згадують про померлого. Це також привід для нас задуматися: про стосунки, любов і пошану, прощення, зрештою, глибину втрати... І, очевидно, вкотре прийти до того, що у цілісній родині, як і цілісній нації, цей зв’язок між живими й померлими завжди відчутний. І хоч померлих немає фізично, та вони присутні у серцях і пам’яті, у фотографіях і своїх роботах...

Сергій АРХИПЧУК, режисер:

— Я впевнений, що Юрій Іллєнко належить до вищої касти українського лицарства, яке практично зачавлене люмпеном і масовізмом, що наступили після культу «червоних» директорів, обкомівських довгожителів і диктатури завмагів. На жаль, останнім часом на таких людей, яким був Іллєнко та його мистецтво, мало хто реагує. Але, мені здається, все, що робив усі ці роки режисер — це послання Україні й українцям. Послання в майбутнє. І навіть його діяльність в одній з політичних партій сприймаю як дієву метафору. У країні, де не визначені національні орієнтири щодо політики, економіки і культури, такий вибір — своєрідний вчинок, моральний та інтелектуальний опір.

Я із запізненням подивився Іллєнкову «Ніч на Івана Купала». Ця стрічка, як і, зрештою, інші, наповнена світлою енергією минулих віків, а також енергією інших народів — не тільки українського. Геніальне проникнення в матеріал, мислення кадром і в кадрі та істинне поетичне кіно, облаяне і недосяжне для теперішнього теле- і кіноекрану — Іллєнка не стало, але його кіно є і буде з Україною і для України.

Марія МИКОЛАЙЧУК, співачка, дружина Івана Миколайчука:

— Для Івана було за щастя працювати у картині Сергія Параджанова — Юрія Іллєнка «Тіні забутих предків». Фактично завдяки Юрію Герасимовичу він потрапив у картину. На той момент, коли до режисера привів Івана його вчитель Борис Івченко, акторський склад вже затвердили. «Зроби там «американку», тобто проби без плівки, — сказав Параджанов Іллєнку і пішов із майданчика. А коли оператор побачив Іванову гру, відразу покликав режисера. Ось так все було. Також Іван разом із Юрієм Іллєнком працювали над сценарієм фільму «Білий птах з чорною ознакою», де Іллєнко був режисером. Як сьогодні пам’ятаю, вони почали роботу на Юрія, 6 травня 1970-го, а закінчили на Івана Купала, 7 липня. Я вважаю, що це не випадково, що Юрій Герасимович помер у Іванів день народження — 15 червня. Між ними завжди існував невидимий зв’язок. Нехай Юрію Герасимовичу українська земля буде пухом. Вічна йому пам’ять.

Сергій ЯКУТОВИЧ, художник:

— Я знав Юрія Іллєнка з 1962 року. Я, ще хлопчина, красивішого, моднішого й екстравагантнішого чоловіка не бачив! Пригадую, коли мені виповнилося чотирнадцять, у нього ще не було своїх дітей (він дуже мріяв про синів). Якось він прийшов до мого батька і каже: «Позич мені на літо сина...». І тато великодушно позичив. Тоді Іллєнко знімав фільм «Ніч на Івана Купала», і я три місяці прожив зі знімальною групою. Так почалися мої кінематографічні університети. А потім аж ми працювали над картиною «Мазепа». І я до кінця свого життя вдячний Юрію Герасимовичу за те, що він відкрив у мені той потенціал, що накопичувався. Я, напевно, востаннє зустрів людину такого потенціалу, який від мене вимагав потенціалу рівного ж!

Людмила ЛЕМЄШЕВА, кінокритик:

— Говорити про Юрія Іллєнка дуже складно, тому що це — найкрупніша після Параджанова постать в українському кіно. З його смертю, можна сказати, закінчився романтичний період в історії нашого кіно. Власне, з відходом в інший світ останніх представників поетичного кіно закінчується ця епоха.

Іллєнко був феноменально обдарованою людиною. Для тих, хто не знає його, а чув про нього як режисера, нагадаю, що він ще й блискучий актор, який починав у 60-ті роки, талановитий оператор і сценарист... Обдарованість у нього була цільна. В епоху Відродження були люди, які в усьому були талановиті. Але Юрій Іллєнко жив в часи романтичного кіно, доля якого була водночас яскравою і драматичною. Такою ж — яскравою і драматичною — виявилася і його доля.

Усі хвалять Юрія Герасимовича за операторську роботу в «Тінях...». А насправді його роль там була грандіозна, тому що він як оператор був природній, рухливий, живий...Так Іллєнко знімав ще у середині 70-х років. Це було нове для світового кіно, не говорячи про радянське.

