Справжня і несправжня...

Що глибше донизу, то справжнішою є Україна. Що ж там, у глибині? Безперечно — пісня! Вона виривається з глибин, як рятівний вулкан у часи лихоліть і туги, освічує українців, аж сяють їхні обличчя у тому вогні, дивує чужих, які досі не доберуть, у чому ж сила тої пісні?! Відчувають, що сила є. А в чому вона — не ро-зу-мі-ють! Особливо після чергових спроб знівелювати мову, якою співають ту пісню, прирівнявши її до діалекту великоросійської.

Хтось Невидимий постійно воює проти української мови, переманюючи на свій бік слабших і дурніших малоросів... І вже, здається, ось-ось переможе! Але тут — пісня розкрилиться над ними. На усю глибину неба і на всю його ширину. І все! Раз є така пісня — є й така мова!

...Пригадую, кілька років тому в Парижі у Всесвітній день музики мене покликала до себе українська пісня. Її, рідну, високопрофесійно, майже класично, виконував хор у церкві, що на бульварі Сан-Жермен... Людей було — не протовпитися! Кинувши оком довкола, я інтуїтивно зупинив погляд на старенькому дідусеві, що стояв неподалік. «Мабуть, емігрант», — подумалося. Підійшовши до нього ближче привітався:

— Доброго дня.

— Добридень, — без жодного здивування відповів співбесідник.

— Я — Микола з Києва, — простягнув йому свою руку.

— А я Петро з Парижа, — легенько потиснувши мою п’ятірню, відповів дідок.

— Скажіть, а хто це співає і хто ці люди, що так захоплено слухають?

— Співає церковний хор нашої української церкви, здебільшого внуки і правнуки емігрантів. А слухають французи! Наших же тут усього кілька чоловік стоїть... Ось ви ще підійшли...

Мій паризький земляк Петро сумовито похитав головою і продовжив:

— А знаєте за чим нас тут ідентифікують і не плутають із росіянами?

— ?..

— За нашою піснею і нашими дівчатами. Французи обожнюють українську пісню. Подивіться. Як слухають. Навіть не розуміючи тексту. Сприймають серцем. А дівчат... Газети рясніють оголошеннями: «Познайомлюся з українкою»... Бо вони гарні господині і хороші матері.

Отож до справжньої України в нашій уявній «піраміді», без сумніву, поруч із піснею можна поставити й українську жінку. Жінку, яка, попри жахливу навалу чужого сміття, спокус, приниження бідністю, вміє зберегти у собі Жіночість, внутрішню та зовнішню красу, а основне — мораль. Хай уже не ту мораль, що була притаманна нашим предкам, хай — з елементами «цивілізаційними», але ж — Мораль! Ця українська християнська мораль є запорукою того, що діти виховуватимуться правильно, що код українства, ідентичність наша не перерветься, не замулиться, не здиміє...

Що ж іще є у щирих підвалинах нашої української «піраміди»? Генетика! І хай там як недруги зусібіч не намагаються перекрутити і підмінити це поняття, ототожнюючи його чи не з «арійством», — генетика річ незаперечна. Ви погляньте, який шквал здіймається довкруж лише після того, що ставиться всерйоз саме поняття національної ідентичності! Свого часу під спекулятивними гаслами людської рівності витравили з українських паспортів графу «національність»! Та й цього виявилося замало! Треба знівелювати саме поняття — українець, замінити його на — «громадянин України», «мешканець України», а простіше — «пан Ніхто»!

Космополітизм, разом із доморослою комуністичною п’ятою колоною нині розкошує на наших теренах. Інакше, як пояснити відсутність раціональної, практичної національної політики в державі, яка б стосувалася усіх сфер життєдіяльності, передусім гуманітарної сфери?! Українство, якщо воно ще й тримається, то винятково на незаперечних постатях, історичних подіях, а отже — на глибинних предківських генах. Цим генам сьогодні на наших очах (різним способом у місті та селі) завдається колосального удару.

Іще недавно — поняття п’яниці для українського села було явищем винятковим. Із п’яниць кепкували, з їхніми дітьми старалися не брати шлюбу. (Знову ж таки, піклуючись про генетику майбутніх поколінь.)

Нині українське безробітне село спивається. Безбожно спивається. В колишніх клубах і бібліотеках повідкривали бари. Пий-гуляй-веселись! Від горя! Від безпросвіту! Від безнадії!

З села залишається «зняти останню свитину» — землю. Джерела, з яких століттями народжувалися всеукраїнського та вселенського масштабу поети, художники, співаки, не приведи Господи, можуть розпочати продукувати дебілів.

