Спочатку — безпека, потім — навчання

Людині, яка знепритомніла, обов’язково потрібно швидко запрокинути голову, а потім, до приїзду «швидкої», покласти потерпілого на бік. Бо горілиць він може задихнутися — від того, що язик перекриє верхні дихальні шляхи. 180 дітей, які втратили від газу свідомість у «Норд-Ості» в Москві та яких винесли на вулицю ще живих, задихнулися саме через те, що лежали на спині. Тож за допомогою такого способу можна врятувати тисячі життів…

Це та багато іншого розповів дітям спеціалізованої загальноосвітньої школи Києва № 246 завідувач учбово-тренувального відділу Київського міського центру екстреної медичної допомоги служби медицини катастроф Олександр ШВАБ.

А про те, що в цій школі проводилися заняття з цивільної безпеки, мабуть, знав увесь Дніпровський район. Розмовляємо на сходах із директором ЗОШ № 246 Клавдією Кущаєвою — іде педагог: «Була в магазині, а там покупці: «Що це відбувається на території 246-ї школи? Цілий день виводять дітей, три машини «швидких» стоїть…»

«Ми — як на долоні, — усміхається Клавдія Сергіївна. — Це і добре, і погано. Школа — недалеко від Дніпра. Велика, спеціалізована: з 1-го класу — англійська, з 5-го — німецька, в 10—11 класах дітям читають спецпредмети. Школа працює з 1984 року, тож наступного року — ювілей. Педагогічний колектив робить усе, аби учні були конкурентоздатними, креативними і пристосованими до сучасного життя. І, звичайно, були обізнаними з навичками безпеки».

«1995 року, коли повідомили, що прорвало дніпровську дамбу, а це було після обіду, я кинулася зупиняти автобус на вулиці, щоби вивезти дітей подалі. І водій завернув!.. Бо спочатку мій заступник запропонувала вивести дітей, які залишилися на групі продовженого дня, на дах школи, але я ж знаю, що хвиля змиє все за 20 хвилин… При цьому ще й перестали працювати телефони (мій син, який тоді ходив до 4 класу, був уже вдома, і я вже з ним «попрощалася»). На щастя, один із батьків під’їхав своєю машиною та сказав, що дали відбій», — пригадує жінка екстремальний випадок.

Такі часові межі — 20 хвилин — даються, щоб евакуювати дітей в разі затоплення. До речі, за 15 хвилин вивели дітей цієї школи після аварії на ЧАЕС 1986 року (щоправда, аж у травні), щоб вивезти в Дніпропетровську область. Саме виведення 1100 дітей зі школи за командою «тривога» зайняло близько чотирьох хвилин. І це демонструють не працівники МНС, не бійці Президентського полку, а наші з вами діти й учителі. Все тихо, дисципліновано, злагоджено — і 40 класів виходить на вулицю.

НАВЧАННЯ ДЛЯ МІЛІЦІЇ, СБУ, ПОЖЕЖНИКІВ ТА... ШКОЛЯРІВ

У шкільних коридорах стоять пости, де діти протягом дня знайомляться із засобами захисту органів дихання. Кожен клас виходить у ватно-марлевих пов’язках, все — силами батьків та вчителів. Учні 9 класу в протигазах, гумових плащах і з дозиметрами вимірюють рівень радіації одягу кожного учня. Дозиметр — справжній. Дітям весело!

«Подивіться, скільки років цим плащам і протигазам — а діти так тішаться, коли одягають! Школу ми виводимо двічі на рік. Крім того, відбувається навчання і педагогічних працівників», — розповідає заступник директора школи з виховної частини Інна ЄРОХІНА.

«Для дітей ми проводимо навчання не часто, але коли звертаються — дуже раді. Взагалі наші навчання розраховані на працівників міліції, СБУ, пожежників, медичних працівників, які повинні вміти це робити, бортпровідників, водіїв маршруток», — розповідає Олександр Шваб.

«Ви бачили волонтерів у жовтих жилетах, які допомагали медичним бригадам під час трагедії в Бостоні? Вони всього років на два-три від вас старші», — підбадьорює 9-класників Олександр Шваб. За плечима цього молодого чоловіка з козацькими вусами, оселедцем та сережкою у вусі — роки роботи в галузі медицини катастроф. Про першу допомогу він розповідає спокійно, розважливо, впевнено, але не без гумору.

