У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Шукач загублених

22 березня, 2019 - 14:59
БІЛЯ СОНЯШНИКІВ ВАН ГОГА У ЛОНДОНСЬКІЙ ГАЛЕРЕЇ

У ХХ столітті кордони змінювалися часто і люди мандрували з держави в державу, не полишаючи своїх домівок і земель. Моя рідна Волинь, наприклад, була і в російській імперії, і в Польщі, ставала частиною величезного союзу соціалістичних республік на 60 років і народжувала малесеньку Колківську республіку, що існувала 7 місяців. Десь із тих вічно кордонних територій Пінщини походить рід Степановичів-Боричевських, батьків моє бабусі. Я непогано вивчила історію їх еміграції в Парагвай та Аргентині, проте не маю жодного уявлення про їх буття до цієї трансатлантичної мандрівки.

Невідомі повороти у долях близьких по крові, хоч і далеких у часі, людей завжди лишають місце уяві й неспокою. Саме тому, в один із зимових днів надлишкового вільного часу, я написала на сайті Radzima (сторінка генеалогічного пошуку в Білорусі, Литві та Польщі) повідомлення, чи знає хтось історію родини Степановичів та Боричевських із села Жолкіно, що тепер належить Білорусі. І вже того ж вечора отримала відповідь від пана Станіслава Войчика. Він надіслав мені кілька корисних адрес і величезний список ймовірних родичів — серед яких депортовані, репресовані, живі й мертві. З'явилося навіть припущення, яке не може не пестити вишукану уяву, що Боричевські належали до шляхти. Чула про таке раніше і я, в родинних спогадах, натрапляла в книгах, які розповідають про Жолкіно як село збіднілих шляхтичів, що переодягалися в мужицьку одіж і стали до праці. Уже за кілька днів я познайомилася із кількома цікавими Боричевськими, приєдналася до фейсбук-групи, що носить таке ж ім'я та вступ до якої суворо регулюється міжнародними «фамільним синдикатом» і отримала посилання на кілька гербів, які дозволено носити представниками роду Боричевських,

Усі ці події подарували мені чимало приємних емоцій, сумнівів та гордості, частина з яких належать виключно пану Станіславу Войчику за його безкоштовну допомогу, обізнаність, повагу до історії та любов до людей – тих, що шукають і тих, що будуть знайдені.

Ми живемо в сусідніх містах розділених кордоном — я у Луцьку, пан Станіслав у Любліні. Попри численні медійні та історичні чвари, що трапляються між народами, наше спілкування зводилося лише до пошуку кращих сторін поляків і українців, а також спогадів спільних поневірянь від окупаційного радянського режиму. Велика частина його пошуків присвячена репресованим, переселеним до Сибіру чи Казахстану. Проте, трапляються і надзвичайні історії. Моя, наприклад, як зізнався пан Станіслав, зачепила його аргентинським слідом. Після цього знайомства я подекуди уявляю Інтернет величезним океаном із кораблями повними людей і потопельників, що колишуться на хвилях, і чекають коли хтось вивільнить їх із глибин забуття. І пан Станіслав, військовий пенсіонер, як вправний капітан архівних рифів і пошукових глибин будує маршрут Інтернет-сторінками для зустрічі давно загублених душ.

А: Пане Станіславе, як Ви прийшли до пошуку людей та їх історій? З чого, чи радше, кого усе розпочалося?

С: Це довга історія. Моя сім'я походить з Волині, з місцини неподалік Ковеля. Туди родина переїхала з-під Варшави наприкінці ХІХ століття, як кажуть, за хлібом. Тоді багато поляків переїхало на Волинь, де теж було нелегко, та все ж жилося багатше. Відносини із новими сусідами — українцями влаштувалися гарні. Мої батьки пригадували спільні забави. Одного разу усі склалися і зібрали десяток центів на гас, щоб запалити велику бальну кімнату. То було іще до війни.

Я народився в 1948 році на території сьогоднішньої Польщі. Сім'я була евакуйована, в Україні залишилися лише могили. У 1942 році брат моєї матері Францішек приєднався до польської армії й був призначений до 4-ї піхотної дивізії. Війна закінчилася. Францішек не повернувся, як і тисячі інших. Люди шукали своїх близьких, кожен день по радіо транслювалася передача "Вікно для сімейного пошуку". Бабуся і дідусь та мої батьки щодня її слухали, відсилала листи до Міністерства національної оборони, до Росії, до Червоного Хреста в Польщі, у Франції, в Женеві ... Нічого. Я пам'ятаю, як чекали хоч якесь повідомлення бабуся і дідусь, потім вони померли й чекали уже мої батьки. Пошук тривав безперервно, багато років. Вони шукали Францішека серед живих і серед мертвих, серед репресованих і тих, хто повернувся з Сибіру. І таких сімей як наша було і є багато.

Бабуся й дідусь померли, мої батьки померли, і на мене припав якийсь сімейний обов'язок. Що сталося з ним, з Францішеком, таким молоденьким хлопчиком тоді, у війну...

Час Інтернету прийшов. Мій син купив мені комп'ютер, Інтернет і т.д. Тепер можливості пошуку значно зросли. І ось через багато років, після 66 років пошуку, мені вдалося знайти могилу Францішека на Військовому кладовищі міста Валч. Він загинув під час розриву так званої Поморської стіни. Це велике кладовище, там поховано 6080 солдатів. Він помер, як солдат, він не був засланий, він, можливо, страждав ... Тільки тепер я не міг розповісти про це ні бабусі, ні батькам, які пішли раніше ...

За ці кілька років пошуків Франциска я зрозумів, що не тільки я шукав своїх родичів. Є ті, хто не заспокоївся і прагне знати правду про свою родину. Яка дивна сила керує людиною, стільки років після війни, і така цікавість лишається в людині. І так я допоміг одному, двом ... шістнадцятьом, сотні людей знайти своїх близьких, дати подальшу надію шукати або закінчити пошук. І так повільно я став любителем, шукачем зниклих.

А: опанувавши інструменти Інтернет пошуку, чи не захотілося вам «копнути глибше» і дізнатися більше про своїх предків?

С: звичайно, я прагнув знайти записи про моїх предків. Я повернувся аж до кінця XVII століття! І скажу, що найдавнішим знайденим моїм предком виявився пастух! Так і було зазначено в метриці — пастух. І скажу вам, то мав бути особливий пастух, якщо спогад про нього зберігся стільки століть. І так, озираючись поміж предками, бачу що були серед нас мельники й теслярі, фермери й крамарі, аж от прийшов і професор — мій син, яким я пишаюся.

Я багато років допомагаю людям у пошуках зниклих, померлих, могил сибіряків. Але допомагаю і в генеалогічному пошуку. Мені подобається переглядати старі пожовклі папери, столітні архіви. Буває, що я знаходжу шукане після кількох клацань на комп'ютері, іноді ж шукаю когось кілька років і ... без результату.

А: розкажіть, які особливі історії пошуку запам'яталися Вам?

С: я досі шукаю Зосю Гендель. Вона народилася 29 квітня 1929 року в колонії Зигмунтова поблизу Горохова, нині Україна. Взимку 1942 вона та її сім'я (усього батьки й три доньки) були депортовані в район Архангельська. Потім розпочався процес так званої амністії, задумайтеся, що за термін - "амністія для невинних"?! Сім'я Гендель поїхала до Узбекистану, щоб виїхати з СРСР з армією Андерса. І їм це вдалося, усім, за винятком шуканої Зосі. Вона залишилася у лікарні міста Врєвскоє, а її сім'я через Каспійське море, дісталася до Персії, де на той час правила династія Пехлеві. Там отець Зосі помер від виснаження, а решта, через Африку та Індію, дісталися до Англії й оселилися там. І от уже скільки років вони шукають Зосю Гендель. Я їм допомагаю, але поки безуспішно.

А: фантастична історія, в якій час, на жаль, грає проти нас. Історія родини. Уявити тільки, яке різне життя склалося у Зосі та її сестер. А чого варта мандрівка через Каспій до Персії, а далі в Англію.

С: Я шукаю цю Зосю Гендель з України найдовше. Коли я розмовляю з вами, я маю надію, що, можливо, хтось із читачів знає її чи чув щось? У мене є єдина фотографія цієї маленької дівчинки із великою таємницею власної історії.

А: а тепер уже поважної пані. Родина шукає її уже понад сімдесят років!

С: так. І таких історій багато. Когось знаходиш легко, а когось здається ось-ось піймаєш у пожовклих сторінках часу і не вдається, як і в житті. У мене є ще одна цікава історія пошуку, про яку навіть писали у польському національному тижневику. Розділена в часи війни родина, батьків відправили до Сибіру і вони були впевнені, що троє їх синів загинули. Я шукав місце поховання, а знайшов їхні сліди в Південній Африці! Хлопці вижили і як сироти були вивезені армією Андерса з СРСР, потрапили в дитячий будинок і залишилися жити в Африці. Я їх знайшов, пролито море сліз, не знаю чи зустрілася родина, але вони точно збиралися побачитися.

А: уявляю, що відчувають люди, знання яких про власну родину змінюється докорінно.

С: так, маю іще таке спостереження. Думаю, що люди з Білорусі, наприклад, чогось бояться. Відомо, що мережа Radzima служить для пошуку сімей. Часто буває, що хтось з Білорусі дає ім'я і запитує ... за історію затоки, ферми чи іншої установи. Відчутно, що шукають вони людей, пов'язаних із тими місцями, проте чомусь бояться відверто про це написати. Я допомагаю благодійно, лише безкоштовно. Завжди приємно, коли люди дякують, хоча, певне, лише половина з тих кому допоміг. В Інтернеті є чимало шахраїв, які шукають виключно гроші, таким я не допомагаю. Або людей історія не цікавить, просто хочуть здобути карту поляка. Проте є ті, кому дуже хочеться допомогти.

Чим далі на схід, тим менші можливості пошуку в Інтернеті. Люди не знають посилань, архівів, транслітерації, не знають як вилучити наявну інформацію. Допомагаючи, я почав запам'ятовувати слов’янські мови, порядок букв. Чимало поляків, наприклад, не могли повернутися із заслання до Польщі, а лише до Литви чи Білорусі. Іноді, пошуки переростають у тривалу кореспонденцію й ось уже у мене є друзі в Англії, Франції та Казахстані, Німеччині, Швеції, Білорусі й навіть Україні, у Греції, не кажучи вже про Польщу.

Нашу розмову із паном Станіславом хочеться завершити вдячністю. Певна, є багато людей чиї сімейні історії стали повними, сльози втамовано, а правду передано наступним поколінням завдяки його зусиллям, терпінню, допитливості і доброті. Навіть якщо таємниця поки не піддається, лишається надія. Надія на знахідку і віра в людей, що здатні допомагати просто так. І найкраще про це каже один із коментарів на його сторінці - «Станіслав Войчик – Друг людства».

Анна ДАНИЛЬЧУК

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments