Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Як на війні...

Чим зобов’язана сучасна епідеміологія Льву Громашевському
23 січня, 2020 - 10:26

На бічному фронтоні одного з будинків у просторі провулку імені Івана Мар’яненка, відносно тихого куточка серед індустріальних джунглів Печерська, увагу привертає виразно виконана меморіальна дошка. Аристократизм обличчя, гострий погляд, що свідчить про високий інтелект. Це пам’ятний знак, який нагадує про те, що в цій будівлі, відомій як кооператив медиків, жив і працював найвидатніший епідеміолог сучасності, академік АМН СРСР першого скликання (1944 р.) Лев Васильович Громашевський (1887—1980).

І ось, понад чотири десятиліття тому, в скромній стандартній квартирі мені пощастило знову розмовляти з ним. Але йшлося здебільшого не про науку, а про рубіжну річницю на шляху легендарного ученого — 75-річчя перебування в партії. В епоху декомунізації на сторінках його біографії про цей факт зазвичай воліють не згадувати, але тоді були інші часи. І газета «Правда України» доручила мені підготувати інтерв’ю з Громашевським на цю тему.

Льву Васильовичу перевалило за дев’яносто, проте пам’ять залишалася бездоганною. Він згадував про деталі жовтневого перевороту в Петрограді, не стосуючись, ясна річ, його істинної суті, зупинившись, зокрема, на розмові з Н.К. Крупською про майбутнє скликання Установчих зборів. Адже це була жива тканина історії наяву...

 Але що передувало вибору і виклику? Син морського офіцера і випускник Смольного, Лев Громашевський на початку минулого століття, будучи студентом старших курсів медичного факультету університету в Одесі, долучився до соціал-демократії, причому до ленінського її крила. Партійним функціонером він не став, до кроків нової влади ставився завжди відчужено. Його стихією і фетишем стала боротьба з небезпечними інфекційними захворюваннями.

У збірці «На плечах гігантів», у нарисі Ю. Щербака й А. Щербінської про Л. Громашевського «До 100-річчя інституту, що носить нині ім’я великого подвижника», я вичитав, що Лев Васильович, щойно ставши студентом, добровільно вирушив до Херсона на протистояння холері. Якщо хочете, це був початок його пристрастей. Але молодого медика не омине вир революційного розпалу. 1910 року його повторно заарештовують. Відрахують з університету, здавалося б, назавжди. Засуджують до трирічного заслання у віддалену Пінегу Архангельської губернії.

А потім настає пролог його професійних захоплень і акцентів. У зв’язку з епідемією легеневої чуми, що спалахнула в Маньчжурії, найтяжчої форми цієї смертоносної інфекції, засланець 1911 року подає прохання про дозвіл брати участь у цій сутичці. Йому «милостиво» дозволяють, не перериваючи терміну заслання, виїхати туди.

 У Харбіні він працює на ізоляційно-пропускному пункті. Нерідко збирає і спалює трупи загиблих від чуми. У цьому хаосі одного дня відбувається зустріч із Данилом Кириловичем Заболотним, легендарним «чумологом», і той запрошує його до складу експедиції. Знайомство переростає в багаторічну дружбу.

На клопотання Д. Заболотного Л. Громашевському 1912 року дозволяють додатково скласти іспити на факультеті, і він отримує диплом лікаря. Втім, під амністію, в зв’язку з трьохсотліттям дому Романових, потрапляє пізніше, і поліцейський нагляд, нарешті, знімається. Працює як бактеріолог у Саратові, потім — на епідемії в Астраханській губернії. 1914-го у зв’язку з початком Першої світової війни його мобілізують, і молодий, але вже досвідчений доктор, служить у рухомому польовому госпіталі на Північно-Західному фронті.

Фінал війни, але не фінал розгулу інфекційних недуг та інших нещасть. 1920 року Лев Васильович організовує в рідній Одесі дезінфекційну станцію, по суті, єдиний заслін на шляху атак тифів, грипу, інших загроз такого роду. Працює пліч-о-пліч із Д. Заболотним, який повернувся до України, і вони разом засновують першу у світі кафедру епідеміології в Одеському медичному інституті. З 1923-го по 1928 роки Громашевський очолює її, залишаючись і ректором вишу.

Проте — знову в дорогу. Льва Васильовича направляють до Дніпропетровська для організації у складі медичного інституту аналогічної необхідної кафедри, а також — дезстанції. Все це — сюжет для пригодницького роману, а насправді — саме життя.

1931 року його професійною ареною стає і Москва. Тут, об’єднавши кілька лікарень та інших установ, Лев Васильович створює й очолює Центральний інститут епідеміології Наркомздорову РРФСР. Але й цей принципово важливий для країни поворот — не вінець його шукань і спотикань. 1933-го, знову вперше, невгамовний воїн з інфекціями засновує в залізничному відомстві науково-практичний центр із боротьби з їх спалахами. Значущість цього почину і сьогодні актуальна.

1939-го, без відриву від цих посад Л. Громашевський випускає підручник «Загальна епідеміологія», невдовзі перекладений низкою іноземних мов. У ньому він викладає основи теорії епідемічних процесів із чіткими позиціями їх припинення. Це дані назавжди!

Рік 1941-й, війна. Л. Громашевський знову на передових позиціях своєї діяльності. Його призначають головним епідеміологом Закавказького і Кримського фронтів, а 1942-го — він на цій же посаді у Московському військовому окрузі. І лише потім він повертається на посаду завідувача кафедри за своїм профілем до Центрального інституту удосконалення лікарів.

1946-го Громашевського відряджають до США для участі в засновницькій асамблеї ВООЗ. Але несповідимі подальші мандрування. Льву Васильовичу вже за шістдесят, проте в 1948 році йому доручають відкрити й очолити інститут інфекційних хвороб у Києві. 1951-го він стає завідувачем кафедри епідеміології в Київському медичному інституті. Якраз в авдиторіях, завжди переповнених студентством, мені в цьому статусі довелося слухати його незвичайні лекції. Вони сприймалися, немов одкровення.

І ще одна зустріч. Нинішнього корпусу Інституту епідеміології й інфекційних хвороб, що носить сьогодні ім’я Л. Громашевського, ще не існувало. І ось на дільниці Бактеріологічного інституту, його попередника, Юрій Миколайович Щербак, який працював тут, мій інститутський друг, привів мене в одну з лабораторій у невеликій будівлі. Це і був кабінет Льва Васильовича, заступника директора інституту з науки. Яким він був простим, справжній класик, і якою неймовірно цікавою була бесіда.

Ще до здобуття свого докторського наукового ступеня Ю. Щербак опублікував прекрасну повість «Як на війні», створену на основі реалій цієї установи, хоча сам сюжет, коли в одній із лабораторій встановлюється вимушений суворий карантин, на щастя, не мав місця бути. Постаті Л. Громашевського серед цієї драми немає, проте він зворушливо згадується в образі професора Верхратського, одного з фундаторів форпосту милосердя.

Думається, ці талановиті сторінки сподобались титану науки ХХ століття. Але ж подібні гіганти змін ніколи не вважають себе такими.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