«Сентиментальна Україна»
У галереї «Срібні дзвони» відкрилася виставка малярства та графіки Дмитра Гапчинського, яка називається вельми своєрідно — «Сентиментальна Україна».
Ця Україна — колоритна (в розкішному стилі «козацького бароко»), безперечна й абсолютно несподівана. Дмитро Гапчинський — добросовісний «описувач». Костюми його героїв потрібно розглядати в лупу — щоб не упустити нічого з їх багаточисельних прикрас («Русалка»). Не менш сумлінно ставиться митець і до найменших деталей того, що відбувається — і вже якщо красуня, яка тане від кохання, проливає з глека молоко, то неодмінно з’являється й кошеня, щоб це молоко позлизувати («Полюбила молодого скрипаля»). Що ж до власне подій, які відбуваються в «сентиментальній Україні», то вони незмінно вражають розмахом планів — повною відсутністю будь-яких кінцевих результатів. Герої Дмитра Гапчинського сідлають коня, немовби не помічаючи, що він дерев’яний («На дерев’яному коні»), щосили веслують, сидячи в човні, який стоїть посеред кімнати («Човен»), а то й поготів — летить у повітрі («Куді пливемо?..»), б’ються з індиками («Воювати індиків») — і займаються ще безліччю подібних занять. Річ, однак, не в «недієздатності» персонажів — вони енергійні, відважні й винахідливі; вони, правду кажучи, ні про що й не здогадуються — і, можливо, це й краще. Винахідливість і почуття власної гідності не полишають їх і з настанням чорних днів — коли, наприклад, треба якось викрутитися (буквально ) й заштопати на самому собі останні шкарпетки («Шляхтич, хоча й убогий»). Відчуваючи — нерідко — порив до прекрасного, вони віртуозно виконують найскладнішу мелодію на пляшках («Музіка») чи портретуються в кращому своєму вбранні і з улюбленою куркою на повідку («З куркою»). Все це — скоріше забавно, часом зворушливо, в крайньому випадкові — безглуздо. Однак у «сентиментальній Україні» можлива й справжня трагедія. Місцевий Ікар споруджує крила, злітає в небо, зрозуміло, що нехтує правилами безпеки (як йому, Ікарові, і належиться), підноситься дуже близько до сонця й каменюкою падає додолу — щоб, ще живим, повиснути на вербі, та ще й донизу головою («Звалився Іванко з великого неба»).
