Вигідна імперії політика повного "єдінообразія" не може мати нічого спільного з мовною політикою унітарної національної держави
Ігор Калинець український поет, прозаїк, дисидент, політв'язень

Унікальний Інститут «цілющої природи» та його авторка

29 червня –75 років возз’єднанню Закарпаття з Україною. Професор Оксана Ганич – про ті часи і свою мірю стати лікарем
29 червня, 2020 - 10:03

Вона завжди прагнула бути найкращою — ученицею, студенткою, науковцем. Так її вчили батьки, ідеалом для яких, а згодом і для неї самої, була постать отця Августина Волошина. І її старання втілились у визначні досягнення. Їй судилося стати першою на Закарпатті докторкою медичних наук, професоркою УжНУ, першою застосувати лікування голодуванням, створити й очолити єдиний в Україні Науково-дослідний інститут фітотерапії, упродовж багатьох років керувати лікувальною роботою клініки Закарпатського гастроентерологічного диспансеру і бути консультантом санаторно-курортної та медичної служби Закарпаття. Вона є авторкою більш ніж 350 наукових праць, 15 монографій, 20 навчальних посібників та підручників. Своєю багатолітньою дослідницькою творчою працею та винахідництвом заслужена діячка науки і техніки України, відома  в Україні й далеко за її межами фахівець-фітотерапевт, заслужений професор УжНУ Оксана ГАНИЧ золотими літерами вписала своє ім’я в історію рідного вишу.

«БАТЬКО БУВ ДУЖЕ ВИМОГЛИВИМ ЯК ДО СЕБЕ, ТАК І ДО ДІТЕЙ»

— Пані Оксано, ваші батьки були вчителями, плекали дух українства на Срібній землі. Ви не хотіли продовжити їхню справу?

— Вивчитися на лікаря я мріяла з раннього дитинства. Мені було три роки, коли у нас у Вишніх Реметах гостювала чудова жінка-педагог, відомий громадський діяч, засновниця Союзу українок, професорка педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі Софія Русова. Її цікавила національно-патріотична діяльність моїх батьків, і вона приїхала до нас, щоби побачити, як працюють молоді вчителі. Якраз тоді мої батьки організували в селі гуртки вишивки, випічки та куховарства, тато керував учительським хором. Софія Русова подарувала мені ляльку і порадила навчати її або лікувати. Я обмотала ляльці голову тканиною і переконувала всіх, що ляльку треба спочатку вилікувати, а потім — вчити. Отак я вже тоді готувалася стати лікарем. До школи почала ходити під час вимушеної еміграції у Празі. 1949 року єдина із трьох випускних класів закінчила Ужгородську школу №2 з золотою медаллю і без іспитів поступила на медичний факультет Ужгородського державного університету. А педагогічну справу своїх батьків я продовжила, позаяк десятиліттями займалася викладацькою діяльністю в УжНУ.

— Семирічною дівчинкою вам випало побувати на історичному засіданні Сойму, який проголосив Карпатську Україну. Які спогади збереглися з цієї знаменної для нашого краю події?

— У лютому 1939 року мого батька Миколу Мандзюка обрали депутатом Сойму Карпатської України. На засіданні, яке проголосило утворення Карпатської України, мій батько був головою лічильної комісії. Ми з мамою сиділи в залі. Я мало розуміла, що відбувається, але добре запам’ятався піднесений настрій усіх присутніх.

Батько був дуже вимогливим як до себе, так і до дітей. Він народився у Великому Бичкові на Рахівщині в робітничій родині. Його батьки за чехословацької влади мали комуністичні погляди, та коли на Закарпаття прийшла радянська влада — вийшли з партії, бо зрозуміли, що це не та партія, в ідеї якої вони вірили. Мій батько був випускником Ужгородської учительської семінарії. Вирішальний вплив на формування його світогляду здійснив отець Августин Волошин, соратником якого він був у боротьбі за створення Карпатської України, став депутатом Сойму. Через те в роки угорської окупації батькам, разом з іншими патріотами краю, довелося рятуватися від політичних переслідувань хортіївців втечею до Чехії. Звідси батька забрали на примусові роботи до Німеччини. Після повернення вчителював у чеській школі. У ті роки багато наших земляків виїхали на проживання у США та Німеччину, а мої батьки мали намір повернутися на рідну землю і поїхали у травні 1945 року до Праги порадитися з А. Волошиним, як їм бути. Той сказав татові: «Їдь, Миколо, і забирай з собою всіх, хто хоче повертатися. Я теж скоро повернуся, адже я нікому не робив зла». Але вже через два тижні після цієї зустрічі радянські спецслужби заарештували А. Волошина й інтернували до Москви. А тато, не знаючи про подальшу долю отця Августина, справді, був серед організаторів повернення (поїздом у червні 1945 року) на малу батьківщину тих закарпатців із еміграції, які вирішили повернутися.

«БАТЬКА РЕПРЕСИВНІ ОРГАНИ ПОЧАЛИ РЕГУЛЯРНО ВИКЛИКАТИ «НА РОЗМОВИ» І ЗГОДОМ ЗВІЛЬНИЛИ З РОБОТИ»

— Не шкодуєте, що ваша родина повернулася в Україну?

— Я — ніколи! Хоча багато з тих, хто повернувся, шкодували. Я успішно вчилася у школі, була лідером. А батьки постійно говорили, що ми тепер живемо в Україні і треба працювати на свою державу. Спочатку ми жили в Перечині, де тато і мама вчителювали. Невдовзі батькові запропонували роботу в обласному відділі освіти, і ми переїхали до Ужгорода. У подальшому, закінчивши середню школу з золотою медаллю, я поступила на медичний факультет університету, щоби реалізувати свою дитячу мрію лікувати і навчати.

Завжди з болем у душі згадую часи, коли почалися переслідування всіх причетних до створення Карпатської України. Через неповний рік після нашого повернення радянська влада довідалася, що мій тато був одним із послів Карпатської України і брав участь у роботі Сойму в березні 1939 року. Батька репресивні органи почали регулярно викликати «на розмови» і згодом звільнили з роботи. Це для нього було величезним потрясінням, адже він не емігрував до чужої країни, а повернувся додому і привів з собою чимало своїх друзів-земляків. Страшно згадувати, але мій тато навіть стояв біля будівлі обласної ради з табличкою в очікуванні, що йому запропонують роботу. Усе це дуже вплинуло на його стан, підірвало його здоров’я…

— Студентські роки не тільки дали вам можливість реалізувати свою мрію, а й подарували коханого чоловіка.

— Найкращим і найсерйознішим студентом, єдиним «сталінським» стипендіатом на нашому курсі, був Михайло Ганич. Його наполегливість у навчанні вражала. Працюючи над матеріалом, він міг залишатися в лабораторії до ранку, нерідко й засинав над книжками. З усіх предметів йому важко давалася лише німецька мова, оскільки в школі він раніше вивчав англійську. Я ж цей предмет знала досконало, бо в Модржанській гімназії в Чехії, де я колись навчалася у воєнні роки, у нас було 14 уроків німецької мови на тиждень. Михайло попросив мене допомогти йому позайматися. Водночас він допомагав мені в оволодіванні гістологією, анатомією. Так розпочалася наша дружба, яка переросла в кохання. Коли я захворіла на туберкульоз на початку V курсу навчання — він доглядав за мною, а інші друзі все ж остерігалися мене навідувати. Тоді я зрозуміла, що Михайло — той самий, єдиний.

«Я БУЛА І ГІНЕКОЛОГОМ, І СТОМАТОЛОГОМ, І ХІРУРГОМ, І ТЕРАПЕВТОМ»

— По закінченні медфаку 1954 року вас направили працювати у Синевир. Якими були для вас ті роки?

— Ми з Михайлом (Михайло Ганич — нині доктор медичних наук, академік Академії наук вищої школи України, заслужений професор УжНУ, професор створеної особисто ним кафедри материнства і дитинства. — В. І.) уже були рік як одружені, і нас перших викликали на розподіл і запропонували роботу на вибір — або в Амурську область, або у Синевир. Навряд чи така пропозиція була бонусом за відмінне навчання — мабуть, таки відіграло роль насторожене ставлення органів до біографії моїх батьків. Ми обрали Синевир, де медичну допомогу потрібно було налагоджувати фактично з нуля. І ніколи не шкодували, бо це була справжня школа життя й лікарської професії. Часом траплялися дуже складні ситуації. Люди прийняли нас з такою теплотою та любов’ю, яку неможливо забути. Якось я отримала від хворого букет, була дуже цим розчулена, і після того синевирці приносили мені чи не всі квіти, які цвіли у них на городах. Стільки квітів, як у Синевирі, я не мала за все своє життя.

Там нам з чоловіком довелося робити навіть те, чого нас в університеті не вчили. Я була і гінекологом, і стоматологом, і хірургом, і терапевтом. Ми обладнали операційну, почали робити на весь Міжгірський район реакцію Васермана (на той час дуже поширений був сифіліс). Уже тоді це була справжня сімейна медицина, хоча про неї в такому сенсі ніхто й не згадував. У селі була дуже висока смертність серед новонароджених, адже жінки народжували тільки вдома. Тому нам довелося піти, можливо, й на не зовсім етичний крок — попросили священика попередити людей, що він не хреститиме новонароджених, які народяться не в лікарні. І знаєте — подіяло.

— Крім лікарської практики, ви займалися просвітницькою роботою: грали вистави, організували волейбольну команду, влаштовували культурні вечори. Що із Синевирської практики запам’яталося вам найбільше?

— І тепер хвилююся, коли пригадую випадок, який стався з бокорашем Крьокою. Мій чоловік саме поїхав на курси в Ужгород, коли принесли покаліченого бокораша — сім ребер зламано, пошкоджені легені. Ніколи ще не доводилося з таким стикатися, хоча теоретично знала, що робити. Справилася. Але за тиждень схудла на сім кілограмів. Ще згадується, що в горах у мене прокинувся хист до малювання. Під впливом неповторної краси синевирських гір я намалювала декілька картин. Фахівці казали, що непогано вийшло.

«ПЕРШІ КРОКИ В НАУЦІ ПОЧАЛА РОБИТИ ЩЕ НА ТРЕТЬОМУ КУРСІ»

— Коли ви почали займатися наукою?

— Перші кроки в науці почала робити ще на третьому курсі університету під впливом професорів Василя Слишка та Олександра Фединця. Тоді на Закарпатті лютувала епідемія зоба, якою були уражені тисячі краян, особливо в гірських районах. У період літніх канікул студенти-медики були помічниками викладачів медичного факультету в проведенні масових обстежень населення. На тих літніх канікулах обходили села Воловеччини, Міжгірщини та Великоберезнянщини. Навчаючись на п'ятому-шостому курсах, активно долучалась до вивчення поширеності гіпертонічної хвороби серед робітників фанерно-мебельного комбінату в Ужгороді. Опісля проведення профілактичних заходів частота прояву зобу та гіпертензії значно зменшилася.

А справжня наукова діяльність розпочалася після повернення до університету уже в ролі асистента 1960 року. Працюючи тут, достроково захистила кандидатську дисертацію на тему «Практичне значення визначення уропепсину в умовах клініки і санаторію». А менш ніж через десять років захистила в Ризі докторську дисертацію, вперше в медичній практиці колишнього Радянського Союзу провівши електронну мікроскопію зрізів слизової оболонки шлунку, що тоді можна було здійснити лише за межами СРСР (я її здійснювала в Празі), і обстежила тисячі хворих з хронічним гастритом. Моя наукова робота в основному була спрямована на вивчення передракових станів шлунку, мембранного травлення, захворювань печінки, кишок, дослідження впливу радіації на органи травлення, розвантажувально-дієтичного лікування, природно-оздоровчого лікування, фітотерапії при захворюваннях внутрішніх органів, йододефіцитних захворюваннях. З науковими доповідями пощастило виступати перед вченими України, Росії, Грузії, Чехії, Польщі, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Німеччини, Канади.

— Чим із досягнутого найбільше пишаєтеся?

— Мабуть, тим, що займалася тим, до чого прагнула. Ми з чоловіком завжди йшли разом по життю, допомагаючи одне одному. Пишаюся, що вдалося прищепити любов до медицини дітям — наш син Тарас та внучки Оксана і Тетяна продовжили нашу родинну медичну династію. Невістка Єва теж лікар. Маю також достойних вихованців, серед яких п’ять докторів і дванадцять кандидатів медичних наук.

«ІНСТИТУТОМ ФІТОТЕРАПІЇ ВИВЧЕНО ТА АПРОБОВАНО ПОНАД 100 ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТИХ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН ЗАКАРПАТТЯ»

— Ви створили і керували єдиним в Україні Науково-дослідним інститутом фітотерапії. Які завдання ставили перед собою?

— Створення інституту фітотерапії було зумовлено Чорнобильською трагедією. Виникла потреба розробляти не тільки синтетичні, а й природні засоби, які можуть нейтралізувати і виводити радіонукліди із організму людини, а також зменшувати їхній шкідливий вплив на організм. Спочатку ми створили лабораторію екофітопрофілактики екологічно несприятливих станів, а потім уже інститут. За весь цей час ми працювали над розробкою різних фітопрепаратів, фіточаїв. Інститутом фітотерапії Ужгородського національного університету всебічно вивчено та апробовано понад 100 екологічно чистих лікарських рослин Закарпаття. НДІ провів фундаментальні дослідження з вивчення ендоекології та гомеостазу людини, розробив фіточаї «Карпатський», «Ехінофіт», «Кратефіт», «Фітохрусти», «Фітодраже», «Фітосорб», «Цеофітосорб», спиртову настоянку «Ехінофіт», запропонував до виробництва серію фіточаїв для дітей «Бебівіта» тощо. Методики лікування, фітопрепарати й фітопродукти впроваджені у клінічну практику і дають чудові результати.

Інститут працював і над проблематикою йододефіциту на Закарпатті. Ми обстежували хворих дітей у гірських районах, і результати були дуже сумні: майже 60% дітей мають ознаки нестачі йоду в організмі, що вимагає додаткового вживання ними продуктів та біододатків з вмістом природного йоду.

— Свого часу ви одна з перших на теренах колишнього СРСР започаткували лікування голодуванням.

— Так, адже є хворі, яким звичайне лікування не допомагає. Цим методом, яке по-науковому називається розвантажувально-дієтичною терапією, а в Європі (Австрія, Німеччина) — медичним постом, ми оздоровили тисячі хворих. Проте таке лікування, якщо воно триватиме понад чотири дні, має проходити під наглядом лікаря. А для цього потрібні приміщення, палати для хворих. Із 1970-го до 2004 року ми мали таку можливість спочатку у відділковій залізничній лікарні в Ужгороді, а далі в обласному гастроентерологічному диспансері. На жаль, з реорганізацією останнього в госпіталь для ветеранів та інвалідів ВОВ така можливість зникла. Тому далі цей метод ми рекомендували застосовувати в амбулаторних умовах короткими курсами по три-чотири дні, а довше — лише тим пацієнтам, які вже мали навички з його застосування в минулому.

— Завдяки вам у 1990-х роках на Закарпатті відновлено діяльність Союзу українок.

— Моя мама була активним учасником жіночого руху. Пам’ятаю, коли ми жили у Вишніх Реметах, вона організувала жіночий осередок, який займався культурно-просвітницькою роботою. Жінки влаштовували вечорниці, вчилися вишивати, обмінювалися кулінарними рецептами. Я пройнялася цим з дитинства, і тому хотіла відродити материнську справу. Наша обласна організація переймалася питаннями відродження духовності, збереження культурної спадщини, виховання дітей у національно-патріотичному дусі. Обласну організацію «союзянок» я очолювала упродовж 22 років. Нині — її почесна голова.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