Уперед до Європи...

Парламентські вибори в Україні завершилися цілком передбачено, але жодним чином не сприяли розв’язанню кризи на Південному Сході. Кремль вустами міністра закордонних справ Сергія Лаврова заявив про визнання підсумків виборів до Верховної Ради. Що теж не означає зовсім нічого. Путін неодноразово публічно визнавав Порошенка Президентом України, що жодним чином не завадило російській армії в серпні вторгнутися на Донбас. І повторення агресії не можна відкидати, особливо після проведення виборів до т. зв. ДНР і ЛНР, які Кремль теж пообіцяв визнати. Невипадково ж на Донбас прямує новий російський «гуманітарний конвой». Вочевидь, аби забезпечити ополченців і росіян боєприпасами перед можливим нападом. За таких умов українським політикам небезпечно затягувати переговори про коаліцію. Адже саме у цей момент Україна буде особливо уразливою для військового удару.

•  З легкої руки російської пропаганди блок Порошенка охрестили «партією миру», а «Народний фронт» Яценюка — «партією війни». Щоправда, абсолютно незрозуміло, як називати в цій системі координат третього переможця виборів — «Самопоміч» Андрія Садового  Насправді всі ці три партії, та й «Батьківщина» Юлії Тимошенко, можливий четвертий учасник коаліції, мало чим відрізняються за своєю ідеологією, якщо вона у них взагалі є. Це партії лідерів, а не ідей. За європейськими мірками, всі ці об’єднання, ймовірно, вважалися б правоцентристськими. Але жодна з них, навіть у разі входження в уряд, нападати на Росію чи навіть просто відновлювати війну на Донбасі наміру не має. Відмінності між ними значною мірою стилістичні.

Порошенко сподівається (чи вдає, що сподівається), що з Путіним ще можна досягти жодного компромісу. Якщо Президент України лише удає, що вірить своєму російському колезі (а такий варіант видається цілком ймовірним), тоді це можна визнати дипломатичною спробою потягнути час, аби зміцнити українську державу і особливо українську армію і вибити якісь поступки щодо газу. Але і в цьому випадку можливість того, що Петру Олексійовичу вдасться обдурити Володимира Володимировича, залишається під великим питанням. Якщо ж Порошенко щиро вірить, що з путінською Росією можливий компроміс, то це справді небезпечна помилка. Путіна влаштовує лише повністю підконтрольна йому Україна, що визнала анексію Криму і з напівнезалежним Донбасом. І ні Порошенка, ні інших лідерів потенційної коаліції він на чолі маріонеткової України не бачить.

•  На відміну від Порошенка, лідери «Народного фронту», «Самопомочі» і «Батьківщини», не зв’язані дипломатичними умовностями, припускаються набагато різкіших формулювань на адресу Росії та її президента, що імпонує значній частині виборців і багато в чому забезпечило успіх «Народного фронту» і «Самопомочі». Але насправді партії Порошенка, Яценюка, Садового і Тимошенко, так само як і Радикальна партія Олега Ляшка, цілком одностайні у прагненні зберегти територіальну цілісність країни, повернути окуповану частину Донбасу і Крим і боротися з російською агресією. Вони також прагнуть, аби Україна стала членом Євросоюзу і НАТО. І це створює об’єктивну основу для коаліційної угоди.

Що ж до внутрішньої політики, то тут відмінності зводяться до відносин з олігархами. Блок Порошенка, що значною мірою представляє олігархічні угруповання, прагне знайти прийнятний компроміс між державою і олігархами, зокрема й донецькими, чим і зумовлений їх відносний успіх на виборах. Президент України, вочевидь, сподівається, що Ахметов і його друзі в перспективі допоможуть йому відновити контроль над окупованою частиною Донбасу. Сподівання, я гадаю, марні. Ринат Леонідович, так само як і більшість українських олігархів, дуже хотіли б сьогодні повернути Донецьк і Луганськ, де у них залишаються чималі активи, під український контроль, забувши про те, як на ранньому етапі фінансували сепаратистів. Але тепер це вже їм не до снаги. Бо в окупованій частині Донбасу командують не олігархи, і навіть не сепаратисти, а Путін з російською армією.

•  Репутація «олігархічної демократії» досить шкодить Україні в очах західної громадської думки і негативно впливає на рівень іноземних інвестицій. Що ж до відносин з Росією, принаймні керівництво «Народного фронту» не має ілюзій щодо можливості досягнення компромісів з Росією щодо повернення окупованої частини Донбасу і Криму. Ставка робиться лише на тиск на Москву з боку США і Євросоюзу, на зміцнення української армії, а в перспективі — на досягнення економічної незалежності України від Росії, і особливо — від російських енергоносіїв.

•  Проте навряд чи суперечності з питань відносин з олігархами і з Росією (а ці дві проблеми тісно взаємозв’язані) стануть критичними для формування коаліції. Набагато небезпечнішими тут можуть виявитися особисті амбіції партійних лідерів, які в новітній історії України зруйнували вже не одну коаліцію. І зараз головна ставка Кремля в українській політиці — на зростання суперечностей і розкол між Порошенком і Яценюком, що має з часом призвести до хаосу в українській політиці. Путін розраховує повторити відомий сценарій жорсткої конфронтації Ющенка і Тимошенко, завдяки якій зрештою і прийшов до влади Янукович. Залишається сподіватися, що як Петро Олексійович, так і Арсеній Петрович пам’ятатимуть про сумну долю своїх попередників і виявлять справжню здатність домовлятися, наставши на горло власним амбіціям. Їм, так само як і «Самопомочі» та іншим партіям, що підтримують європейський вибір, необхідно зберігати єдність, принаймні до завершення «гарячої стадії» нинішнього конфлікту з Росією. А вона, напевно, розтягнеться на кілька років. Тому сформовану коаліцію бажано буде зберігати до кінця повноважень нової Верховної Ради. Але це завдання надзвичайно важке.

•  За попередніми результатами виборів, за будь-якого варіанту коаліції на посаді прем’єр-міністра має залишитися Арсеній Яценюк, інакше уряд не буде більш-менш довготривалим. Судячи з усього, Порошенко також під час передвиборчої кампанії орієнтувалося на Яценюка як на прем’єр-міністра, виголошуючи намір створити в новій Верховній Раді широку демократичну коаліцію. Вочевидь, лише в разі дуже слабкого виступу «Народного фронту» на виборах нинішній прем’єр міг би втратити свою посаду. Але хоч би скільки лідери партій декларували, що головне в коаліції — це відданість загальним цінностям і меті, а не розподіл портфелів в уряді, саме розподіл урядових постів між партнерами може стати каменем спотикання при формуванні коаліції. Наразі по багатомандатному округу «Народний фронт» і Блок Порошенка разом можуть розраховувати лише на 127 мандатів. З урахуванням переможців по мажоритарних округах у Порошенка в Раді — 133 депутати, а в Яценюка — 82, що разом не досить навіть для абсолютної більшості, необхідної для створення коаліції. Лише за підтримки «Самопомочі», що вже має 33 мандати, можна буде сформувати коаліцію. Проте для нормальної роботи коаліції бажано мати конституційну більшість 300 голосів. Більш-менш радикальні реформи, напевно, потребуватимуть змін конституції. До того ж у нинішній конституції нечітко прописано розподіл повноважень між президентом і прем’єром у низці питань, що створює постійне підґрунтя для конфліктів між ними. Аби усунути суперечності, що існують тут, також потрібно буде коригувати конституцію. А для того, щоб створити конституційну більшість, доведеться залучати до коаліції не лише когось із 96 мажоритарників-самовисуванців, багато хто з яких — ставленики олігархів, а й «Батьківщину», а можливо, і Радикальну партію. Все це зробить коаліцію менш стабільною і знизить її ефективність.

•  Якщо коаліція блоку Порошенка з «Народним фронтом» чомусь провалиться (а саме цього домагаються в Кремлі), то президентський блок теоретично може сформувати уряд, спираючись на «Самопоміч» і частину самовисуванців. Проте малоймовірно, що львівський мер піде на такий союз, в якому партія Порошенка беззастережно домінуватиме. Також суто теоретично цілком можливий варіант, в якому блок президента сформує більшість, спираючись лише на самовисуванців. Тоді йому при проведенні якихось законопроектів доведеться взагалі спиратися на підтримку «Опозиційного блоку».

Сподіватимемося, що до подібних екзотичних союзів справа все ж не дійде. Але затягувати коаліційні переговори дуже небезпечно. Росія цілком може визнати стан політичної кризи цілком прийнятним для широкомасштабного військового вторгнення під прапором сепаратистів. Формування коаліції покаже, живий ще дух Майдану чи українська політика повертається до звичного стану дурної нескінченності.