Розстріл на Гулайових городах

За Гулайовими городами поміж вербами тихо несе свої води до Південного Бугу річка Бужок. Село Печеськи на Хмельниччині вже не пам’ятає, хто він, отой Гулай, був, одначе не забуло жах, що коївся на цих городах. «До 60- ліття трагедії встановимо тут пам’ятний знак. Викарбуємо на граніті прізвища всіх невинно убієнних», — мовить сільський голова Петро Омельянов. Аж тоді, мабуть, буде остаточно дописано цю маловідому сторінку з історії села, що довго небезпричинно замовчувалася. Печеськи переживали останні дні окупації. У сусідніх Аркадіївцях, на відстані гарматного пострілу, «вже були наші, а тут — німці». «У ніч на 10 березня 1944 року сюди прийшли з Аркадієвець розвідники — обстріляли хату Білика Степана. Бо хтось їм сказав, що там багато німців. Не вбили нікого. Вороги сховалися на горищі, а потім підпалили хату і за димом повтікали хто куди. Лише одного німця, який повертався з вечорниць, розвідники вбили. Гульвіса заплатив собою за походеньки по молодицях», — розповів про передісторію трагедії Петро Омельянов те, що сам від старших за віком людей чув.

А з літописних матеріалів залишився лише зжовклий від часу список убитих на Гулайових городах, складений по війні світлої пам’яті Федором Горобцем. Небайдужий Федір Якович із села Печеськи довго та марно ходив по різних інстанціях, намагаючись звернути увагу чиновників до «факту масового розстрілу мирних громадян у роки фашистської окупації, увічнення їхньої пам’яті», та, на жаль, і сам пішов за останню межу, нічого не добившись. Ось він, цей мартиролог:

Заремба Микола Гнатович
Заремба Онуфрій Семенович
Шербина Іван Петрович
Горобець Трохим Іванович
Багрій Іван Гордійович
Баран Антон Назарович
Волошин Данило Арсентійович...

І ще — 16 прізвищ. «Наймолодшому — 15 літ, найстаршому — 74, Олені — 25», — залишив спомин про розстріляних Федір Горобець.

На зораних з осені Гулайових городах ще до Пасхи посадили картоплю, посіяли моркву, столові буряки, гарбузи. Вузькою межею мовчки йдемо з сільським головою туди, де, за переказами, чинилася дика розправа над невинними людьми. Тихо жербонить річечка, цвірінькають горобці, здається, чути, як росте трава, дихає земля. «Потім, коли німців погнали, розстріляних поховали там, де й предків, на сільському цвинтарі», — пояснює Петро Омельянов, чому вже ніщо тут не нагадує про жахливу розправу.

Розвідники з почуттям виконаного обов’язку повернулися на раніше зайняті позиції, в Аркадіївці, а один німецький кат зібрав у Печеськах старих і малих, серед них і одну жінку Зарембу Олену Йосипівну, якій було тільки 25, на Гулайових городах, змусив їх копати окоп.

— Та то був не гокоп. Копали собі могилу, — майже пошепки мовить 87-літня Ганна Панчук, удова розстріляного на Гулайових городах Петра Панчука. Раніше відтоптали свій життєвий ряст удови убитих над отим «гокопом» — Парасковія Нінадовська, Мотря Зінько...

— А я ще живу, — Ганна Панчук наче дивується з того, що 59 літ сама, без пари. Вона — одна-єдина з живих жінок, чиїх чоловіків розстріляно 11 березня 1944 року. Бабуся схожа на кульбабку: «Ото сиділа я торішньої зими туто. А воно щось зробилося мені — руку відняло, на плиту кинуло. Коси зайнялися... Володька, синок мій, нагодився. Потім днював і ночував біля мене, аж поки не оклигала трохи. Щоразу забігає, бо я вже себе обійти негодна».

Про свого вбитого Петра говорить, наче то було вчора:

— Нема його цілий день, нема ніч. А вранці прибігає Ксенька Гунчиха, з порогу кричить, що вбили Петра на Гулайових городах. Як це вбили?.. «А отак: поставили всіх край гокопа. Тоді з вікна хати застрочили по них з автомата. Хто зразу не вмер, того з пістолєта в голову добили», — розповідала Гунчиха.

До Ганни Миколаївни горнеться правнучка Іра. Вона вже доросліша, ніж її дід Володька, коли той без батька залишився. Від прадіда Петра навіть фотографії немає. Лише Ганна Миколаївна зберігає у пам’яті його світлий образ: «Молодий був і дужий, гарний з лиця». Нічого, крім праці у полі та біля худоби, не знав. Та й вона, Ганна, тоді молодою і вродливою була.

— Ой горе було. Володькові тоді лишень третій рік минув... Петро, як копав оті гокопи, сказав сусідці: перекажи Ганні, аби принесла дитину — подивитися хочу. Але сусідка не передала. Бо були б і нас постріляли, — запам’ятала Ганна Панчук.

На віку, як на довгій ниві. Всього потроху було. «Маю грамоти, мендалі», — згадує бабуся про свою найактивнішу участь у післявоєнній відбудові колгоспу. Мовляв, ще ніхто свою долю ні пішки не обминув, ні конем не об’їхав. Комусь судилося жити, комусь — умерти. Та залишилася солдатською вдовою, ця — «просто» вдовою...

Катові, як виявилося, було замало загублених на Гулайових городах душ. Наказав зібрати ще сорок душ у хаті Мотрі Гаврилюк і там повбивати та підпалити. Чоловіків у Печеськах уже майже не залишилося, то зігнали молодиць і дітей. І вже вели їх на смерть, коли раптом із сусіднього села «наші вдарили з гармати — влучили у ката снарядом». Наче сам Всевишній, дивлячись з високих небес на те, що коїться на цій грішній землі, наслав на фашиста оту кару. Очевидці розповідали, що «від ката нічого не залишилося, те, що було катом, зачепилося за гілляки дерев, упало на солом’яні стріхи, розлетілося навсібіч по землі». Заручники ж, скориставшись розгубленістю живих німців, порозбігалися й заховалися, хто де.

Після масового розстрілу на Гулайових городах не минуло й двох тижнів, коли нарешті закінчилася фашистська окупація села Печеськи. Тоді й поховали розстріляних. Бо «вбиті лежали не поховані: німці навіть не давали до них підступитися — тільки змусили старого Івана Рогозу, аби постягував тіла в гокопи».

Село по-своєму помстилося й катові, вважаючи, що «такого земля не прийме». Ще довго, кажуть, діти гнали тим шляхом худобу на пасовище, били палицями по його кістках. Одначе село чомусь не забуло його «особливі прикмети». Пам’ятає, що «пика в нього була якась ряба, волосся руде, на зріст — вище середнього, мундир мав чорний і на рукаві пов’язка з черепом була».

Та чому, питається в задачі, так довго залишалася «чистою» сторінка війни, де йшлося про трагедію лише одного села Печеськи, що не таке вже й далеке від Хмельницького, за кілометрів шість чи сім обіч широкої магістралі? Чому ніхто з офіційних літописців війни так і не почув голос світлої пам’яті Федора Горобця, який лише й того, що просив, аби оприлюднили скорботний список убитих на Гулайових городах? Супроводжував сей мартиролог деякими іншими подробицями з життя села Печеськи в окупаційний період. Розповідав, що німці зайняли людські хати, куди позаводили й коней, грабували печеських — «брали все підряд: кури, яйця, свині, корови, подушки, рядна». Не обминув увагою і той факт, що «окупанти ходили до молодиць».

Он де, як кажуть у народі, собака закопаний. Ну, не вписувалася печеська трагедія в оспівуваний хором масовий патріотизм радянських людей, опір у тилу ворога і таке інше. «Просто» загинули. Ні, щоб «зібравши останні сили» чи ще щось у тому ж дусі. Та й згадка про події, що передували розстрілові на Гулайових городах, якось не вписувалася в офіційну стратегію переможного наступу. Якщо із сусідніх Аркадієвець ще два тижні потім йшли до села Печеськи, то навіщо ж розвідники стрілянину вчинили? Невже не могли передбачити, чим це закінчиться?

— Така вона, правда про життя і смерть у Печеськах у березні 1944 року. Таки встановимо обеліск на Гулайових городах, — мовить зажурений сільський голова Петро Омельянов.

Ми ще довго дивились, як річка Бужок несе свої води до Південного Бугу. Куди відносить події річка часу?