Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Ветеринар і... співавтор Конституції

Ученому, народному депутату та громадському діячу Валентину Яблонському — 80
7 грудня, 2010 - 00:00
ВАЛЕНТИН ЯБЛОНСЬКИЙ / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

8 грудня виповнюється 80 років від дня народження відомого українського вченого і громадського діяча — доктора біологічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента Національної академії аграрних наук, дійсного члена Академії наук вищої школи України Валентина Андрійовича Яблонського.

ЖИТТЯ ЗА ПОЛЬЩІ І ЗА «НОВОЇ» ВЛАДИ

Народившись у 1930 році на Волині, що належала тоді Польщі, і навчаючись уже в початковій школі, Валентин не міг зрозуміти, чому він має вчитися і розмовляти по-польськи, на що йому сусідський дядько Назар казав: «А ти запитай краще мене, за що мене безбожно били поліцаї під час пацифікації? — За те, що ми українці. Тому коли в 1939 р. на Волинь ввійшли радянські війська, волиняки не дуже-то жаліли за польськими урядниками, що втікали на Румунію, бо польська влада далася їм добре взнаки».

Але нова влада теж виявилася якоюсь не такою — у селян забирали тяжким трудом зароблену землю, організовували якісь колгоспи, почали вивозити до Сибіру невинних людей — спочатку вчителів, тоді заможніших господарів. Його батько, що був священиком Української автокефальної православної церкви, не лише позбувся землі, а й громадянських прав, його дядька — рідного брата покійної мами заарештували як ворога народу. Ці слова йому ще важко було зрозуміти, але він відчув, що за ними стоїть щось страшне. Батько забороняв про це навіть із товаришами говорити, бо нас можуть вивезти в Сибір. Особливо йому було важко зрозуміти, чому тепер не можна йти на дев’яту п’ятницю по Великодні до Пляшеви, на Козацькі могили, адже там бувало так цікаво. І батько також сказав — не можна, виростеш — зрозумієш.

Та раптом почалася нова війна і всі казали, що вона буде страшною. Ще лише декілька днів її пройшло, а в селі вже відчувалася якась метушня. Вчителі, що приїхали були зі Сходу, раптом кудись повтікали, в колгоспі вже перестали робити, сільська рада закрилася. Батько якось, йдучи, щоб витягнути води з криниці, раптом став мов укопаний, відро йому випало з рук, бо до двору під’їжджала машина НКВД, страшна машина, якої всі боялися. Та з кабіни машини вийшов сільський хлопець, усміхнувся та каже: «Маєте щастя, батюшко, будете довго жити!..»

І далі розповів, як мимо їхньої хати проїжджала машина НКВД, та видно мотор перегрівся, стала, і енкаведисти вийшли з машини, щоб дати їй охолонути, а самі зайшли до них у двір, щоб витягнути води з криниці та напитися і при цьому похвалялися: «Осталось нам еще убить попа и самим собираться в дорогу».

«Я, — каже, — як це почув, вискочив швиденько на вулицю, вскочив у машину, а я ж у польській армії служив шофером,— натиснув педалі й приїхав сказати вам, що вже можете не боятися, енкаведисти вже до вас не приїдуть, не мають на чім. Мабуть, самі десь пішки втікають».

Репресії енкаведистів періоду 1939 — 1941 років породили в населення незадоволення владою і надії на прихід німців, про який все настирливіше передавали підпільні засоби інформації. Але коли німці справді прийшли й стали заводити свої порядки, вивозити людей до Німеччини на роботу, обкладати громадян непосильними контингентами і суворо карати за непослух, то ситуація докорінно змінилася. Громадські млини були або закриті, або в них брали великі податки за помел зерна. Тоді у багатьох господарів з’явилися свої жорна. І незабаром на Волині популярною стала пісня «На Вкраїні земля чорна, українці крутять жорна». В цій примітивній на перший погляд пісеньці віддзеркалено весь трагізм тодішнього побуту українців. І підростаючі покоління вбирали це в себе, мов у губку.

Жорстоке поводження німців із українцями не могло залишитися безслідним. Спочатку просто люди втікали від вивезення до Німеччини, далі стали організовуватися групи самооборони, зародився партизанський рух різного скерування, то тут, то там виникали міжетнічні конфлікти, в які втягувалося все більше людей. Покоління Яблонського — це 12 — 14-річні підлітки поки що спостерігали за цим усім, активно обговорювали, займаючи ту чи іншу позицію, а їхні батьки, родичі вже ставали активними учасниками цих подій, на фоні яких формувалося у молоді відповідне світосприймання, майбутня громадянська позиція.

Нашого ювіляра, тодішнього 12 — 14-річного підлітка доля вберегла від безпосередньої участі у визвольних змаганнях, хоча, як кажуть учені, задівала по дотичній добряче. Якось при наближенні (вірніше, зворотньому відступі) фронту до Вербня, німецька частина зіткнулася з роз’їздом УПА, при цьому було вбито двох німців. На другий день німці оточили село, зігнали всіх жителів, в тому числі й родину Яблонських, у центр села, розставили навколо кулемети й почали допитувати, хто викаже господаря, в дворі якого вбили німця? На всі запитання, погрози, обіцянку винагороди, кулеметні черги над головами селяни відповідали «не знаємо». Вердикт був страшний — розстріляти всіх. Відправили десять чоловіків копати яму, а самі далі продовжували екзекуцію. Та на цей час примчав на коні гонець від генерала з розпорядженням: замінити розстріл на використання заарештованих на укріпленні лінії фронту. Так і вчинили. Спочатку рили окопи за селом, а тоді відступали разом із військовою частиною і знов рили окопи. По дорозі, кому вдавалося, той утікав. Наш майбутній професор втік у Берестечку.

Фронт пройшов, стало налагоджуватися нормальне життя (хоча нормальним його ще довго не можна було назвати), розпочали працювати школи і Валентин спочатку пішов у сьомий клас у Кременці Тернопільської області, тоді перевівся до Дубна Рівненської області, де і закінчив 10-річку. Його мрією було стати українським філологом, але завадили анкетні дані з біографії, тому пішов у Львівський ветеринарний інститут, не вказавши в особистій справі, що він син священика і що його дядька було розстріляно в 1941 р. у Львівській тюрмі.

ВЕТЕРИНАРНА ПРАКТИКА ... ПІД НАГЛЯДОМ КДБ

Навчання в інституті давалося йому легко, він був активним учасником художньої самодіяльності, душею товариства. Тому не випадково при закінченні інституту був рекомендований до аспірантури, але, як на зло, під час державних екзаменів з’ясувалося, що він «син попа». Це зруйнувало всі його плани. Пропозиція членів ДЕК була — виключити його з інституту. Та Бог допоміг. Голова ДЕК — професор М.П.Говоров із Омська запропонував обмежитися суворою доганою, бо він, мовляв, уже й так закінчує інститут. Як опісля з’ясувалося, професор М.П.Говоров сам був сином священика і прекрасно розумів, як важко нести на собі цей хрест.

Таким чином, ветлікар В.А.Яблонський був направлений у Магерівський район Львівської області. Спецвідділ при цьому не забув направити в КДБ району особисту справу В.А.Яблонського з відповідними коментарями. Районне управління сільського господарства призначило його головним ветлікарем району, звільнивши з цієї посади за алкоголізм його попередника. З одного боку — це було негуманним, адже цей ветлікар був учасником війни, мав 25 років трудового стажу і великий досвід ветеринарної роботи, у нього склалася трагічна ситуація в сім’ї, але з іншого боку — ні один профілактичний захід, ні одна допомога тварині не обходилася без випивки, вірніше, вона до цього зводилася. Ображений за таке ставлення до себе, цей алкоголік тамував свій біль у горілці, пиві чи вині й жалівся колегам по чарці на нового свого начальника. Довідавшись про це, районне КДБ вирішило залучити цього ветлікаря до затіяної ними операції районного масштабу по викриттю ворога народу в особі В.А.Яблонського. Ця справа мала стати показовою та відіграти свою роль у кар’єрному рості молодих лейтенантиків. А які тоді були кадри за рівнем освіти, можете уявити з того, що начальник районного відділу міліції, колишній фронтовик, лише навчався у 8-му класі вечірньої школи. Карусель закрутилася! Прорахувалися бісики.

