Володимир СЕМИНОЖЕНКО: «Реформа освіти не повинна перебувати в ізоляції...»

У країнах-лідерах найвигіднішими інвестиціями вважаються вкладення в так званий людський капітал, а перспективи економічного та соціального зростання справедливо пов’язуються з якістю освіти. Україна також починає засвоювати ці істини. Бажаючи не лише здаватися, а й бути європейською, вітчизняна система освіти переживає реформаторський бум — в усіх українських вищих навчальних закладах прискореними темпами триває Болонський процес, запроваджується тестування... Проте багатьох пересічних викладачів і студентів, які саме і є безпосередніми учасниками цього процесу, не полишають сумніви: а чи справді цей шлях веде до Європи? Розвіяти їх ми попросили академіка НАНУ Володимира СЕМИНОЖЕНКА.

— Сьогодні магістральна лінія реформ в українській освіті — Болонський процес. За «офіційною версією» він вважається безальтернативним шляхом європеїзації нашої вищої школи. Це насправді так?

— Почнімо з того, що для самої Європи Болонський процес — одна з альтернатив, і аж ніяк не беззастережна. ЄС концентрується не на Болонському процесі як такому, а на розвитку природничих та інженерних наук, розробці та впровадженні високих технологій. Усвідомлюючи насущну необхідність конкурувати на рівних, насамперед, зі США, Європа прагне до підвищення конкурентоспроможності економіки, а реформа освіти за «болонським сценарієм» просто визнана найоптимальнішим на сьогодні засобом для її досягнення. Європа чітко розуміє, навіщо їй потрібні саме такі реформи в освіті, а от чи розуміємо це ми? Для нас, а точніше — для Міністерства освіти та науки, — Болонський процес, як, утім, і безліч інших рецептів, запозичених на Заході, стає самоціллю. Але саме це і робить його «безцільним»! А отже, в кращому випадку, результатом «болонізації» стане євроремонт фасаду української системи освіти, але аж ніяк не глибинні та справді назрілі зміни у вищій школі. До речі, саме від нерозуміння суті Болонського процесу відбувається і нерозуміння деяких його основних аспектів.

— Яких, наприклад? Болонський процес регламентований досить жорстко — єдина система оцінок, двоступенева модель вищої освіти... Місця для перекрученого тлумачення його положень не так уже й багато...

— Візьмімо те ж розділення на бакалаврів і магістрів. До речі, модель ця ввійшла в наше законодавство ще в середині 1990-х років, і проблема тут в іншому. Реформи реформами, а результат, утім, має вигляд суцільної профанації. Запозичуючи форму двоступеневої вищої освіти, Україна вміщує в неї старий, радянський по суті, зміст. По-перше, ступінь бакалавра досі де факто не визнаний на ринку праці, за суттю він прирівнюється до незакінченої вищої освіти. Тож в очах громадської думки диплом бакалавра виглядає якимсь «неповноцінним». І по-друге, навіщо в принципі вводять два етапи? Щоб зробити процес навчання максимально мобільним. Чим старший курс, тим більше має студент можливостей самостійно вибирати предмети. А переходячи до магістратури, він узагалі може змінити спеціалізацію. Адже в гранично динамічному, інформаційному світі актуальність того, чому навчилася людина, щороку втрачається приблизно на чверть, а отже, після закінчення вищого навчального закладу обрана спеціальність вже може бути нічого не варта на ринку праці. Так, формально українські студенти перетворилися на бакалаврів і магістрів, але в чому сенс цього «перетворення», якщо коректувати власну профорієнтацію за ходом навчання вони, як і раніше, не можуть? Водночас Міністерство освіти та науки взагалі не вбачає тут проблеми. Ні воно, ні Мінекономіки не проводять жодних маркетингових досліджень, щоб з’ясувати, які спеціальності будуть актуальні на ринку праці через п’ять—шість років. Немає даних про трудові ресурси, необхідні для розвитку тих чи інших технологічних укладів, й у Держкомстаті... Про яку ж цілісну стратегію реформ в освіті та економіці тоді взагалі може йтися?

— Саме з чого, на вашу думку, треба почати реформу освіти, щоб форма і зміст були приведені у відповідність?

— Першим кроком має стати повернення у вищі навчальні заклади науки. Те, що наша вища школа володіє серйозним науковим потенціалом, звісно ж, правильно, тільки от потенціал цей залишається переважно нерозкритим. Більшість вищих навчальних закладів узагалі не займаються дослідницькою діяльністю. А ми тим часом повторюємо правильні слова про підвищення якості освіти! Не може бути якісної вищої освіти без досить високого рівня науки в країні та без участі вчених в освіті! Це замкнене коло: падає рівень наукових досліджень — падає рівень викладачів, а отже, знижується рівень підготовки студентів. Потім ці студенти приходять у науку, і все йде по колу. Пригадаймо знову Болонський процес. У його рамках була сформульована наступна основоположна теза: європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності — це дві взаємопов’язані частини «суспільства знань».

— Багато хто, втім, стверджує, що наші вузівські вчені якраз займаються чистою наукою, результати якої не мають ринкової цінності. Та й більшість випускників вищих навчальних закладів з їхньою фундаментальною освітою не можуть потім знайти своє місце на ринку праці. Чи існує тут проблема?

— Проблема, безсумнівно, існує, однак винна в ній аж ніяк не освіта. Річ у тому, що фундаментальна наука та прикладні дослідження сьогодні вже не так роз’єднані, як раніше. Ніколи фундаментальна наука насправді не була економічним агентом, вона продукувала чисті знання, частина з яких потім переглядалася з прикладної позиції, втілювалася в технічні розробки й тільки потім використовувалася в промислових цілях. Тепер економічній доцільності підпорядкований увесь ланцюжок, а наявність учених, які займаються фундаментальними дослідженнями, розглядається як одна з основних конкурентних переваг держави. Неконвертованість вітчизняної освіти, хоч як це парадоксально, спричинена не тим, що вона абсолютно відірвана від зміненого ринку праці, а якраз тим, що йде в нього на поводу. Той вельми специфічний капіталізм, який сформувався в Україні, підвищив попит на представників сфери послуг і практично нівелював запитаність природної й технічної освіти. Вищі навчальні заклади, в тому числі з вельми солідними науковими традиціями, вважали за краще пристосуватися до цього запиту.

— Можна виправити цю ситуацію за допомогою держзамовлення?

— Якщо держзамовлення залишиться в тому вигляді, в якому воно було здійснене у 2005 році, — однозначно ні. Держава замовила і, відповідно, профінансувала спеціальності за принципом «потрохи, але всіх і всім». Те, що вищі навчальні заклади намагаються самостійно коректувати держзамовлення, створюючи додаткові контрактні місця, в принципі правильно. Помилкове те, що орієнтуються вони виключно на сьогоднішню кон’юнктуру. Звідси — перевиробництво економістів, перекладачів, юристів за явного зниження кваліфікації. Усе це — через відсутність в Україні національної стратегії науково-технічного розвитку, згідно з якою інтелектуальні та матеріальні ресурси цілеспрямовано йшли б у справді важливі для економіки галузі. В ідеалі держзамовлення має бути своєрідним консенсусом інтересів держави, ділових кіл й освіти. Сьогодні до цього ідеалу починає наближатися Росія. Там на державному рівні затверджений проект залучення великого бізнесу в освіту. Причому не на добродійних, а на рівноправних умовах. Великі корпорації, які фактично визначають попит на ринку праці, зможуть брати участь у розробці навчальних програм і частково формувати перелік вузівських спеціальностей. Іншими словами — створювати замовлення в освітній сфері. Утім, цей досвід теж не однозначний. Головна загроза бачиться мені тут у тому, що запитаними будуть фахівці вузького профілю. Для постіндустріальної, інноваційної економіки передові західні університети, навпаки, розширюють і перелік, і зміст спеціальностей. Адже, повторюся, така економіка диверсифікується дуже швидко, отже, ставка на окремі вузькі спеціальності в найближчому майбутньому може виявитися помилковою.

— Що конкретно треба зробити, щоб наблизитися до сучасних світових стандартів в освіті?

— Насамперед — інтегрувати науку, освіту та бізнес в єдину систему. Тільки тоді вищі навчальні заклади почнуть працювати на побудову конкурентоспроможної держави, на її інноваційне лідерство. Хочу наголосити: будь-яка, в тому числі Болонська, реформа освіти приречена на провал, якщо вона проводиться ізольовано від реформ в економіці. Адже щоб окреслити орієнтири освітньої реформи, треба відповісти на запитання, для якої економіки ми готуємо кадри. Ми повинні переглянути наявні стереотипи. Наприклад, університет цілком може бути комерційно успішний, але не за рахунок створення платних факультетів і навчання іноземних студентів. Як свідчить світовий досвід, економічно заможний університет — це університет особливого типу, а саме — ядро регіональної інноваційної інфраструктури. Він може функціонувати за типом холдингу, включаючи в себе дослідницькі центри компаній і взаємодіючи в рамках єдиної системи з бізнес-інкубаторами, технопарками, венчурними фондами. Так, до складу технопарку можуть входити організовані студентами та викладачами фірми, які до цього пройшли через бізнес-інкубатор. Ще одна принципова особливість: крім своєї основної спеціальності, всі студенти такого університету освоюють основи менеджменту інноваційних підприємств, що дає практично кожному з них шанс стати бізнесменом від науки.

— Наскільки це реально в Україні?

— Тотальна перебудова нам не потрібна і, більш того, шкідлива. Реформувати вищі навчальні заклади за цим алгоритмом доцільно там, де вже є хоч би окремі елементи інноваційної інфраструктури, в регіонах із традиційно високим науково-виробничим потенціалом. Обов’язковими є й початкові можливості вищого навчального закладу стати інноваційним центром. Об’єктивно в Україні таких закладів не більше десяти — КНУ ім. Тараса Шевченка, Київський і Харківський політехнічні університети, «Львівська політехніка», ХНУРЕ та деякі інші.

— Яка державна підтримка знадобиться цим вищим навчальним закладам і чи «витягне» її наша держава?

— Головна перевага подібних комплексів полягає в тому, що вони є «саморегульованими системами». І якщо для їхнього створення справді необхідні певні преференції з боку державних органів — виділення державних грантів, додаткове фінансування університетських лабораторій, зменшення навчального навантаження викладачів заради культивування власне дослідницької діяльності тощо, то згодом матеріальна підтримка з боку держави їм загалом уже не потрібна. У європейських країнах, до речі, їх спершу часто підтримують муніципалітети, тобто органи місцевої, а не центральної влади. Загалом же інноваційний бізнес, розгорнений навколо університету, не просто самоокупний — він прибутковий! Отже, питання, за великим рахунком, не грошах і навіть не у їхній кількості, а в політичній волі до реформ і професіоналізмові влади, яка правильно розставляє пріоритети. А в тому, що Україна має освітні та наукові резерви для їх реалізації, не може бути жодних сумнівів. Подивіться, які країни займають сьогодні вищі позиції в рейтингу конкурентоспроможності — Фінляндія та Швеція. Для інноваційного прориву в економіці їм знадобилося приблизно 15 років, а стартували вони в умовах, мало не гірших, ніж у нас тепер. Отож я впевнений — конкурентоспроможність перестане бути для України утопією, щойно стане її головним національним проектом або, якщо хочете, національною ідеєю.