Сильна генетика українства, зароджена на родючих землях, які виховують почуття господаря — також є ознакою справжньої України.

А чорнозем, як найбільше наше природне надбання, збережене і виплекане сотнями поколінь українських селян, осібно стоїть у підвалинах нашої «піраміди».

До «справжньої України» можна зарахувати те, що іще зовсім недавно було національним багатством, а після розграбування, нехлюйства та продажності стало його рештками: наука, промисловість, освіта, медицина. Осібно — спортивні досягнення! Але, здебільшого усе це — рештки, рештки, рештки...

Тепер давайте уявімо, що оце все справжнє: українська земля, мова, пісня, культура, історичні постаті й мистецькі надбання, освіта, мораль, материнство та набули справжнього пріоритету на рівні держави?! Хай хоч і запізно Але ж — якби... Тоді б не треба було нікого переконувати в тім, що Україна є і буде. Не варто сором’язливо опускати очі, читаючи рейтинги про те, що з туристичної привабливості серед 40 країн Європи Україна аж на 38 місці.... від кінця. Не їдуть до безликих. Безликі нікому не цікаві. А нас, поки що, на превеликий жаль, намагаються зробити і представити світові саме такими.

Нещодавно мені довелося бути серед запрошених на святкуванні 15-річчя створення Чернігівського земляцтва. У київському Палаці спорту зібралось кілька тисяч людей. Кожен район Чернігівщини представив на спеціальних стендах усе те, чим пишається цей край: портрети відомих земляків у рушниках, оригінальну продукцію, вироби народних майстрів... А основне — відбувалося велике спілкування, єднання, переливання душ... Чого тут не було точно, то це — політики. І слава Богу!

Мені ось такі земляцькі зустрічі дедалі більше нагадують акції самопорятунку українців.

А, що ж там вище, в нашій уявній «українській піраміді»? Що вище — то страшніше. Якщо мати на увазі саме — справжність.

Без погрішності можна стверджувати: розмір людської совісті нині пропорційно залежний від розмірів будинків, вілл, яхт, земельних угідь і т. д... Бо навіть етичний американський мільйонер, який ішов до свого статусу не одне покоління (а не кілька років, як у нас), і той не дозволяє собі такого разючого видимого контрасту з оточуючим світом: ні в одязі, ні в маєтках, ні в чомусь іншому. Бо це в усьому світі вважається «поганим тоном». Схоже, нашим доморощеним «хазяєвам жізні» абсолютно, вибачте, начхати, хто і що про них думає. Живуть у своїх паралельних світах, своєму мерседесному задзеркаллі. Але якби ж то просто жили і все. Ні! Вони — на вершині «піраміди»! Під синьо-жовтими знаменами! При синьо-жовтих значках! Вершать «від імені України» те, що досі ніяк не можуть звершити. Бо не відають, що вершать.

Ми маємо величезну когорту несправжніх: депутатів, суддів, міністрів, прокурорів, попів... Вони за документами — справжні, а в сутності — примари. Такий собі осиний вулик, для якого поняття «національний інтерес» викликає не просто усмішку — регіт!

Доки вершину «української піраміди» обсідатимуть ці дикі оси — в заручниках залишатимуться всі і все: багаті землі, що перейшли у спадок із зашкарублих рук української рабині-селянки, наші людські долі, мораль, традиції і, що найголовніше — предковічний КОД українства.

... Після зборів Чернігівського земляцтва був славний концерт. Виступав там і славнозвісний квартет «Явір». З омолодженим наполовину складом. Але пісня від того не втратила. Бо молоді співаки не менш талановитіші від сивочолих своїх «яворів» — Реуса та Дідуха. І ця естафета пісні, передана молодим голосам, заслуговує на найвищу похвалу.

По завершенні всього дійства, як і годиться, випили за те, «щоб наша доля нас не цуралась»... Представник одного із земляцтв, здається Закарпатського, розповів тоді одну бувальщину, якої я не можу обминути:

...Після якогось дружнього застілля, щирий російський друг запропонував підняти чарку «на посошок». Випили. І почав він «розшифровувати» цю традицію: мовляв, «на посошок» це фактично означає — «на посох, на палицю». Коли важкувато буде йти, щоб було на що спиратися...

Тоді його український друг так же щиро «розшифрував», чому українці п’ють саме — «на коня». Бо захмелілий українець впевненіше себе почуває не з палицею в руках, а на осідланому ним скакунові, який сам «доправить куди треба». Спробуй зрозумій цих українців!