Як згадує в своїй книзі «Нерозставлені акценти» ювіляр, заходить до нього якось цей нещасний алкоголік у стані сильного сп’яніння, і, підбираючи з трудом слова, звертається: «Слушай, Валентін, ми з тобою часто ругаємося по роботі, ти сердишся на мене, але не обіжайся. Я тебе прошу, пойми, що я не подлєц. Я ні на кого в житті не доносив і не буду доносити. Мене сьогодні викликали в КДБ і просили підписати бумагу, що ти американський шпіон. Я відмовився підписати». Згадуючи про цей випадок, Валентин Андрійович із великою вдячністю говорить про цю людину. Каже: я раніше вважав його алкоголіком, а з тих пір побачив у ньому людину, в якої важка доля не витравила з душі порядності.

«ЯК БИ ТИ НЕ ЗДАВАВ, ВСЕ ОДНО В АСПІРАНТУРУ НЕ БУДЕШ ПРИЙНЯТИЙ...»

За роботою, за життєвими перипетіями час проходив непомітно та думки про аспірантуру не полишали його, як і не полишали його «ангели-охоронці». Але поступити вдалося аж за третім разом. Перший раз він поступав до аспірантури Московської ветеринарної академії, і з усіх 62 претендентів він один здав усе на «52», але не був прийнятий. Другий раз йому просто сказали — як би ти не здав, все-одно не будеш прийнятий. Так що забирай документи і не здавай. За третім разом, нарешті, поступив у Львові в аспірантуру Науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних районів України до професора Г.В.Звєрєвої.

Шестидесяті роки минулого сторіччя позначилися бурхливим розвитком біохімії і мимоволі всі дослідники, які в тій чи іншій мірі торкалися відповідних фізіологічних процесів у організмі тварин, підключалися до біохімічних досліджень. Очолювана професором Г.В.Звєрєвою лабораторія повністю перейшла на біохімічну тематику, хоча всі її співробітники починали цю справу з нуля. Такому повороті в тематиці в певній мірі сприяло і те, що виходець із Львова, відомий вже на той час біохімік світової слави Т. Манн, що працював тоді в Кембриджі, видав монографію «The Biochemistry of Semen». Вона стала настільною книгою лабораторії. Треба було і англійською оволодівати і в біохімії не відставати.

Саме під впливом цієї монографії темою наукової роботи аспіранта В.А. Яблонського було визначено «Вітамін А і каротин у складі сперми і їхня роль у процесі запліднення». Валентин Андрійович із головою поринув у роботу, вивчав літературу, оволодівав методиками, робив пробні експерименти на спермі, крові, молоці, інших біологічних рідинах та тканинах, і, як на гріх — скрізь виявляв вітамін А та каротин лише не в спермі. Поїхав на консультацію в Москву, потім до Києва, до відомих світил у біохімії — і ніхто нічого не міг йому порадити. Врешті сказали: навіть якщо вони в спермі є, то в таких кількостях, що наявними у нас методами неможливо це вловити.

Потрібно було терміново змінити тему дисертації та надолужити втрачене, а втрачено майже півтора року. Та, що зробиш, кожному треба нести свій хрест. І наш аспірант, працюючи днями й ночами, наганяв прогаяне. Нова тема дисертації стосувалася тканинного дихання в спермі та його ролі в процесі запліднення. Тема була справді фундаментальна, але і вдячна за своїми результатами. І Валентин Андрійович не лише наздогнав своїх колег, а й першим захистився.

Важливою передумовою успіху наукової роботи є володіння інформацією, знання іноземних мов. Провідною мовою в науці, починаючи з шістдесятих років, стала англійська, якій до цього не надавали належної уваги. В.А.Яблонський належав до того покоління, яке ні в школі, ні у виші не вивчало англійської мови, проте мови він любив ще з дитинства. Тепер терміново необхідно було оволодіти англійською мовою і йому легко це вдалося. Читання іноземної літератури сприяло удосконаленню не тільки його професійних знань, а й розширювало наукову обізнаність. Опісля це йому дуже згодилося, вже одразу після аспірантури він за сумісництвом працював референтом реферативного журналу «Биология», для якого 18 років реферував статті з шести європейських мов, що в значній мірі допомогло йому в роботі над докторською дисертацією.

У ДОКТОРСЬКІЙ ДИСЕРТАЦІЇ ЗНАХОДИВ СВОЄ СПАСІННЯ

Захистивши кандидатську дисертацію, В.А.Яблонський шість років працював заступником директора з наукової роботи Передкарпатської сільськогосподарської дослідної станції (Дрогобич) і підготував за цей час докторську дисертацію. Та не забуваймо, який це був час із політичної точки зору. А тут син священика, племінник ворога народу, що активно цікавиться іноземними журналами і так несподівано написав докторську дисертацію? — Щось тут не так. І ці мотиви були ефектно використані недругами, лише з протилежним наміром. Проте не могли наказати науковця за наукове досягнення. Це було б нелогічно. І придумали інші причини. До-речі, він якось не послухав секретаря обкому, який вимагав звільнити одного науковця, не послухав секретаря райкому, який велів розібрати каплицю, що стояла над проїжджою дорогою у дослідній станції, нарешті, дослідна станція минулого року зібрала низький врожай. Це не важливо, що рік був неврожайний, що вода залила значну частину посівів. Отже, фактів є достатньо. І молодий перспективний науковець був звільнений з роботи. Про захист докторської дисертації не могло бути й мови. В системі вищої освіти та науки, куди б він не звертався з питань працевлаштування, йому відмовляли. Після півроку безробіття знайшлося врешті місце на Північному Кавказі і В.А.Яблонський став доцентом Кабардино-Балкарського університету в Нальчику.

Життя, отже, продовжувалося, треба було жити, утримувати родину і думати про майбутнє. В роботі (яку знайшов з таким трудом) знаходив своє спасіння і, захистивши через три роки докторську дисертацію, ще через два роки повернувся в Україну. Правда вже не до Львова, а до Кам’янця Подільського, завідувачем кафедри фізіології та біохімії. Вже через рік його обрали деканом зоотехнічного факультету, а ще через рік — призначили проректором з наукової роботи, якій він віддав 25 років життя.

Робота в Кам’янці Подільському виявилася для нього справжнім форпостом наукової творчості, тут у нього відкрилася аспірантура, очолювана ним кафедра підключилася до наукової медико-біологічної тематики Європейського координаційного центру з імунології репродукції людини і тварин, йому відкрили лабораторію з імунології відтворення тварин, яка розгорнула широкі імунобіологічні дослідження, включаючи трансплантацію ембріонів.

Вже через три роки випускники його аспірантури стали захищати дисертації, а він кожного року брав участь у міжнародних конгресах, симпозіумах, конференціях з імунології відтворення, в тому числі в Японії, США, Канаді, Німеччині, інших країнах. Радянська імунологія тоді робила лише перші кроки у світ широкий і це були роки бурхливого розвитку імунології, потрібно було не відставати від закордону, хоч першість залишалася за ним.

За час роботи в Кам’янець-Подільському СГІ в нього закінчили аспірантуру 25 чоловік, наукову роботу лабораторії знали в світі, і її співробітники були бажаними учасниками наукових форумів.

РОБОТА НА ПОСАДІ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА НЕ ВІДБИЛА БАЖАННЯ ЗАЙМАТИСЯ НАУКОЮ

У 1994 р. В.А.Яблонського обрали народним депутатом України, він став головою підкомітету Верховної Ради з науки та технологій, брав активну участь у всіх аспектах парламентської діяльності. Особливо треба підкреслити участь Валентина Андрійовича в роботі над Законами України «Про освіту», «Про основи державної політики в галузі наукової та науково-технічної діяльності», «Про ветеринарну медицину», до яких він вніс 32 поправки, роботу над прийняттям Конституції України тощо.

