Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Психологія проти екології

Який сенс бубоніти про порятунок навколишнього середовища, якщо немає повної відвертості та бажання змінити спосіб життя
24 жовтня, 2019 - 19:14
ПЛАКАТ ЯНИ ГРАНКОВСЬКОЇ / ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Моє покоління виросло на іншій планеті. Там, на відстані звичайних 50 років від нинішньої Землі, у степах паслися дрохви, безлюдними шляхами зрідка проїжджали машини, в маленьких, але повноводних річечках плюскалися діти і риба... Це був світ без пластику, цезію і чаду автомобільних вихлопів, де природа і людина ще не підійшли до рокової межі, за якою виживання однієї передрікало загибель іншої. Ті, кому зараз 20—30 років, навряд чи поділяють мої відчуття, адже різниця між світами існує лише в їхньому інтелектуальному погляді, очне ж фіксує звичні речі: неозорі поля соняшнику, лісостеп, позбавлений гаїв, затягнуті мулом старі автопокришки і нові консервні банки на дні річок, що вмирають... Так на їхній пам’яті було завжди. І завжди звучали гасла «берегти природу», «економити ресурси» — весь «білий галас» цивілізації, що замінив суєту справ сум’яттям слів. Не шукайте тут ностальгічного підтексту про старий соціальний лад. Наші взаємини з природою мало залежать від «ізмів». Капіталізм, соціалізм і комунізм мали на довкілля однаковий нищівний вплив, нехай і з протилежними мотиваціями.

Ця осінь стала схожою на зав’язку сюжету з блокбастера Independence Day. Тільки замість сигналів, що наближаються з космосу, ми отримали меседж земного походження від дівчинки Грети Тунберг. І «прибульці» виявилися такими, що не відрізняються від homo sapiens. Багато хто з них урочисто пройшов до конференц-залу Генеральної асамблеї ООН повз килим із витканою цитатою персидського поета Сааді, генія XIII століття. Люди у своєму оригінальному творінні мають спільну сутність єдиного тіла, і якщо один із його членів страждає, то біль зобов’язані відчувати всі, інакше їх важко назвати людьми. Такий її сенс. Цього разу страждає не окремо взятий орган — усе тіло. У вересні ООН провела обговорення першого за всю історію людства колективного неумисного злочину людей проти природи і власної сутності. Від цієї дати ненавмисні дії, скоєні в боротьбі за виживання або через дурість, переходять у розряд усвідомлених, і з цієї осені світ набуває нового стану. Ми не знаємо, якого саме, але контури вже вимальовуються в імлі бур, що насуваються. Настає переоцінка непорушних правил.

Є три сценарії безповоротних змін на планеті. Перший представлений Міжурядовою групою експертів зі зміни клімату (МГЕЗК або IPCC), що складається зі 100 учених із 40 країн. Його текст англійською мовою став «цвяхом» Генеральної Асамблеї ООН. У людства є лише 12 (!) років, аби запобігти кліматичній катастрофі — резюме складеної за минулорічними дослідженнями доповіді з явно недостатнім рівнем його популяризації.

Інший, оптимістичніший, нещодавно опублікувало Міжнародне агентство з відновлюваних джерел енергії (IRENA), де охарактеризовано наше неспокійне майбутнє без вугілля, нафти і природного газу.

Але є й третій сценарій, описаний багатьма інтелектуалами: ученими, філософами, письменниками, не залежними від державних і приватних бюджетів. Він розглядає наслідки людської діяльності. Проте не способи утримання безпечної «середньої температури» на планеті, а потребу в зміні свідомості людини. Головного цивілізаційного потенціалу, який поступово замінено технократичним. Такий погляд, що замикає природу і людський розум у єдине коло світобудови, демонструє, наприклад, Кетрін Інгрем, знайома українському читачеві за мистецтвознавчими книгами, випущеними «Видавництвом Старого Лева». Її велика стаття «Перед обличчям вимирання»  — одна з найбільш цитованих публікацій на задану тему. Не настільки оптимістична для безтурботного розуму, натомість необхідна як тригер, що запускає позитивні світоглядні процеси. Епіграф до однієї з глав її сумної повісті я б зробив центральним. Це слова Гаутами Будди: «Вони, як діти, бавляться своїми іграшками в палаючому будинку». Наш будинок, дійсно, охоплений вогнем, який розгорівся з давно тліючого вугілля гірших властивостей людини, що роздуваються нашим способом життя.

Термін «екологія» з’явився 150 років тому. Вперше його застосував німецький дослідник і філософ Ернст Геккель для опису взаємин із природою. А в книзі «Людина і природа», опублікованій 1864 року, американський учений і дипломат Джордж Перкінс Марш сформулював тоді ще парадоксальну ідею, яку лише нещодавно обґрунтували дослідники древніх цивілізацій. Багато народів зникли через легковажне ставлення до довкілля. Вирубуючи ліси на схилах пагорбів, руйнуючи ґрунтовий покрив, жителі Середземномор’я, Єгипту, острова Пасхи знищили природну родючість, яка підтримувала їхнє благополуччя. Молода американська республіка може повторити помилки стародавнього світу, якщо їй не вдасться покласти край власному потягу до знищення природних ресурсів, попереджав тоді Д.Марш.

«Екологія» — одне з найпопулярніших слівець нашого століття. Ним активно користуються в бізнесі, політиці і суспільних дискусіях. Що плачевніші екологічні параметри, то частіше вживається популярний термін. У вустах Грети Тунберг, яка вийшла на трибуну ООН, він набув особливого звучання. Адже про майбутнє планети заговорила людина, поколінню якої судилося пожинати гіркі плоди цивілізації. Ровесникам Трампа, Путіна, Сі Цзіньпіна не доведеться спостерігати шипіння метану, що вириватиметься з надр уже не вічної мерзлоти. Зубри індустріальної епохи заклопотані лише захопленням вуглеводневих «сезамів», що відкрилися з-під льодів у потеплілій Арктиці.

Ось чому поява Грети на вищих орбітах міжнародної політики спричинила ярість нафтогазових королів, традиціоналістів-прагматиків, упевнених, що біфштексів із кров’ю на їхній вік вистачить, які вірять у технології «простих» людей, що дорожать звичками предків. У Парижі і Берліні дівчину лаяли нехорошими словами цілком пристойні люди, зосереджені на особливостях особистості юної шведки, а не на мотивах її поведінки. Хоча нам абсолютно не важлива механіка виникнення образу. Пригадаймо Саманту Сміт, трагічно загиблу американську дівчинку, яка надсилала листи радянському генсеку Андропову, аби запобігти ядерній війні. Не Саманта змусила Андропова до миру, і не Грета змусить Трампа обмежити вуглецевий бізнес. Це повинні зробити дорослі люди, допущені до важелів державної і фінансової влади своїх країн. Єдиний докір, на який заслуговує Грета, — зсув в емоційний бік практичних завдань. Водночас голоси дітей не повинні звучати тихіше за голоси дорослих, зіпсованих багатовіковою споживацькою філософією.

У світовій літературі XIX століття ми знайдемо чимало письменницьких застережень про згубний вплив людської діяльності на природу, ще раз переконуючись, що передчуття хвороби з’явилося задовго до появи відчутних симптомів. Адже перед цим європейський континент втратив дві третини площі лісів, що згоріли в печах палаців і жител. Проте на міжурядовому рівні проблему усвідомили лише 1972 року, після вугільного століття, що закоптило всі великі міста. Я навчався журналістики, коли в Стокгольмі пройшов перший Саміт Землі — наукова конференція під егідою ООН. У СРСР саміт оцінили як ще один доказ хижацької природи імперіалізму, хоча комуністи освоювали цілину, вирубували ліси і повертали річки назад. Ми пишалися «людьми тієї країни, де (за висловом К.Паустовського) переробляння природи йшло глибоко і сміливо». Відтоді кожне десятиліття характеризується підвищенням екологічних ставок.

Не можна сказати, що люди лише програють битву за збереження планети. Завдяки програмі «Дозор Землі» (Earth Watch) вдалося швидко помітити і залагодити пробоїну в озоновому шарі. Глобальний проект 1980-х років з обмеження використання хлорфторвуглеців зберіг нас від опромінення. Пізніше чимало ініціатив ООН, включаючи Кіотський протокол, спрацювали не так ефективно. Прогнози учених 1992 року про неминучий перегрів планети сьогодні підтвердилися в гіршому варіанті. Хоча якби вони були сприйняті урядами найбільших країн-забруднювачів наприкінці XX століття, нас би не мучили нинішні занепокоєння. Час упущено. Назавжди чи є ще можливість уникнути катастрофи?

Чому настільки млява і повільна реакція цивілізації на загальнолюдську загрозу, що визрівала упродовж багатьох століть? Здавалося б, ось він, чинник єднання перед обличчям спільного лиха, як описане Р.Кіплінгом водне перемир’я в джунглях, коли тигри з антилопами мирно п’ють воду із калюж, що висихають. Але, на жаль, життя в лісах і містах диктується загальними законами виживання особин, а не видів. Кожен користуватиметься ситуацією для збереження себе і потомства, не більше. Така наша сутність, яку культура і релігія завжди намагалися змалювати в прикрашеному вигляді, замінюючи ідеалами реальні речі. Ось чому ми лише в кіно і літературі здатні організовано боротися із загальною бідою інопланетного нашестя. У реальності ж одні ховатимуться, другі воюватимуть, треті — співпрацюватимуть із прибульцями.

Така ж сама строката панорама битви за чисту планету, де кожна людина, група, клан або країна добивається власних зисків. У США не поспішають визнавати потепління і забруднення. Інформаційні монстри — на кшталт Google — успішно заспокоюють населення. У Німеччині, як і в більшості європейських країн, навпаки, розбурхується громадська думка, і уряд ухвалює програму повної відмови від вугілля. Хоча не у всьому Старому Світі демонструється екологічна єдність. Польща із задоволенням постачає вугілля з Африки і забиратиме кисень із повітря континенту. У Франції збираються будувати ще більше атомних станцій, у шкоді яких не сумнівається ЄС.

Симпатичний в усіх відношеннях Ілон Маск реалізує чудові ідеї накопичення сонячної енергії, але кобальт для його батарей у нелюдських умовах земляних нір видобувають за гріш конголезькі діти. Бідність прирікає їх на рабську працю і полювання на зникаючі види. Так влаштований наш світ, єдиний під Сонцем, але абсолютно різний у розташуванні місць під ним. Новації XXI століття і зелені технології процвітаючих держав часто будуються на фундаменті дармових природних ресурсів нерозвинених країн, де в лісах Амазонки, Конго, тайзі Сибіру, на пальмових плантаціях Індонезії і полях України великий капітал вступає в протиріччя з довкіллям і устроєм життя місцевого населення. Ось чому розмови на приватні екологічні теми неминуче приводять до спільних і неприємних висновків: про подолання нерівності між людьми і країнами, про умовність міжнародних законів, про причини воєн... Такі теми не надто зручні для realpolitik. Ми вважаємо за краще обговорювати сьогоднішні розклади в парламентах замість завтрашніх лих на Землі.

В Україні п’ять-шість агрохолдингів убивають монокультурами землю без будь-якої відповідальності за екологію мільйонів гектарів.

Жителі сіл, оточених соняшником, ріпаком і пшеницею, вирубують дерева у зникаючих лісосмугах заради обігріву жител. Імовірно, нашим полям давно час мати такий самий вигляд, як і на другому боці Карпат: на кшталт клаптевих ковдр, зшитих із маленьких, у декілька гектарів, шматочків. Але українські ландшафти продовжують радувати інвесторів колгоспною широтою полів, згубною для флори і фауни, зате зручною для комбайнів великих землекористувачів.

У всіх публічних дискусіях про нове земельне законодавство України я не почув жодного слова про екологічні обов’язки власників. Охорона природи не пов’язана з бізнесом. Ми пишаємось об’ємами продажів соняшникової олії за кордоном, не уявляючи кінцевої ціни цього продукту для кожного з нас. Ми не помітили, як зникли малі річки, про які нагадують лише очеретяні чагарники у виярках із вербами, що подекуди збереглися. Водні ресурси — найбільш проблематична сфера нашого довкілля. Постійно знижуються рівні всіх водних артерій. Дніпро в районі Києва в багатьох місцях можна перебрести. Об’єм води в Дністрі скорочується і найближчим часом сягне 60% від середньорічного. За висохлими водоростями на гранітних глибах берегів Південного Бугу візуально легко визначити масштаби зниження рівня річки. Заболочується і заростає колись найчистіша Десна...

Узагалі, екологічний «дзвін» гуде у нас постійно. Люди звикли до його набату по карпатських лісах, рівненському бурштину, сміттєвому прокляттю... Плавність змін на гірше — лише одне з пояснень причин трагедії. Так, якщо удав лиха повільно заковтує кролячу свідомість, то можна продовжувати щипати травичку, перебуваючи в його пащі. Проте, окрім причин ментальної астенії, є й практичне пояснення. Так само, як бразильці палять ліси задля розширення посівів сої, ми знищуємо своє середовище існування заради харчування. І так само, як у третьому світі, головним джерелом екологічного лиха у нас є державні структури, невіддільні від бізнесу. У моїй новинній стрічці Facebook постійно з’являється інформація з Національного природного парку «Тузлівські лимани». Його директор Іван Русєв разом із нечисленним загоном колег і активістів веде боротьбу за збереження біорозмаїття парку. Ким же є головні вороги крихітного заповідника унікальної природи? Чиновники районних і обласних адміністрацій, міліціонери, прикордонники — всі, хто, згідно з законом, має бути опорою Івана Русєва у війні з браконьєрами, насправді — безжальні захисники розбійного вилову риби, відстрілу птахів, волюнтаристських змін ландшафту. Ось «правда життя» в національному і глобальному масштабі. Зелений курс, на який із величезними зусиллями лягає корабель цивілізації, викликає відчайдушний опір вартових старого порядку, де мірило всіх успіхів, достоїнств і щастя — вигода, зосереджена в одному поколінні.

Екологія — інтегральний показник нашого самопочуття. Люди не бувають щасливими на забрудненій території, де вмирають флора і фауна. І не випадково в Першому світі, тобто у співтоваристві розвинених країн, природа охороняється краще, ніж у Другому і Третьому, де ми перебуваємо. Хоча право на життя не повинно залежати від місцезнаходження людини і реалізується завдяки чистому повітрю, воді, безпечному середовищу. Потім — уже політикою.

Жити в країні з неймовірним природним карт-бланшем і рідкісною дружелюбністю до людини — фатальне щастя. Благословенні місця, де немає суворих зим, піщаних буревіїв, руйнівних торнадо, катастрофічних повеней, небезпечних для життя представників фауни і флори, що змушують людину бути напоготові в будь-якому уподобаному місці. У природному сенсі Україна — Едемський сад, де можна насолоджуватися зануренням у підводні, степові, лісові, річкові, снігові світи без побоювань зіткнення з непереборною силою стихії. Але до раю давно підібралося пекло... Забруднення впливає на нашу свідомість, спотворюючи її і змушуючи інакше дивитися на світ за межами наших тіл в утилітарному і філософському сенсах. З утилітаризмом усе більш або менш ясно.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК «БУЗЬКИЙ ГАРД» / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Ми не зможемо постачати прісну воду до Криму, незалежно від того, в чиїй державній оболонці він існуватиме. У нас просто не вистачить води. Адже за запасами водних ресурсів ми на останньому місці в Європі — лише 1000 кубометрів на одного жителя (наприклад, у далеко не вологій Франції — 3500).

У цьому столітті не знадобляться вугільні ресурси Донбасу. Шахти доведеться закрити. Давня екологічна біда Донбасу поєдналася з новим горем. Край виявився зоною екологічного колапсу ще до війни, яка лише посилила катастрофу, довівши її до системної гуманітарної й екологічної кризи. Незалежно від того, які політичні рішення будуть прийняті за «формулою Штайнмаєра», Донбас на десятиліття залишиться зоною лиха, другим Чорнобилем. 

Зрошувана дощами родюча земля на порядки збільшить свою вартість найближчими роками, породивши безліч спекуляцій довкола земельного законодавства, як це відбувається в Німеччині й інших розвинених країнах. Такі реалії глобальних змін, які поки що не враховує наша політика, але буде змушена зважати на них завтра.

Екологія загострює і більш складні проблеми. Незалежно від гуманітарних досягнень багатьох століть, девальвується цінність людського життя. Торік на Землі помер останній білий носоріг, якого оплакували мільярди розумних істот. Смерть однієї тварини схвилювала людей більше, ніж загибель у війнах і катастрофах сотень і тисяч собі подібних. Зростання популяції нашого виду відбувається з одночасним скороченням інших вищих організмів. Швидкість вимирання, зафіксована ООН, — 150 видів фауни і флори на рік! Якщо раніше ми співіснували з живим світом, що чисельно перевищував нас, то зараз навпаки: тигрів, левів, носорогів, слонів, орангутангів і багатьох інших, що рятувалися від потопу разом із Ноєм, меншість. У нашій ієрархії цінностей, де кількість обернено-пропорційна вартості, такі зміни спричиняють зміну філософії. Втрати людей відновлюються, втрати видів — ні. Непроста альтернатива можливого майбутнього...

