Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

Знайомство з Аркадієм Казкою. Присяга

27 серпня, 2015 - 17:30
ТОЙ САМИЙ СПАСЬКИЙ СОБОР У ЧЕРНІГОВІ, ДЕ ПРИЙМАВ ПРИСЯГУ АРКАДІЙ КАЗКА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
АРКАДІЙ КАЗКА
РОМАН БЖЕСЬКИЙ

У серпні 1914 року в одному з двох найдавніших українських соборів, а саме — Спаському в Чернігові, майбутній український письменник Аркадій Казка за дорученням не менш знаного поета та політика Василя Елланського прийняв присягу на вірність Братства самостійників у юнака-гімназиста Романа Бжеського. Останній відомий нам як активний діяч національного руху в революційну, міжвоєнну й повоєнну добу, письменник, історик, публіцист. Подібні події зрештою склали підгрунтя вибуху Української революції 1917—1921 років та залучення до неї мільйонів люду.

Опис присяги міститься у ще не оприлюднених спогадах Романа Бжеського, які сам Автор назвав «Барвиста історія одного звичайного життя... Роман у трьох частинах». Насправді, то мемуари, які, втім, варті не одного роману чи блокбастеру — надто непересічне життя у головного героя. Отже, йдеться про частину споминів, які Роман Бжеський писав на схилі свого життя в США, у місті Детройт. Вони пов`язані з мемуарами 1920-х рр. «Згадки з минулого», що були надруковані у донцовському «Літературно-науковому вістнику» за підписом Характерник. До певної міри, «детройтські зошити» можна вважати їхньою новою редакцією — з огляду на те, що в деякі з оприлюднених раніше частин Автор власноруч вносив правки. Але то значно доповнена версія («цілість», за висловом Романа Бжеського), що, фактично, робить «Барвисту історію...» цілком самостійним явищем. Зокрема, автор детально (а не оглядово, як раніше) написав спогади про свої дитячі та юнацькі роки — тут читач знайде колоритні описи побуту дореволюційного Чернігова, родинних взаємин, літніх хлоп`ячих розваг, українських співів над Десною, перебування Миколи ІІ у місті — з точки зору учня, вибриків гімназистів, діяльності Юнацької спілки, впливу на свідомість молоді експозиції музею українських старожитностей Василя Тарновського та українського театру, початку Першої світової війни та реакції на неї кубанських козаків... Серед іншого в центрі уваги Романа Бжеського й громадська активність у місті над Десною, зокрема її підпільна складова, відомі постаті української історії. Діяльність деяких з них насамперед одного з лідерів чернігівського молодіжного українського радикального руху Василя Елланського, набуває принципового нового трактування — як українського Конрада Валлєнрода.

Зрозуміло, як у випадку будь-яких споминів, тим паче написаних за п`ятдесят років після подій що сталися, свідчення очевидця вимагають перевірки. Але у викладі Романа Бжеського вони виглядають цілком послідовними та добре вписуються у відомий нам контекст. Автор відкриває нам мало відомий світ захоплень та ініціатив української самостійницької молоді часів Першої світової війни, мотивів, що спонукали її до такого політичного визначення та наступної діяльності. А з огляду на подібність багатьох подій сторічної давнини та тепер, що породжують схожі відповіді, вони становлять неабиякий інтерес й для сьогодення.

Тамара Демченко, Володимир Бойко


В умовленій порі зустрівся я з В. Елланським, який цим разом був не сам, а з колегою — студентом комерційного інституту. То був Аркадій Казка, з яким мене й познайомив Василь, а познайомивши, залишив удвох. Аркадій Казка і зовнішньо і, як з’ясувалося, своєю вдачею дуже різнився від Василя. Останній був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати. Аркадій Казка, навпаки, був назверх спокійний, замріяний юнак, говорив спокійно, м’яким і зрівноваженим тоном і мав надзвичайно лагідну і приємну усмішку. Значно пізніше, коли я ближче познайомився з братчиками, я чув, як його звали «солодка казочка». Він з доручення Б. С. поінформував про те, що мені знати належало щодо організації. Від нього я довідався, що в Чернигові є лише філія Б. С. і що такі ж філії існують у багатьох більших містах України, а централя є в Києві. Було воно таємною організацією, про існування якої не знали і знати були не повинні навіть більш «певні» й визначні українські діячі. Б. С. не мало ані писаної програму, ані статуту, але визнавало певних «десять заповідей» складених не Б. С., які окреслювали головні засади. Натомісць метою його було боротися всіма прийнятними й не прийнятними, лєгальними й нелєгальними засобами за відновлення цілком самостійної і суверенної української держави. Головною перешкодою на шляху до відновлення державності була московська імперія і тому одним із завдань Б. С. було використовувати кожну нагоду, яка вела до її ослаблення чи зруйновання. Але само по собі не лише її ослаблення, але навіть розпад імперії не дасть нам нічого, коли ми не зуміємо змобілізувати всі сили нашої нації і запалити її вогнем зненависті до москвинів палким прагненням відновлення суверенітету й державності. З цією метою «братчики» мали стосувати в ріжних колах громадянських ріжну тактику. Братчики уважали, що т. зв. свідомі українці, а в першу чергу, «відомі українські діячі» під час боротьби за державність будуть лише важкою колодою на нашому шляху. Ми, як молодь, не могли мати на них жодного впливу і тому без крайньої потреби не маємо входити з ними в суперечки, але коли б вони в присутності когось із братчиків пробували переконувати молодих людей, а тим більше когось із молоді, що начебто автономія цілком задовольняє нас, або навіть лише демократизація держави і широке самоврядування — кожен з нас зобов’язаний почати дискусію і намагатися за всяку ціну розбити автономіста і позбавити його можливості впливати на молодь.

Старше громадянство намагалося тих москвинів, з якими доводилося йому частійше зустрічатися, своєю крайньою «поміркованістю» зробити прихильними до українців і трактувало це як «пропаганду української справи». Братчики ж уважали, що такі «прихильники» в рішучу хвилину нас однаково не підтримають, але натомісць така пропаганда ослаблює спротив і дезорієнтує українців та затемнює справу. Тому ми маємо загострювати українсько-московські взаємини, сіяти ворожнечу, а притягати до участі в боротьбі тільки українців. У зв’язку з таким наставленням стояло ширення серед українців гасла «Україна — для українців». Нині серед замотиличеної московськими агентами і вихованцями Москви української еміграції є досить людей, які так, як і старі москвофіли тих часів бояться гасла «Україна — для українців», бояться слова «націоналізм» і заявляють, що вони «державники». Вони всупереч усім «лєкціям історії» не розуміють, що державу, якої територію загарбали чужинці, можна збудувати лише зброєю, що така будова вимагає жертв, вимагає, щоб її «будівничі» хотіли навіть ціною життя її відновити і що серед чужинців-колонізаторів неможливо знайти навіть одної десятитисячної відсотка готових боротися за неї, за її визволення до загину. Лише поневолена нація, якій загрожує «вимирання», усвідомивши собі це, буде боротися завзято, до кінця, до остаточної перемоги, але вона має цілковите моральне право відібрати собі те, що їй по праву належить, отже, свою землю і має право бути на ній єдиним і цілковитим господарем. Ніхто з братчиків не уявляв собі можливості розвитку своєї нації інакше, як у цілковито суверенній самостійній українській державі — отже, всі були «державниками». Природно, що уступ про «державництво» не належить до ремінісценцій у стислому значенні, лише викликаний сучасними явищами, і Казка про це не говорив тоді, лише це було самозрозумілим для того, хто визнавав згадані «10 заповідей». Щодо суспільного ладу в тій державі, то, як казав Казка, ми свідомі того, що неможливо встановити такий лад, який усіх задовольняв би, бо неможливо людей, що живуть у ріжних умовах, ріжних своїми поглядами, відмінних інтересами поєднати в одну гармонійну цілість. Але, організуючи державу, ми будемо обстоювати такий устрій, який би задовольняв більшість українського народу, отже, селянство, яке ту більшість творить. Жодного вимріяного ладу ми не збираємося накидати силою, лише можемо пропонувати, але рішати буде сам народ. Мріяли ж братчики також про відродження і мобілізацію козацтва і уважали, що коли б знайшовся серед українців «Наполеон» — міг би він зватися й гетьманом, але монархія уважалася устроєм, який не відповідав українському народові. Самозрозуміло, братчики стояли за створення модерної козацької армії, без якої не могло бути й мови ані про відновлення державності, ані про її удержання.

Розмова з Казкою тривала кілька годин, бо я дуже часто переривав її питаннями, які змушували його докладніше з’ясовувати погляди братчиків. З неї я зрозумів, що хоча Б. С. не має ані програму, ані статуту, але за те має щось важнішого — однаковість світогляду і однозгідність у всіх засадничих питаннях. Від нього ж я довідався, що братчики не вважають доцільним поширювання своєї організації шляхом вербування до неї людей, не цілком певних, а також з не цілком тотожними поглядами, але що натомісць братчики можуть вступати до найріжноманітніших організацій з метою ширення в них у можливих там формах самостійницьких ідей і що «Юнацькі Спілки» закладало у нас Б. С. і воно ж керувало ними, забезпечуючи в керуючому органі (Раді) більшість своїм членам. Ради таких «Юнацьких Спілок» складалися із 3, найбільше — із 5 членів.

З’ясувавши основи, що мені потрібно було знати, і давши ряд відповідей на мої питання, запитав мене Аркадій Казка, чи я хочу ще те все передумати, обміркувати і аж тоді буду складати присягу чи складу її зараз. Я бачив, що все почуте відповідає цілковито моїм поглядам і бажанням, а тому сказав, що не бачу жодної причини, чому б я не мав скласти присягу зараз же.

Тоді Казка пішов зі мною на бульвар, який простягався від Валу, побіч Спаського Собору, аж до чернигівської реальної школи. Там ми сіли на лавочці, він вирвав із записника і дав мені аркушиків два паперу, дав олівця і продиктував «Декалога» і текста окремої присяги. Продиктувавши, він сказав мені, що по складанню її я мушу того ж вечора дуже й дуже добре вивчити її напам’ять і після того знищити написаний мною текст, а потім кожного місяця повторювати, щоб не забути ані одного слова.

Після того ми пішли до Спаського Собору, в якому були зложені мощі св. Феодосія Чернигівського, до яких стало вчащали і прочани, і чернигівці, а Собор був відчинений протягом цілого дня. Ми зайшли туди і там я, коло тих мощей повторив «Декалога», присягаючися його додержуватися, а потім склав окрему присягу, повторюючи за Казкою її слова, яких я, звичайно, сам не міг добре відразу затямити.

Текста тих «десяти заповідей» тут не наводжу, він є загальновідомим, його було видруковано в 1917 році В[идавницт]вом «Вернигора» в т. зв. «Катехизмі українця», його вмістив В. Отамановський до написаного ним оповідання для юнацтва під назвою «Син України» і цей же текст подав я в своїй «Історії українського народу», виданій 1954 року. Отже, тому лише вивчений пізнійше добре напам’ять текст окремої присяги, який я й досі пам’ятаю, подаю тут з пам’яти. Ось цей текст:

«Великий Боже — Творче всесвіту! З вільної волі, Тобою даної, складаю Тобі урочисту присягу: все своє життя присвятити справі визволення українського народу, сином (донькою) якого я з Твоєї волі є.

З Твоєї святої волі я завдячую істнованню тим предкам, які не шкодували життя свого і своїх дітей для добра свого народу і з Твоєї волі на мені лежить обов’язок спокутувати частину гріха тих, котрі спричинилися до нашого поневолення.

Милостивий Боже, Ти знаєш, що чужинці тепер панують над нами, отже, благаю Тебе — якщо примушуватимуть мене обставини вимовляти слова присяги, не згідної з цією моєю присягою, примушуватимуть не для особистої користі — тільки, щоб повсякчас виконувати цю мою присягу й передати її дітям, не вважати того гріхом, бо інакші слова вимовлятимуть тільки уста уярмленого, а не серце щире і душа вільна.

Коли б же, Боже, по слабості людській несвідомо чимось порушив цю присягу — благаю Тебе карати за це мене, а не нащадків.

Прийми, Великий Боже, цю щиру присягу душі моєї і дай силу нелукаво її виконувати до кінця днів моїх. Амінь».

По складанню присяги ми вийшли з Собору. Звідти я з Аркадієм Казкою пішов на Вал. Був чудовий вечір, який так пасував піднесеному настрою, який охопив мене. Сонце обсипало золотом дерева, а праворуч від широкої алєї на певній відстані одна від одної (здається, понад 30 метрів) здовж краю Валу вирисовувалися сильветки темних, злегка припорошених золотом сонця стародавніх гармат, а їхні жерла були скеровані на шлях, яким з півдня і південного заходу, з боку Десни, за сивої давнини, коли ще й гармат не було, загрожували місту кочові орди.

Позаду блищало золото хрестів Спаського Собору, а далі, як уже Вал загнувся півколом на схід, з лівого боку широкої стежки, трохи нижче рівня Валу, показалися уставлені перед старовинним будинком три гармати, а за ними будинок, якого всупереч усім твердженням сучасних підсовєцьких знавців старовинної архітектури, які кажуть, що це є будинок чернигівського полковника Якова Лизогуба, збудований в 90-х роках XVII століття, нарід віддавна звав «домом гетьмана Мазепи». Народня легенда, пов’язана з цим домом, говорить, що цей дім є багатоповерховим, лише «ввійшов у землю» і тільки раз на рік, у великодню ніч, піднімається вгору, і тоді з нього, саме перед тим, як починають співати «Христос Воскрес», виходить гетьман Мазепа в шитому золотом жупані в супроводі пишно вдягнутих полковників, за ними посувається відділ сердюків і вони, всі разом прямують до Собору на службу Божу. Коли ж доходять до Соборної площі, з-під землі показується з чортячими рогами цар Петро в оточенні чортів і відьом, а з-під землі виривається полум’я, яке перегороджує шлях до Собору. Тому гетьман не може встигнути перед співом дістатися до Собору і мусить вертатися до заклятого дому, який знова западається в землю до слідуючого Великодня.

Цей дім стоїть на південно-східному краю колишнього дитинця княжих часів...

Ми, йдучи, рідко перекидалися словами, бо, певно, під впливом присяги, особливо владно притягають нашу увагу живі свідки славного минулого рідного міста, якого доля й недоля були тісно зв’язані з історією цілої України. Такий настрій посилювали чудовий, урочисто-тихий вечір та широка панорама Десни-красуні, за якою простерлися в ніжній імлі луки її лівого берега... Звичайно, легенду ми знали обидва і обидва хилили голови перед великим борцем за самостійність України.

Роман БЖЕСЬКИЙ

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments