Професор Юрій Шаповал: «Важливо не просто говорити, а й бути почутим»
Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал є автором багатьох цікавих статей з історичної політології, ключових проблем української і світової політичної історії ХХ століття, що були надруковані в газеті «День» і запам’яталися читачам . Але, крім цього, Юрій Іванович плідно працює ще у двох історико-просвітницьких напрямах: бере активну участь у написанні й випуску книжок видавничої серії «Політичні портрети», котрі оприлюднюються Парламентським видавництвом України, а також уже тривалий час є чільним автором серії повнометражних документальних фільмів з узагальнюючою назвою «Розсіяні» — про життєвий шлях видатних особистостей української діаспори.
Кореспондент «Дня» попросив Юрія Івановича розповісти про особливості цих доволі різних творчих жанрів, про мотиви, які спонукали вченого вже тривалий час працювати в цій сфері, та, звичайно, про творчі плани на найближче майбутнє.
— Юрію Івановичу, зрозуміло, що ці задуми — започаткувати серію книжок-політичних портретів визначних діячів української історії (причому не лише ХХ століття) й водночас працювати над циклом документальних фільмів про неординарних діячів української діаспори — виникли не випадково. Чому саме ви ухвалили для себе таке рішення?
— Давайте, якщо не заперечуєте, спершу поговоримо про серію політичних портретів українських діячів із різних епох, що її започатковано з 2018 року Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, в якому я працюю, та Парламентським видавництвом України.
Річ ось у чому. Мені здається, що коли українці, починаючи приблизно з 1990 року й дотепер, дізналися про багатьох діячів національної історії, які раніше перебували на маргінесі суспільної уваги, то цей процес був неоднозначним і мав так само неоднозначні наслідки. З одного боку, не можна не вітати, що нарешті ці люди увійшли у свідомість українців. З іншого ж боку, відбулося певне спрощення уявлень про ці особистості.
За прикладами далеко ходити не варто. Приміром, Грушевський, Петлюра, Скоропадський. Про них було написано чимало, але важко побачити живі людські риси цих людей...
— Дозвольте нагадати, що в книзі «AVE», підготовленій у рамках видавничого проекту газети «День», ми якраз і ставили за мету показати читачеві живі людські риси гетьмана Скоропадського...
— Так, це був чудовий проект «Дня». Але проблема залишається: важливо реалістично відтворювати живі людські риси, мотивацію дій гравців історії.
До того ж, скільки ще є не відомих широкому загалові, але страшенно цікавих доль, практично й досі не висвітлено! Приміром, мені особисто дуже хотілося, аби був підготовлений і виданий політичний портрет Михайла Юзефовича — одного з ініціаторів ганебного Емського указу 1876 року, «душителя» всього українського, а при тому історика та археографа. Цікаво показати його еволюцію, проаналізувати мотивацію дій!
Тут ціла галерея постатей — і понині замовчуваних, «незручних» для дослідження, таких, щодо котрих ніби «все ясно» — мовляв, що про них писати? Я дуже й дуже вдячний Парламентському видавництву України за допомогу в цій справі. Ми тісно співпрацюємо, і вже є перші здобутки, перші книги з серії «Політичні портрети» (причому це — солідні праці по 300 — 400 й більше сторінок).
— Що б ви могли розповісти про ці здобутки, які саме книжки вже побачили світ або ж готуються до видання?
— Випущена монографія про Павла Скоропадського, авторка — історик Ольга Михайлова (пригадую, «День» уже публікував інтерв’ю з нею). Ваш покірний слуга є співавтором (разом із професором Ігорем Вербою) політичного портрету Михайла Грушевського (ця праця також уже видана).
У роботі — монографії істориків Віктора Горобця про гетьмана Івана Брюховецького (самі розумієте, наскільки це актуальна річ), Станіслава Кульчицького про Володимира Винниченка, Ігоря Гирича про В’ячеслава Липинського, Олександра Юренка про Микиту Шаповала (прецікава постать — визначний соціолог, громадський діяч, політик), Федора Турченка про Миколу Міхновського, Миколи Тимошика про Івана Огієнка. Не оминемо увагою і діячів «лівої течії» нашої історії (наприклад, Олександра Шумського, Петра Шелеста та інших).
Підсумовуючи, хотів би сказати: ми — за неквапливий, у чомусь навіть традиційний підхід (сама наявність серії з продовженням є річчю традиційною), хочемо уникати як суцільної апологетики, так і бездумного «чорного» розвінчування. Головне — здатність автора неупереджено поглянути на свого героя. І ми цілком відкриті для пропозицій — як вдосконалити цю «галерею» політичних портретів, яких особистостей там іще бракує.
— А тепер, пане Юрію, щодо серії повнометражних документальних фільмів «Розсіяні» — про долю представників української діаспори. Як взагалі народилася ця ідея?
— Взагалі, в жанрі великих документальних серіалів я працюю вже 11 років. Спочатку разом з режисеркою Іриною Шатохіною ми знімали серіал «Українська мрія». Спонукальні мотиви прості: можна десятиліттями про щось або про когось писати, але якщо це не доходить до широкого загалу, стається певна девальвація. Отже, важливо не просто говорити, а й бути почутим. Ми прагнули і прагнемо розповідати глядачам про неординарних, нині, на жаль, забутих людей. Наприклад, мало хто знає, ким був для України Михайло Волобуєв — учений-економіст...
— У книжці «Україна Incognita» є ваша стаття про нього.
— Так, але ж це було майже 17 років тому... Ми зробили фільм про Волобуєва. Маємо фільм про Єжи Ґєдройца (я про нього також писав у «Дні»). Або молодий Михайло Грушевський: це теж дуже цікава тема — як формувався його світогляд, де і в кого він навчався, які книжки читав. Ми підготували документальний фільм «На порозі історії» — про становлення майбутнього історика і політика, про хлопчика, який тільки починає шукати свій шлях.
Не можу не назвати фільм «Траєкторія долі» — про незабутнього Джеймса Мейса. Я глибоко переконаний у тому, що зроблене ним для України (особливо за роки роботи в «Дні») — абсолютно непідвладне часові. Ще в нашому доробку — фільм про Кузьму Дерев’янка, українця, радянського генерала, який від імені СРСР приймав капітуляцію Японії у Другій світовій війні. Чи можна однозначно оцінити зроблене ним? Ми провели ціле «розслідування» (взагалі, коли ми знімаємо стрічку, їдемо у місця перебування і дій героїв оповіді). Так, приміром, у 2016 році, коли працювали над фільмом, присвяченим Іванові Драчу (в нас були теплі взаємини), — поїхали на його батьківщину, в село Теліжинці на Київщині. Не було жодних «ювілейно-компліментарних» розмов, а була чесна розмова про життя, творчість, про минуле і сьогодення України.
А тепер про наш документальний серіал під назвою «Розсіяні», що ми його робимо для телеканалу UA: Перший. Ми обрали для початку лише чотирьох представників української діаспори, але що, по суті, знає про них загал?
Це — Євген Маланюк, поет, водночас — офіцер армії УНР, дуже своєрідний, «колючий» і проникливий публіцист та політичний мислитель. Задля відтворення його життєвого і творчого шляху ми побували у Новоархангельську (де він народився), Кропивницькому (колишній Єлисаветград), у німецькому місті Регенсбург (де він був у таборі переміщених осіб), у Варшаві та у Нью-Йорку, де він жив після того, як по Другій світовій війні емігрував з Європи.
Це — Богдан Осадчук, уродженець Коломиї, журналіст, публіцист, багаторічний співробітник знаменитої швейцарської газети Neue Zьrcher Zeitung. Українець, якого і німці, і поляки сприймали як свого, блискучий аналітик, який давав неймовірно точні прогнози. Жив у Берліні з 1941 по 2011 роки — і, уявіть собі, вижив! Зйомки проходили в Коломиї, Варшаві, Парижі, Мюнхені і, зрозуміло, у Берліні.
Це — Юрій Лавріненко, визначний літературознавець, скромна, непоказна, але дуже цікава особа. Підготував на прохання Єжи Ґєдройца антологію «Розстріляне відродження» (це видання стало вже класикою), куди включив твори не лише загиблих літераторів 1920-х років (Зерова, Драй-Хмару, Хвильового та інших), а й Тичину, Довженка, Рильського. Тих, хто змушений був пристосовуватися до панівної системи, ніби «стріляти» власними пізніми творами у своє національне минуле. За першою освітою — агроном. Це допомогло йому врятуватися навіть у страшному сталінському концтаборі на Таймирі. Над фільмом про нього ми працювали в селі Хижинці (його батьківщина), Міттенвальді, Мюнхені, Нью-Йорку. Нам дуже допомогла донька Юрія Лавріненка — Леся.
І, нарешті, це Іван Лисяк-Рудницький, видатний науковець-історик, есеїст (працював у «малому жанрі», але тут йому не було рівних), публіцист. Він був причетний до створення в Едмонтоні Канадського інституту українських студій, був професором Альбертського університету. Цього року Україна відзначає 100-річчя від дня його народження (помер він 1984 році у розквіті сил). Рідкісної глибини аналітик, міг бачити «залаштункові», приховані речі. Давав точні прогнози: так, ще у 1970-ті роки передбачав, що незалежна Україна постане з УРСР, з її «елітою», з усіма наслідками, що звідси випливають. Дуже цікава постать! Працюючи над стрічкою, ми їздили до Канади, зокрема, до Едмонтона, Калгарі, Торонто, говорили з його близькими і друзями. Зйомки проходили також у Відні, Львові, Філадельфії, Вашингтоні, Нью-Йорку. Ключовим експертом цього фільму є професор Ярослав Грицак, з яким ми у постійному контакті й який готує до друку щоденник Лисяка-Рудницького.
У роботі над серіалом нам сприяли Фонд «Відродження», Польський інститут в Києві, Канадський інститут українських студій, Український вільний університет у Мюнхені. Від телеканалу UA: Перший куратором нашого проекту виступає Юрій Макаров. Йому дякую окремо, оскільки, за моїми спостереженнями, далеко не увесь менеджмент UA: Першого (а це переважно молодь, що зросла на кока-колі) розуміє потребу і значущість нашого проекту...
Кожна частина серіалу складається з двох фільмів по 52 хвилини. Як бачите, підхід у нас був серйозний... Прем’єра серіалу відбудеться на телебаченні у квітні.
Ми влаштовували допрем’єрний показ окремих частин із неформальним обговоренням з фахівцями. Можемо це зробити і для журналістської спільноти «Дня».
— Дякую, Юрію Івановичу, за інтерв’ю і щиро бажаю вам великих успіхів і нових творчих звершень.
