Юрій ДУБIНIН: «Iспанський щоденник»

НІЧ, ЯКА УВІЙШЛА В ІСТОРІЮ ІСПАНІЇ

Пам'ятаю, що 23 лютого 1981 року я закінчував роботу в посольстві і збирався вирушити додому, коли пролунав телефонний дзвінок. Дружина схвильованим голосом порадила мені увімкнути радіо. Я увімкнув. Відбувалося щось неймовірне.

«Цивільні гвардійці, — долинало з приймача, — навели зброю на депутатів... підполковник вимагає від уряду...»

Лунають постріли. Вмикаємо телевізор, зображення допомагає швидше усвідомити, що це путч, йде прямий репортаж про нього. Щойно підрозділи цивільної гвардії — чоловік 200, ними командує якийсь підполковник Техеро — увірвалися до будинку іспанського парламенту — кортесів під час засідання, на якому обговорювалося питання про зміну голови іспанського уряду і призначення на цей пост Кальво Сотело. У зв'язку з особливою важливістю засідання в залі знаходився весь уряд у повному складі. Гвардійці зробили кілька пострілів угору, залишивши назавжди на ліпних склепіннях стелі сліди свого ратного подвигу. Діючий голова іспанського уряду — ним був А.Суарес — спробував енергійно протестувати. Його прибрали з залу силою і десь замкнули. Вищий військовий чин у залі — генерал Гутьєррес Мельядо — зажадав, щоб гвардійці йшли геть. Його також стали виштовхувати. Генерал закликав до дисципліни, але його не слухали і теж вивели з залу засідань. На депутатів навели автомати.

— Всім під пюпітри! — скомандував Техеро.

За лічені хвилини всі члени уряду, всі депутати спритно поховалися під пюпітри. Втім, ні. Один депутат залишився сидіти на своєму місці. Він не звертав уваги ні на погрози, ні на націлену на нього зброю.

Це був Сантьяго Каррільйо.

Навівши таким чином «порядок», Техеро оголосив, що влада перейде до нового уряду.

— Ясна річ, що військового, — відчеканив він і став чекати вказівок від керівників змови, походжаючи перед спорожнілим амфітеатром з депутатами і урядом під лавками.

А як же репортаж? Хто передбачив його? Хто організував? А ніхто. Просто в метушні гвардійці не помітили декількох теле- і радіорепортерів, які, розташувавшись на відведених для них місцях угорі, вели звичайну передачу про засідання палати депутатів. Тепер вони, звісно ж, не без ризику для себе продовжували свою справу, але розказували вже про державний переворот, і безпосередньо з епіцентру подій.

Напруження наростало. Надійшла інформація, що на боці путчистів виступив командуючий військовим округом у Валенсії генерал Міланс дель Боск. Виникло припущення, що він і був їхнім ватажком. Він вивів гарнізон з танками на вулиці міста, зайняв будинки місцевих органів влади, розвернув польовий шпиталь. Змовники не жартували. Йшла година за годиною. Над іспанською демократією нависла смертельна загроза. Сидячи перед телевізорами і приймачами, ми бачили це, ми розуміли це і були разом з мільйонами іспанців, застиглих, заціпенілих у ті хвилини в усіх куточках країни, котрі чекали, сподівалися, що хтось чи щось принесе порятунок, перетне шлях насильству.

На свободі залишався король. Він же глава держави, головнокомандуючий збройними силами. Король перетворився на ключову фігуру для майбутнього країни. Путчисти, зрозуміло, усвідомлювали, що без його підтримки вони приречені. Тим більше, що ще свіжі були в пам'яті події в Греції, де саме підтримка з боку короля допомогла за декілька років до подій у Мадриді взяти владу грецьким полковникам. З іншого боку, від Хуана Карлоса залежав у той момент і порятунок демократії в Іспанії.

Його слова, його дій чекала Іспанія. Нарешті надійшли перші повідомлення про дії короля. Оскільки всі члени уряду опинилися в руках путчистів, король створив тимчасовий орган управління країною у складі державних секретарів і субсекретарів, тобто перших заступників і заступників міністрів.

Потім була заява комітету начальників штабів, що армія вживе заходи для припинення будь-якого посягання на конституцію, однаково як і заходи, необхідні для відновлення порядку. Генеральний директор з питань національної безпеки оповістив країну, що захоплення палати депутатів являє собою ізольовану акцію. Ще важливішими були його слова про те, що вся повнота влади перебуває в руках короля.

— Ніяка насильницька акція, — підкреслив він, — не порушить демократичного порядку в країні.

Починали приходити в рух і громадські сили країни. Із спільною заявою виступили провідні профспілки — Робочі комісії та Загальна спілка трудящих. Вони засудили спробу перевороту, підтвердили підтримку короля, парламенту, армії та демократичних сил. Нарешті оголосили, що до нації має намір звернутися король. Хуан Карлос I заявив, що не допустить дій, які зазіхають на демократичний порядок у країні, встановлений конституцією, на підтримку якої висловився іспанський народ, і повідомив, що віддав наказ цивільній і військовій владі вжити всіх необхідних заходів для підтримки конституційного порядку.

Чіткою своєю позицією, донесеною до країни і світу спокійним, але твердим голосом, король врятував Іспанію від потрясінь, а іспанську демократію — від занесеного над нею удару. У короткі хвилини свого виступу Хуан Карлос назавжди увійшов в історію.

Стало ясно, що спроба перевороту провалилася.

Через якусь годину-півтори, надіславши до Москви телеграму про те, що в розвитку подій стався сприятливий перелом, я їхав до резиденції, перетинаючи півміста. Мадрид ще залишався стривоженим. Вулиці пустельні, а майже в усіх вікнах світло. Вдома дружина розповіла, що відразу після початку подій їй зателефонувала Пілар — це дружина нашого знайомого бізнесмена Модесто Васко Аньйона, в домі якого я зустрічався з лідером основної правої партії Іспанії Фрагою Ірібарне.

— Де Юрій? — стурбовано запитала Пілар.

— На роботі, в посольстві.

Пілар порадила дружині терміново зібрати валізу.

— Ми зараз пошлемо за тобою машину, потім за Юрієм, бо знаємо наших військових і на що вони здатні. У нас ви будете в безпеці. Ми люди правих переконань. Про це відомо, і ніхто не запідозрить нас у тому, що ми ховаємо у себе посла Радянського Союзу з дружиною. Тільки не гай часу, Ліано.

З літератури, з розповідей я знаю, що випадків, подібних до цього, було чимало під час громадянської війни в Іспанії. Друзі переховували друзів, попри відмінність, а іноді й протилежність політичних поглядів. Іноді це їм дорого обходилося. Але іспанці високо цінують поняття дружби.

Дружина була зворушена, подякувала і не без гумору пообіцяла, що якщо в Іспанії до влади прийдуть «наші», то Пілар і Модесто можуть, зі свого боку, розраховувати на притулок на віллі радянського посла.

Модесто вже немає, а Пілар жива, і щоразу, коли доля заносить нас із дружиною до Мадрида, ми зустрічаємося з нею як дуже близькі люди.

24 лютого путчисти на чолі з Техеро здалися військовій владі. Члени іспанського уряду і депутати були звільнені. Це був показник того, наскільки демократичний режим за короткий термін свого існування зміцнив свої основи і знайшов підтримку широких прошарків громадськості, зокрема в армії. Водночас у державному апараті зберігалися впливові реакційні сили, котрі чинили опір перетворенню політичного життя країни.

Іспанський уряд у ході екстреного засідання ухвалив рішення усунути командуючого III військовим округом (Валенсія) генерала Міланса дель Боска і заступника начальника генерального штабу армії генерала А.Армаду, причетного до спроби державного перевороту. Техеро було заарештовано. Король провів засідання хунти національної безпеки, а потім прийняв лідерів провідних політичних партій А.Суареса, Р.Саагуна, Ф.Гонсалеса, С. Каррільйо, М.Фрагу Ірібарне для оцінки становища в країні, яке залишалося складним.

27 лютого Іспанія на заклик провідних політичних партій і демократичних профспілок відповіла путчистам і силам реваншу масовими маніфестаціями в найбільших містах країни. Їхньою метою була підтримка конституції та демократії. У Мадриді проспектом Кастельяно пройшло півтора мільйона чоловік — найбільша демонстрація за всю історію Іспанії. Вона вражала. Люди усвідомили: демократія вимагала захисту, підвищеної пильності демократичних сил.

В Іспанії високо оцінили позицію Радянського Союзу на підтримку демократії. У зв'язку зі спробою перевороту керівництво ЦК КПРС висловило солідарність з усіма демократичними силами країни. Ми в посольстві були упевнені, що інформація, яка пішла від нас, допомогла правильному розумінню й оцінці Москвою того, що відбувалося в Іспанії тієї ночі 23 лютого, якій судилося увійти в історію країни.

ВАЛЕНСІЯ СТАЄ МІСТОМ-ПОБРАТИМОМ ОДЕСИ

Провал військового путчу несподіваним чином допоміг здійснити одну з моїх задумок щодо Іспанії.

Валенсія — третє за чисельністю населення місто Іспанії. У ньому більше півмільйона жителів. Великий порт. Валенсіанці люблять і вміють веселитися. Втім, це характерно для всієї Іспанії. У цій країні в кожного району своє свято: велике, барвисте, воно залучає до участі, як правило, на кілька днів. У Валенсії його називають «Лас Файяс». Воно проходить у березні, розтягуючись на кілька тижнів. На свято прийнято запрошувати декількох послів. Я відгукнувся на перше ж таке запрошення. Саме тоді прийшла думка і про поріднення Валенсії з Одесою.

1979 року у Валенсії на чолі мерії став молодий, енергійний валенсіанець Касадо. Він вислуховував мої захоплені розповіді про Одесу й ...усміхався.

— Ви дуже цікаво розповідаєте, посол, — ввічливо говорив він. — Мої друзі в алькальдії теж щось чули про Одесу. Вона начебто згадується у веселій пісеньці, яку співають іспанські моряки, коли добряче вип'ють... І знову усмішки.

Навесні 1981 року, ледь не через декілька днів після путчу, я знову отримав запрошення відвідати Лас Файяс. Виявилося, що з усіх запрошених послів у Валенсію наважився приїхати цього року тільки я. Кілька посольств прислали радників, інші взагалі вважали за краще відсиджуватися, придивляючись, куди ж поверне Іспанія.

Свято розгорталося за заведеними правилами. Але я цього разу вважав за недоречне повертатися до питання про Одесу. І раптом!.. Не встигли ми всістися після всіх відвідувань за столом відкритої сонцю і м'якому диханню моря тераси, як Касадо заговорив про це сам.

— Ми зворушені, Юрію, що ти з нами у ці дні. Ми не знаємо, як висловити свою вдячність, але вважай, що рішення про поріднення Валенсії з Одесою прийнято. Ми запрошуємо делегацію мерії Одеси до Валенсії так скоро, як тільки вона зможе сюди дістатися.

Мені довелося написати не одну телеграму в Москву, і минуло чимало місяців, поки вирішувалося питання у нас, але мер Одеси В.Симоненко до Валенсії приїхав, два міста подружилися, а я до кінця свого перебування залишався неодмінним запрошеним на чудове свято Лас Файяс незалежно від складу інших послів-учасників.

Мені хотілося б, щоб дружба Одеси та Валенсії продовжувалася завжди, оскільки народилася вона завдяки вияву найкращих і найщиріших людських почуттів.