Порушення балансу у взаєминах людини з природою — наслідок наших застарілих моделей організації суспільств. Стикнувшись із кліматичною кризою, ми насправді стикнулися самі із собою. Виявилося: усі наявні форми державного устрою не здатні організувати людей у єдину команду, що протистоятиме виклику планетарного масштабу. Капіталізм, заснований на постійному збільшенні споживання; соціалізм, що замінює владу грошей владою бюрократії; феодальні системи третього світу — всі однаково ворожі щодо «зеленого» курсу. Прокладати його доведеться в конфліктному середовищі за неймовірного ментального і фізичного опору людей. Адже зачіпаються архетипи.

Належить обмежити народжуваність. Немає альтернативи. Кожен живий вид вимагає своєї території, і ми зобов’язані її надати. Коли я народився, на Землі було близько 2,5 мільярда осіб. Нині — 7,5 мільярда. Приборкати це зростання може не стільки «китайський досвід», скільки становище жінки в суспільстві, інші підходи до освіти дівчаток. Що більше включаються вони в соціальне життя, науку, політику, бізнес, то менше народжують. Так стверджують досвід і статистика, хоча релігійні і культурні патерни, особливо в слаборозвинених країнах, не визнають рівноправ’я жінок. Кожна нація прагне підняти народжуваність, незважаючи на перенаселеність планети, і будь-що вбудувати жіночу долю у формулу «Kinder, Kuche, Kirche». Отже, гендерна політика держав і зелений курс невіддільні.

Веганство, що сприймається нині примхою окремих диваків, приречене стати нормою культури харчування. Адже тваринництво збільшує об’єми вуглекислоти в атмосфері більше, ніж усі автомобілі і літаки разом узяті. Що ми оберемо: відмову від яловичини чи перельотів?

Туризм розважає людей, але знищує природу і пам’ятники культури. Чимало міст і заповідників у всьому світі обмежують потоки туристів, які не стільки поповнюють їхні бюджети, скільки знищують середовище корінних жителів. Ми знаємо це за UEFA Euro-2012, сумним видовищем панування пива і розгнузданих звичок у наших містах, на якому бюджет втратив 2 мільярди євро.

Усе перелічене — частина великих і складних проблем сучасності, поставлених перед усім людством, але відкинутих свідомістю кожного з нас. Адже культ великої сім’ї дуже давній, як і культ стимуляції материнських інстинктів у жінці. Мало хто наважується на життя без ковбас, гамбургерів і м’яса на рожні. Кожного тягне сісти в літак, аби вирватися з рутини буднів... Щоправда, те, що здається нам прикростями, швидко перетвориться на достоїнства, якщо зміниться свідомість. Адже ті, хто кинув палити, не горює про втрачене задоволення сигаретки під каву.

Але як змінити свідомість, якщо всі нинішні критерії життєвого благополуччя не враховують екологічних параметрів? Рівні виробництва і споживання, ВВП країни, його частка на душу населення — ось штучні орієнтири, за якими звіряють курс наші уряди різних років. У нас немає програм стійкого розвитку, що включають захист довкілля, які з’явилися в багатьох країнах світу за останні десятиліття. Ми не можемо діставатися роботи на велосипедах, боротися з горами сміття, встановлювати сонячні батареї у своїх будинках, висаджувати лісосмуги на землях своїх громад, закривати підприємства, що забруднюють річки... Ми багато чого не можемо, прикриваючись універсальною відмовкою про бідність у випадках, коли йдеться про відсутність бажання і волі. Адже всі хочуть жити краще сьогодні, а не завтра.

Довкіллям ми називаємо мережу життєвих форм, не завжди вписуючи в неї політику і культуру. Природа видається людині лише фоном до власного життя, хоча нитки її долі туго вплетені в загальний гобелен буття. Не можна витягнути одну, не порушивши цілісності всього полотна. Але поки в душі кожного з нас немає страху про майбутнє свого будинку, барвистий гобелен поступово перетвориться на сіре рядно. Страх — основний інстинкт людини, що змушував її шукати печери для укриття, будувати фортеці і системи безпеки нового часу. Чи нам поки що бракує відчуття його льодяного холоду, чи ми вже заціпеніли від жаху?

Олександр ПРИЛИПКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