«Якщо ви бачите, що постраждала людина не дихає, ви не маєте ні морального, ні юридичного права залишати її саму. Навіть медсестра не має права робити висновок про смерть. Тільки — кваліфікований лікар. За мою практику із 30 повернень вдалося оживити лише одну людину. Але це не означає, що ви не повинні постаратися «кинути рибку в море», — продовжує Олександр Шваб.

«Кинути рибку в море» — притча про дівчинку, яка йшла берегом моря, на якому лежали тисячі рибин, котрі задихалися. Вона брала в руки по одній і вкидала в море. На зауваження, що це не має сенсу, тому що більшість риби все одно загине, вона відповіла: «Проте це потрібно рибкам, які вкидають у море».

ПРОСТІ ЗНАННЯ, ЩО РЯТУЮТЬ ЖИТТЯ

«Діти, зможете це повторити?» — запитує Клавдія Сергієвна у класу, маючи на увазі реанімаційні заходи.

«Зможемо!»

До дошки виходить учень, котрий демонструє, як надати першу допомогу людині, яка втратила свідомість і дихає (спочатку перевірити дихання, потім запрокинути голову, повернути тулуб людини на бік, попросити когось або самому викликати «швидку»; на все — 20—30 секунд).

«Можу назвати не один випадок, коли наші учні рятували людей — нескладними способами, їх просто треба знати. На жаль, іноді дорослі цього не знають. Батько нашої учениці поїхав з друзями на дачу. Під час обіду один чоловік поперхнувся, і четверо дорослих людей не могли зробити елементарних речей, щоб його врятувати, — навела приклад директор школи. — А перш за все вони мають дати раду собі, своїм близьким, у тому числі — в екстремальних ситуаціях. Ми починаємо з техніки безпеки на всіх уроках: на фізкультурі, на спецпредметах — хімії, біології, фізиці, адже діти повинні знати, яким чином захистити себе і не порушувати техніки безпеки».

Також фахівці Центру екстреної медичної допомоги навчали учнів, як правильно викликати 103 — яку інформацію слід надавати (точна адреса, стан потерпілого; якщо це за містом, то дорогу). Наприклад, щодоби в Києві на номер 103 надходить 15 тисяч дзвінків, при цьому здійснюється 1,5—2 тисячі виїздів бригад. Причина — люди дають неповну інформацію та кладуть слухавку.

ВІК ЕКСТРИМУ, ДРАЙВУ ТА РИЗИКУ

«Завтра, Юра, на мені продемонструєш все, що вивчив і зрозумів? — напівсерйозно запитує у дев’ятикласника директор школи. — Зможеш?»

«Зможу» — відповідає.

Дітям подобаються такі уроки, адже їхній вік — це вік екстриму, драйву та ризику. Але в дійсності, коли стається біда, то, за словами Олександра Шваба, навіть працівники медицини катастроф із досвідом, у 80% не можуть намацати пульсу — в такому стресі перебувають.

«Нещодавно я проходила контроль в аеропорту, і в цих переходах зигзагами чомусь згадала Чорнобиль: так само 1986 року нам потрібно було розвести дітей у просторі й часті — за один день вивезти їх із Києва. Тисячу учнів! І ми дуже добре з цим впоралися. Як директор школи і як фізик я пережила не найкращі часи, розуміючи, що таке радіація. Але все було без паніки, діти були спокійні. І батьки, які спочатку вивезли дітей у Ташкент, в Алма-Ату, поверталися в Україну, щоб відправити дітей у Дніпропетровську область — так довіряли педагогам, — згадує Клавдія Сергіївна.

Крім Чорнобиля й загрози повені, працівники школи також згадали і смерч, який пронісся районом, повибивав шибки в будинках, а з сусідньої школи зніс дах.

Нашу розмову підтримали жителі Райдужного, які завернули в школу чи то в батьківських справах, чи то так — подивитися, чого там стоять «швидкі». Тож із надзвичайними ситуаціями люди обізнані — на них життя не поскупилося. Ще знати би правила поведінки в екстремальних умовах...

А на подвір’і школи діти малюють крейдою сюжети на тему техніки безпеки. «Що вони зображують?» — запитую у заступника директора з виховної частини Інни Єрохіної.

«Сонце, небо, квіти — скільки вже можна тих трагедій», — відповідає.