Багато депутатського часу та уваги відіймала у нього робота в Раді Європи. Особливо його ерудиція та працьовитість проявилася при розробці в Раді Європи, разом із докторами Платнером (Швейцарія) та Торберг (Німеччина), Конвенції з біоетики («Про охорону прав людини при застосуванні досягнень медицини та біології»), як і при захисті разом із народним депутатом Л.Глухівським в Міжнародній асоціації інтелектуальної власності (Женева) права України мати своє патентне відомство.

Після закінчення депутатських повноважень В.А.Яблонський повернувся назад у свою рідну стихію, став професором Національного аграрного університету і включився до методичного забезпечення навчального процесу. Цьому сприяв чималий досвід і чітке розуміння тих змін, які відбуваються в освіті. Результати своєї наукової роботи в цій царині він виклав у монографії «Вища освіта України на рубежі тисячоліть» (К.,1998,227 с.), у якій вперше виклав історію української вищої освіти, починаючи від княжих часів і до наших днів, і порівняв її зі станом вищої освіти у 28 країнах світу. Далі з’являються один за одним навчальні посібники «Трансплантація ембріонів», «Практикум з ветеринарного акушерства для самостійної роботи студентів», «Практичне акушерство та гінекологія», «Наукознавство та основи наукових досліджень у тваринництві та ветеринарній медицині», «Біотехнологія відтворення тварин», тоді колективний підручник під редакцією Валентина Андрійовича «Ветеринарне акушерство та гінекологія», що витримав два видання, колективна монографія під його редакцією «Біотехнологічні і молекулярно-генетичні основи відтворення тварин», «Методичний посібник із впровадження кредитно-модульної системи при викладанні акушерства» і нарешті навчальний посібник з ветеринарного акушерства на англійські мові «Obstetrics, Gynecology and Biotechnology of Animal Reproduction».

Учений, людина з чималим досвідом, не має права мовчати, тамувати в собі усі успіхи та невдачі, а повинна виховувати на цьому молоде покоління фахівців, національну еліту, молодих учених. П’ятдесят років роботи у вищій школі, спілкування з великими світу цього, знайомство з досягненнями світової науки та освіти не дають йому права носити це замкненим в собі. Учені ніколи не були індивідуалістами, чим ширше коло твого спілкування з іншими, тим більша тобі ціна. І тому він щиро спілкується зі своїми колегами по роботі, як нашими, так і зарубіжними.

Дарунком долі для кожного педагога були і є студенти — різні, наче камінці в калейдоскопі, але саме цим вони й цікаві. І завданням наставника є відшліфувати ці камінці до алмазу. Нинішня молодь вже і світ побачила, і розуміє різницю між нашим і чужим і тому Валентин Андрійович вважає своїм обов’язком і обов’язком своїх коллег, зробити все можливе, щоб у них не змаліла любов і повага до свого, бажання працювати на свій народ, на свою Батьківщину.

Завершуючи свій короткий огляд про життєвий шлях шанованого і дорогого нам колеги, наставника, вчителя і друга, хочеться побажати йому усіх гараздів, міцного здоров’я, особистого щастя і подальших творчих успіхів на многії літа.

Мрією Валентина Яблонського була українська філологія, але завадили анкетні дані з біографії. Тому пішов у Львівський ветеринарний інститут, не вказавши в особистій справі, що він син священика

В системі вищої освіти та науки, куди б він не звертався, йому відмовляли. Після півроку безробіття знайшлося місце у Кабардино-Балкарському університеті в Нальчику, через два роки повернувся до Кам’янця Подільського, завідувачем кафедри фізіології та біохімії.

На посаді народного депутата з 1994 року ВалентинЯблонський брав активну участь у роботі над Законами України «Про освіту», «Про основи державної політики в галузі наукової та науково-технічної діяльності» тощо; також працював над написанням Конституції України

Як професор Національного аграрного університету, працює над методичним забезпеченням навчального процесу. Результати своєї наукової роботи виклав у монографії «Вища освіта України на рубежі тисячоліть»

Микола ПОТОЦЬКИЙ, кандидат ветеринарних наук, доцент Національної академії аграрних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments