Вадим Богомолець: драматична доля

Легендарний гуманіст Речі Посполитої, поет й драматург Францішек Богомолець... Видатний математик, астроном, богослов Ян-Хризостом-Антоній Богомолець... Григорій Богомолець, опікувач церков, власник Острозької біблії, землевласник, який одним із перших, за заповітом, відпустив на волю челядь... Уланський поручик Анджей Богомолець, один із учасників «чуда на Віслі», коли потерпіла поразку червоноармійська навала на Польщу, надалі — яхтсмен, що разом із двома іншими польськими сміливцями вперше перетнув на човні Атлантичний океан, кавалер ордена Почесного легіону... Російський художник-мариніст, петербуржець Лев Богомолець, картини якого зберігаються в дванадцяти європейських музеях... Це лише кілька харизматичних постатей із грона Богомольців у Литві, Польщі, Білорусі, Україні, інших країнах, яких об’єднано в унікальному дослідженні «Рід Богомольців. 600 років служіння людям».

На цих сторінках уперше публічно згадується зокрема й Вадим Михайлович Богомолець                — єдиний двоюрідний брат академіка Богомольця й, можливо, його особливий біль та таємниця. Адже за радянських режимів в Україні Вадим Богомолець залишається абсолютною «персоною нон грата» в її новітній історії. Хоча належав до плеяди її першобудівничих у заснуванні оборонної могутності, фактично заклавши підвалини українського військово-морського флоту. Тож чи не час врешті-решт повернути це ім’я до пантеону України ХХІ століття?

КУЗЕНИ

Зворушлива дружба між Олександром та Вадимом Богомольцями, майже ровесниками, розпочалася в Кишиневі. Адже Олександр Михайлович Богомолець, земський лікар, народоволець, батько генія української науки Олександра Олександровича Богомольця, та Михайло Михайлович Богомолець, громадський діяч, етнограф, знавець мистецтв, батько Вадима, — рідні брати. Розпочавши службову кар’єру в Петербурзі, Михайло Михайлович згодом переїхав до Кишинева. Саме до його домівки, 1895 року, після повернення з сином із каторжного сибірського заслання його дружини Софії Присецької, мами Сашка Богомольця, де вони відвідали вмираючу героїню, й домоглися прибути батьку й 14-річному сину, щоби знайти тут притулок. Річ у тім, що лікареві-бунтівнику постановою міністра внутрішніх справ імперії було нарешті дозволено відносно безперешкодне проживання на її території, окрім столиць та петербурзької губернії. Тож Кишинів став для нього, хоча й не на тривалий час, певним острівцем влаштування. В Кишиневі Олександр Михайлович, лікар великих здібностей та потенціалу, бере участь у розробці санітарних та протиепідемічних заходів у спротиві спалаху інфекційних хвороб, хоча на державну службу його, ясна річ, не взяли.

Різниця у віці Вадима та Олександра становила лише три роки, тож вони навчалися в одній гімназії в Кишиневі, проте, мабуть, нетривалий період. За вільнодумство Олександра Богомольця-молодшого відраховують із цієї царини офіціозу, й він із батьком дістаються милого Ніжина, родинного гнізда. Саме тут у чоловічій гімназії при Інституті князя Безбородька, тобто колишнього Гоголівського ліцею, Сашко Богомолець після сибірської мандрівки долучився до світу знань. Далі доучується у випускному класі 1-ї гімназії в Києві, а Вадим Богомолець на той час вступає до юридичного факультету Харківського університету, щоби служити суспільству знаннями права.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Варто зазначити, що й Олександр Богомолець після закінчення гімназії з золотою медаллю 1900 року, у свої дев’ятнадцять, також вступає, наслідуючи Вадима в гуманістичних спрямовуваннях, на юридичний факультет Університету Св. Володимира, проте невдовзі переводиться на медичний факультет, за справжнім покликанням серця й думок, із тяжінням служити суспільству, іншим милосердним шляхом. Лікарський диплом однак отримує в Новоросійському університеті в Одесі, місті Івана Сєченова, Іллі Мечникова, Миколи Гамалії. Щодо Вадима Богомольця, то йому як блискучому студенту-інтелектуалу пропонують залишитися на викладацькій вакансії в складі юридичного факультету з читанням курсу римського права. Втім, невдовзі він усе-таки воліє обрати шлях правника-практика. Першим місцем його громадського служіння стає Полтавський обласний суд. Втім, 1904 року Вадим Михайлович згоджується на запрошення з Севастополя продовжити саме тут юридичний шлях й як досконалий знавець градацій судочинства розпочинає плідно працювати в судових інстанціях Чорноморського флоту, проходячи шлях від посади слідчого до призначення помічником прокурора Севастопольського військово-морського суду.

Додамо, що роботу в Полтаві молодий юрист вирішив залишити переважно з власних мотивів. Адже тут він, попри диплом і освіченість, рахувався лише «молодшим кандидатом на судові посади». Тож Вадим Михайлович охоче вирушив на південь, можливо, ще й тому, що кохався у військовій історії, а Севастополь був саме такою ареною роздумів та висновків. У подібних дзеркалах й обов’язки правника набували навіть імперативного вигляду: захищати етичну та службову незламність у реаліях військової справи, забезпечувати законність в усіх таких відносинах.

Одне слово, то були позитивні й навіть харизматичні для Вадима Михайловича роки. Він отримує 1914 року військове звання підполковника, дослужується до штатського рангу надвірного радника, начальника Головної військово-морської судової управи Чорноморського флоту. Нагороджений орденами Св. Станіслава ІІ ст. та Св. Анни ІІ ст. 1912 року бере участь у плаванні на військовому крейсері «Кагул» (колишньому «Очакові», на якому підняв революційне повстання передвісник демократичних намагань у країні лейтенант Шмідт).

СЕСТРИ ТИХОЦЬКІ

Варто нагадати й таку подробицю життя: Вадим й Олександр Богомольці були одружені на сестрах Тихоцьких — Софії й Ользі. Це також зміцнювало їхню приязнь.

Втім, мама Софії та Ольги Тихоцьких, Ніна Олександрівна Беклеміщева-Тихоцька, за дворянським походженням та зарозумілістю, була проти одруження старшої доньки з Вадимом. Можливо, ще й тому, що «молодший кандидат на судові посади» не видавався їй перспективною партією для доньки. Сталося це 1903 року, мабуть, восени, причому Вадим і Софія вінчалися в Одесі, й слід вважати, в присутності та за участі Олександра Олександровича, тоді ще студента медичного факультету в Південній Пальмірі. Хоча це й припущення, та близькість між кузенами постає безперечною. Пізніше Олександр Олександрович розповідав батькові про лист від Вадима, найімовірніше з Полтави, де «щасливець на чотирьох сторінках із захопленням розводиться про те, що забрав, мовляв, він у «чортової відьми» (тещі) всю Соньчину душу — обставина, що наповнює його власну незрозумілим блаженством». «Вадя просто не по-чоловічому любить її, як найрідніша мати», — писала Олександру Богомольцю-молодшому Вадимова мати, Юлія Ісаківна Мироненко-Богомолець. Невдовзі в молодої родини народилася єдина донька Ніна. Є підстави сказати, що Софія Георгіївна була для Вадима Михайловича запорукою підтримки в усіх його складних ідейних вирішеннях та вимушених поневіряннях.

Маємо сказати, що й Ольга Георгіївна Тихоцька, дружина майбутнього президента АН України, все життя непорушно підтримувала Олександра Олександровича в усіх його наукових сходженнях та труднощах, розділяючи його погляди, ставлення до науки та учнів, його демократичну сутність, що допомагало, в умовах кремлівського терору в країні, з впертістю та відчайдушністю врятовувати, майже на порозі тортур та переслідувань, чимало безневинних, зокрема відомого українського демографа Михайла Птуху, засновника української економічної географії Костянтина Воблого, математика Миколу Крилова, фізика Олександра Лейпунського, в подальшому лауреата Ленінської премії, який створив перший у СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Уже після війни Олександру Олександровичу вдалося добитися звільнення з в’язниці літературознавця Володимира Лазурського, чоловіка його двоюрідної сестри Наталії Михайлівни Богомолець-Лазурської, до речі, рідного брата видатного психолога Олександра Лазурського.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. ВИБІР

Але, чому Вадим Богомолець, досить високопосадовий російський військовий, не залишився на флоті з тими, хто пристав до прибічників Врангеля, із збереженням Криму як останнього уламка старої імперії, а зробив зовсім інший вибір, причому для молодшого двоюрідного брата це було, як кажуть, непереливки? Адже Олександр Олександрович, виходячи із свого статусу й, зрозуміло, постійного «ока» з боку відомства на Луб’янці та на вулиці Короленка, звичайно, змушений був уникати навіть листування з Вадимом. Цим містком постає сестра Вадима Наталя Богомолець. Вона була молодша за нього лише на два роки, й сталося так, що завдяки її товариськості, чарівності, артистизму та й дивній красі вона була втіхою не лише для Вадима, а й для родини Олександра Олександровича.

Небокраї актриси вабили Наталю Богомолець-Лазурську майже з дитинства. Адже Михайло Михайлович Богомолець здавна дружив із Марією Костянтинівною Заньковецькою, й ця приязнь та емпатія передалися й доньці. Богомолець-Лазурська й Заньковецька понад десять років грали на одній сцені в театрі Миколи Садовського. Виховала двох гарних синів. Політично була доволі нейтральною. Проте радянський устрій й тоталітарну владу, за свідченням рідних, ні вона, ні її чоловік не шанували. Мабуть, тільки до неї якимись особистими манівцями доходили відомості про подальші, після поразки української революції, тяжкі обставини життя брата.

Свій непересічний досвід морського юриста Вадим Богомолець без вагань вирішує використати задля України в буремні часи народження її державності. Хоча як урядовець колишньої царської Росії, за іншою логікою, міг опинитися в протилежних лавах... 1917 року входить до української чорноморської громади Севастополя. Розпочинає просвітницьку й організаторську роботу в складі Чорноморського українського військового комітету. Береться викладати солдатам і матросам українізованих військових частин історію України. Зберігся його лист від 12 травня 1917 року голові одеської міськради Сергію Шелухіну: «Дуже прохаю Вас, чи не можна добути в Одесі «Історію України» Аркаса, бо в нас нема, а вона мені дуже потрібна для лекцій. Читаю як можу в нас історію України. Дуже нам цікаво було б знати точно малюнки прапорів запорозьких...»

ОСНОВИ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ УРЯДУ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО

Вадим Богомолець, будучи військовим правником, невдовзі входить до складу Українського генерального військового комітету, з якого потім сформується перше українське оборонне відомство. Співдіє з фундаторами власного військово-морського флоту Савченком-Більським та Михайлом Білинським, як провідний юрист засновує законодавчий прототип Українського військово-морського міністерства в форматі Генерального секретарства морських справ. Саме Вадим Богомолець й розробляє «Тимчасовий закон про флот Української народної республіки», а також пропонує його прапор.

Цей законотворчий акт, затверджений Центральною Радою, оголошував увесь військовий і торговий флот на Чорному морі «флотом УНР». Хоча важливий історичний документ мав дещо декларативний характер, значення його велике, бо відбулася легітимізація появи українського флоту. Цей закон потім визначив основи військово-морської політики уряду гетьмана Павла Скоропадського. Прислужився цей закон Україні й набагато пізніше. Адже на початку 1990-х років, спираючись на нього як на історичний прецедент, Київ зажадав і отримав частину загального Чорноморського флоту, коли перестав існувати СРСР. Тож саме тому Росія не стала єдиною правонаступницею цього флоту.

ДИРЕКТОРІЯ. «ПОЧЕСНЕ ЗАСЛАННЯ»

При гетьманаті Вадим Богомолець обіймав посаду головного військово-морського прокурора, а також очолював військово-морське управління в морському міністерстві. Отримав із рук гетьмана звання генерал-хорунжого. Якщо гетьманат не було б повалено, доля Вадима Михайловича склалася інакше. Та за Директорії, очолюваної Симоном Петлюрою, це звання до певної міри вже дратувало нові верхи, й генерал-хорунжий Богомолець був направлений у «почесне заслання» — військово-морським аташе в Румунію. 1922 року, після поразки УНР у нових політичних двобоях, Вадим Богомолець емігрував до Туреччини, тож булгаковський «Біг» дещо й про нього, хоча зрозуміло, в фактичній антитезі білогвардійському генералу Чарноті. Приєднався, можливо, в Стамбулі, до організації «Комітету спасіння України». Згодом, після смерті його голови інженер-полковника Олександра Авдіясевича, очолив його. Комітет випустив шість номерів журналу «Вільна Україна» французькою мовою.

Мабуть, ДПУ зацікавилося роботою «Комітету спасіння України» й Вадим переїхав до Франції. Помер 19 квітня 1936 року. Похований на кладовищі Візен-Шаетт-сюр-Луан під Парижем. Йому було п’ятдесят вісім.

Й на останок — дещо у вигляді гіпотези. Олександр Олександрович Богомолець удруге відвідав Францію з науковою місією як гематолог 1937 року. Він, безперечно, вже знав про передчасну кончину двоюрідного брата й друга. Чи вдалося віддати йому останню шану? Можна припустити, що така мандрівка відбулася. Хоча за Олександром Олександровичем при всіх його, так би мовити, офіційних регаліях неофіційно стежили певні служби з НКВС і тут...

І ще один, можливо, неповторний сюжет. У своїй розвідці Ольга Вадимівна Богомолець згадує і георгіївського кавалера, генерала Миколу Федоровича Богомольця (1871 — 1951), що воював на боці спротиву Радянській Росії, тобто серед білих, командувачем бронепоїзда в Далекосхідній армії Семенова, а до того — в армії Колчака. Надалі після багатьох пригод емігрував до США, де брав участь у білоемігрантському русі. Ось така поляризація роду...