Його перші режисерські роботи — «Криниця для спраглих» (картину поклали, що називається, «на полицю») і «Ніч на Івана Купала» — дивовижні. На мою думку, «Ніч на Івана Купала» — краща екранізація Миколи Гоголя, тому що для свого часу це було неймовірно модерно (відзнято в кліповій манері, а тоді про кліпи й не знали). Тепер би про нього сказали — перший постмодерністський фільм. Я знаю, що Юрія Герасимовича хотіли запросити на Венеціанський фестиваль. Але ми жили в закритому суспільстві, тому не могли брати участі в таких фестивалях.

Під завісу своєї непростої долі режисер зняв фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», який я вважаю прекрасним, не дивлячись на те, що він пройшов зі скандалом. Про нього негативно писали в Європі й Росії. На мою думку, оскільки фільм зроблений в постмодерністичній манері, не всі в нього вдумалися.

Творча генерація, яку представляв Іллєнко, була замішана на свободі. Мова йшла про інтелектуальну, естетичну свободу. Мова йшла про те, аби художник став вільним у своїй мові, самовираженні, тому що радянське кіно було дуже одноманітним, поділеним на чорне і біле, позитивне і негативне. А це покоління почало розповідати про людину як дуже складне явище, в якому є і добре, і погане, і світле, і чорне. Вони розкріпачили передусім мову, манеру говорити. Це — те, що вони зробили. І, власне, «Мазепа» Іллєнка — це симбіоз такого розкріпачення.

Мені завжди Юрій Іллєнко здавався античним або шекспірівським героєм. Титан, який боровся не тільки зі світом, а й сам із собою.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець:

— Це постать не лише національного, а й світового кіно. Йдеться про те, що саме у світовому кіно є кільканадцять персон, позначених неймовірною, спеціальною кінематографічною обдарованістю. Саме таким був покійний Юрій Іллєнко. Відзняв одну з найкрасивіших стрічок — «Тіні забутих предків». Але і до цієї картини, і після неї працював більш аніж віртуозно. Дебютував у ролі режисера зі стрічкою «Криниця для спраглих» — фільм, який нібито є першою частиною кінотетралогії, присвяченій українській національній долі. Це дивовижне кіно, яке було заборонене понад двадцять років. Хоча, хвала Богові, його встигли подивитися колеги-кінематографісти. Невипадково Іллєнко потім сказав, що «Криниця» була процитована сотні разів у світовому кіно. Пройшов деякий час, і режисер зняв «Ніч на Івана Купала». Безсумнівно, то — найкраща екранізація Гоголя. І десь влітку 1968 року директор Венеціанського кінофестивалю запросив режисера до себе зі словами: «Я, звичайно, не найголовніший на цій події, але Золотого лева вам обіцяю». Через кілька тижнів радянські війська ввійшли до Праги і даний сюжет став ніби безпредметним. І цей фільм, власне, не мав того резонансу, який повинен був мати. Через деякий час з’являється «Білий птах з чорною ознакою», що в ньому попри цензурні й редакторські труднощі постає доля українського етносу. Ну і, вслід за тим, кінематографічна кар’єра режисера закінчується «Молитвою за гетьмана Мазепу», який я вважаю одним із найкращих фільмів усіх часів. Фільм, на превеликий жаль, не оцінений глядачем. Вірю, рано чи пізно відбудеться його зустріч зі світовим глядачем, тому що це — романтично-сюрреалістська драма національної долі, національного характеру. Між тим, Іллєнко був блискучим літератором, що засвідчує його тритомник, виданий незадовго до смерті. Словом, це була людина неймовірно складна і дуже обдарована. Кого можна поставити поряд з ним, не знаю...

Віктор ЖАДЬКО, письменник, професор, доктор філософських наук Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова:

— Коли Юрій Герасимович приїздив на дачу в село Прохорівку Канівського району на Черкащині, то завжди піднімав на щоглі, що на подвір’ї, український прапор. І за цією державною ознакою далеко було видно, що в Шевченків край приїхав відомий режисер, кінооператор, письменник. Місцеві казали так: «Коли Іллєнко приїздить, то наче Україна відроджується — он як вітер од Дніпра тріпоче хлібний та небесний кольори». Спекотного літа, в червні 2008 року, мандруючи від села до села Черкащиною, збираючи матеріали для енциклопедії, завітав і я до гостинного двору земляка: назустріч вийшов Юрій Герасимович і його чарівна дружина, актриса Людмила Єфименко.

Так сталося, що Іллєнку від перших кроків в українському кінематографі довелося досить складно. Перший його кінофільм, де був режисером, «Криниця для спраглих», який сьогодні, між іншим, вважають у кінематографі явищем надзвичайним, був заборонений. Цю картину бачили кінематографісти і потім йому прикро було протягом багатьох років знаходити в чужих роботах повтори сцен, епізодів, мізансцен, якихось акторських прийомів, суто мовних моментів. Коли через двадцять років фільм з’явився на екранах, Юрію Герасимовичу закидали, наприклад, що він вкрав цілий епізод у Тарковського. І він мусив пояснювати, що нічого із «Дзеркала» Тарковського не міг вкрасти, оскільки фільм був знятий на сім років раніше. Фільм «Вечір на Івана Купала», хоч фактично і не був заборонений, просто тихенько зняли з прокату, немов його й не існувало.

І подумалося: що ж це за держава така, Україна? — коли визнаному світом режисеру й оператору упродовж творчого життя доводилося виправдовуватися — а нерви псували свої ж, українські «критики», заздрісники й бездушне чиновництво — місцевого та всеукраїнського «розливу»!

...Ми сидимо в бесідці, на дачному подвір’ї, який заріс споришем. Уже роздивилися дім, який збудував Іллєнко без сторонньої допомоги: сам столярував, мурував, не кажучи вже про те, що незвичний для українського села бароковий дизайн будинку теж придумав Юрій Герасимович. На другому поверсі — великий зал, де планує проводити майстер-класи, тут же висять картини — Іллєнко ще й майстер пензля, о!

Розмова, яка велася упродовж оглядин, не завершилася й за столом — Іллєнка непокоять, здається, й уві сні, проблеми кінематографу, українського села, української книжки, він гарячково розплутує наболіле: «Мені сказали: «Ви зняли поганий фільм «Мазепа», його не хочуть дивитися глядачі». Але це саме я чув майже сорок років тому після «Криниці для спраглих», це саме казали на ХХІV з’їзді Компартії, коли закривали «Білого птаха...», це саме чую і сьогодні. Коли наше суспільство перейшло на рейки споживання, перше, що ліквідували, так це розвинуту кіномережу, книговидання, мотивуючи це тим, що немає грошей на їхне утримання. Кiнотеатри перепрофілювали в магазини, кав’ярні, а книгарня, як, скажімо, київське «Сяйво» — рейдерськи захопили. І ніхто не зміг протистояти — ні громадськість, ані нардепи: гроші сьогодні царюють в Україні, бездушність відсторонила духовність. Чорна мара насунулася на українську землю — бути біді»...

...Як відомо, на лівому березі Дніпра біля села Прохорівка Тарас Шевченко намалював краєвид «Коло Канева». Шевченкознавці тривалий час не могли знайти місце, де художник малював — з роками місцевість заросла очеретом, вербами та вільхами і значно змінилася. Ідея пошуку місця, звідки Т. Шевченко залишив для нас правобережні канівські краєвиди, та встановлення тут пам’ятного знака належить канівському краєзнавцю, голові благодійного фонду «Тарасова Земля» Михайлу Іщенку. Його підтримала заступник голови Канівської райдержадміністрації з гуманітарних питань поетеса Віра Носенко, профінансовано проект головою правління корпорації «Еталон» Володимиром Бутком. Але чи не найбільше захопився долею Шевченкових малюнків, а головне — відродженням пам’ятних місць, пов’язаних із долею Кобзаря, без перебільшення, Юрій Герасимович Іллєнко.

Що ж пропонується активістами Фонду для відродження пам’яті про Тараса Григоровича Шевченка на Черкащині? Юрій Герасимович, із притаманним йому темпераментом, жваво ділиться планами...

Скажімо, над селом Пекарі, на тому самому місці, де Тарасу Григоровичу було відведено ділянку землі (її дуже добре видно, якщо пливти з Канева до Прохорівки), збудувати за збереженим малюнком Т. Г. Шевченка хату (лише екстер’єр) для огляду туристами, які прямуватимуть Дніпром до меморіального комплексу «Тарасова Земля» в селі Прохорівка. Як варіант, щоб не будувати ще один так званий «новотвір», планується поставити на місці земельної ділянки «бігборд» із збільшеним власноручним малюнком Т. Г. Шевченка — проектом омріяної хати і кількома рядками з листа Поета до брата Варфоломія, або з підписом: «Батьку Тарасе, ми збудували тобі хату... і пам’ятатимем тебе завжди... твої нерозумні діти».

У селі Прохорівці, на місці старої пристані, до якої звозили збіжжя з усіх навколишніх сіл — Келеберди, Сушків, Бубнової Слобідки, Прохорівки, Пшеничників, — збудувати нову пристань (численні описи і фото дніпрових приплавів збереглися), але це має бути сучасна гідротехнічна споруда, стилізована під XIX сторіччя. В інфраструктуру пристані, окрім стаціонарного причалу і плавучих бонів на 50 яхт, моточовнів і флоту спортивної дитячої школи веслування, має увійти ангар-елінг на березі для зберігання флоту в зимовий період, підйомник, насипні шпори й розчистка-заглиблення русла від основного русла Дніпра до пристані та вздовж Шелестового острова до устя Тиші. Слід також облаштувати всю інфраструктуру пляжів нижче за течією приблизно на 200 метрів. На березі над пристанню, де зараз товариством «Тарасова Земля» встановлено пам’ятний знак, планується поставити кам’яну брилу з барельєфним зображенням Т. Г. Шевченка, який ніби виходить із човна на невисокий берег з книжкою в руці.

Члени Фонду пропонують відремонтувати (реставрувати бруківкою) стару дорогу, що веде від пристані до села Прохорівка (приблизно 3 км) до того місця, де було заарештовано Т. Г. Шевченка. А на місці арешту Поета і художника активісти пропонують встановити кам’яну брилу з барельєфним зображенням Т. Г. Шевченка, схопленого за руки й плечі. Навпроти пристані спорудити корчму і Гостинний двір приблизно на 50 осіб для обслуговування турів «Золотої Підкови» — «Тарасової Землі». Біля воріт Гостинного двору на старій (Єлизаветинській) дорозі активісти пропонують встановити меморіальний знак «Золота Підкова Черкащини».

Уздовж дороги, від пристані до Михайлової Гори, якою востаннє йшов Кобзар, пропонується встановити дванадцять Пам’ятних Знаків із білого каменю з цитатами із віршів Т. Г. Шевченка (підбір цитат взяла на себе доктор філології, доцент львівської політехніки Ірина Фаріон), а в центрі села Прохорівка на роздоріжжі між сільрадою і поштою планується встановити центральний монумент меморіалу — на кам’яній брилі барельєфний портрет Кобзаря з рядком із «Заповіту»: «Поховайте та вставайте...».

На Михайловій Горі, де збереглися двохсотлітній дуб Шевченка та старезна сосна Гоголя, поряд із могилою Максимовича, на думку Іллєнка, слід провести санацію лісонасаджень, які цілком перекрили для огляду один із найвеличніших краєвидів України. Під дубом Шевченка встановити скульптурну групу «Мені тринадцятий минало... я пас ягнята за селом...», де малий Тарас малює краєвид, що відкривається з Михайлової Гори. Є намір відновити будинок Максимовича, спалений у 1974 році, і розмістити в ньому та інших спорудах їдальні санаторію, бібліотеку, літню дитячу школу національної еліти «Тарасова школа» (програму школи розробив академік АМУ Ю.Іллєнко). Програма «Тарасової школи» має збирати обдарованих дітей із усієї України, а потім і з російської, американської, канадської, австралійської діаспор на три літніх місяці.

Кожен семінар має закінчуватися виданням альманаху літньої «Тарасової школи» — тексти всіх лекцій семінарів «Тарасової школи», малюнки і твори її учасників — і розсиланням у всі школи України як методологічного матеріалу для створення програми підготовки майбутньої української еліти. Це справді благородний, патріотичний проект з увічнення Великого Українця.

...Востаннє в столиці Іллєнко був на похоронах товариша по кіноцеху Леся Сердюка. Незаплановано він раптом зателефонував мені, й ми зустрілися. Відразу я не впізнав Юрія Герасимовича — борідка, побита сивиною, надавала його обличчю солідності й мудрості пророка.

— Хочу залишити вам копії своїх малюнків до наших задумів щодо увічнення пам’яті про Кобзаря у Прохоровці, — привітавшись, мовив тихо, зажурено. Потім, глянувши увись, додав: «Тяжко стало боротися із золотопідківцями, не під силу мені їхня байдужість і небажання допомогти Фонду. Але цього хреста треба нести до кінця, хоч би в пам’ять про Тараса Шевченка».

...Ми підхопили Вашого духовного хреста, Юрію Герасимовичу. Тримаємо міцно. Й донесемо до Тарасової гори. І втілимо в життя усі Ваші задуми.