Трансатлантичний шлюб

У спорах між Сполученими Штатами та Європою немає нічого нового, крім того, що продемонстрували напружені відносини в минулому через питання Кореї, Суецького каналу та В’єтнаму. Але ці спори давно минулих днів відбувалися в рамках зовсім іншого геополітичного контексту — «холодної війни» — і колишньої структури інтелектуального і політичного стримування. Цей контекст і структура зробили дисциплінованими трансатлантичні зв’язки. Європейці, як і американці, визнали необхідність обмежувати й обходити свої розбіжності для того, щоб зберегти свою здатність стримувати, а в разі необхідності й перемогти Радянський Союз.

Кінець «холодної війни» все змінив. Чи може союз переможців пережити свій власний успіх?

Фундаментальні особливості геополітичного контексту в період після «холодної війни» відносно зрозумілі. До них входять американська стратегічна перевага, величезні та швидкі потоки людей, технологій, товарів, послуг, ідей, мікробів, грошей, робочих рук, електронної пошти, вуглекислого газу та практично всього іншого через кордони; а також відносно мирні відносини між основними державами — Сполученими Штатами, Китаєм, Японією, Росією, Індією та дедалі більше інтегрованою і розширеною Європою.

Але якщо геополітичний контекст зрозумілий, то інтелектуальна й політична структура — наступник стримування — ні. Перед європейцями й американцями навряд чи нині могла постати гостріша дилема: або співробітництво в абсолютно іншому контексті, ніж той, для якого були розроблені зв’язки й установи, — або співробітництво без будь- якої угоди на новій стратегічній основі.

Співробітництво можливе. 1990 року європейці й американці об’єднали свої сили, щоб не допустити іракського вторгнення й окупації Кувейту. Кілька років по тому європейці й американці об’єдналися, щоб зупинити етнічний конфлікт у Боснії та Косово. Європейці й американці також працювали над розширенням НАТО й об’єднали зусилля в боротьбі з тероризмом в Афганістані.

Але нещодавні розбіжності з низки проблем (Міжнародний кримінальний суд, Кіотський протокол та ін.) неможливо ігнорувати. Європейці традиційно вважають, що Сполучені Штати дуже лояльно налаштовані до Ізраїлю й недостатньо цікавляться правами палестинців. Навіть коли американці та європейці у принципі доходять згоди, наприклад, у питаннях торгівлі, це не завжди реалізується на практиці.

Найбільш помітними були розбіжності у тому, що робити з тими, кого Сполучені Штати називають «країнами- ізгоями» — Іраном, Північною Кореєю, Сирією, Лівією та Іраком Саддама Хусейна. Європейці більше схиляються до діалогу і стимулів, а Сполучені Штати до ізоляції та санкцій. Вирішення цих розбіжностей не буде легким хоча б тому, що Сполученим Штатам, попри всю свою владу, потрібні партнери для боротьби з тероризмом, швидким зростанням ядерних озброєнь і глобальною зміною клімату.

Але Європа також зацікавлена у збереженні трансатлантичного зв’язку, оскільки немає жодної гарантії, що вона залишиться островом стабільності та процвітання. Європейська інтеграція не може зосередитися лише на собі; обмежена Європа уразлива перед невирішеними регіональними конфліктами та проблемами глобалізації. Перетворення взаємного визнання цього факту на дійсність потребуватиме інтелектуальної чесності та політичних інвестицій з обох сторін Атлантики.

Європейці повинні відкинути свої ілюзії стосовно того, що вони можуть чогось досягнути у світі самостійно. Марна розмова про відродження багатополюсного світу — це лише марна розмова. Це є нездійсненним і небажаним для Європи — ствердитися як геополітична рівня або конкурент США.

Європа має розвивати більші військові можливості не для того, щоб стати головною силою на рівні зі США, а для того, щоб діяти як партнер Америки та переслідувати при цьому свої власні цілі. Розділення, за якого США використовують військову силу, а Європа — інші інструменти політики, поступово збільшить розкол між США та Європою. Європейці також мусять визнати, що для ефективної дипломатії потрібні не лише переговори та стимули, а й готовність використати санкції та військову силу в разі необхідності.

Американці зі свого боку мусять визнати, що сильна Європа не буде задоволена простим виконанням американських наказів. США повинні підтримати європейську інтеграцію, бо сильна Європа — це принаймні потенційний стратегічний партнер, тоді як слабка Європа — ні.

Дійсно, своєрідні вправи із побудови нації з використанням військової сили, які відбуваються в Іраку й Афганістані, не є унікальними; вони обов’язково повторяться, і тоді знадобиться європейська участь. Те, що американські війська виводять із Кореї та відправляють до Іраку, є невдалим, але показовим прикладом.

Але справжні переговори будуть необхідні. Консультації не можуть складатися з простого інформування інших про те, що вже було вирішено, не намагаючись адаптувати політику, але все ж очікуючи підтримки. Найважливіше, щоб США та Європа навчилися не погоджуватися. Краща директива полягає в тому, щоб не дозволити розбіжностям поширюватися й ускладнювати відносини. Таке «розділення» нині не менш небезпечне, ніж під час «холодної війни».

Щоб обмежити наслідки розбіжностей, американці мусять пояснити свою позицію й запропонувати альтернативи, якщо запропонована ініціатива видається їм неслушною. Подібним чином США повинні використовувати як покарання, так і заохочення — а не будувати свою дипломатію так, щоб проблемна країна відповідала всім вимогам до того, як вона отримає значну вигоду.

На європейців також покладена особлива відповідальність. Існує глибока відмінність між не наданням підтримки тій політиці, яку США вважають істотною, й активною роботою із запобігання цій політиці. Останнє не є поведінкою союзника. Європейські лідери також мусять зробити більше, аби зупинити зростаючий антиамериканізм, щоб вони могли продовжувати працювати зі США, якщо вони вважають, що це в їхніх інтересах.

Ми входимо в нову й відмінну еру американсько-європейських відносин. Виникатимуть проблеми, які американці та європейці розглядають по-різному і симпатизують різним рішенням. Але трансатлантичні відносини — не менше ніж відносини між 25 членами ЄС або 26 членами НАТО — не можуть будуватися за принципом «все або нічого». У такому разі дуже високим є ризик руйнування цих відносин.

Річард ХААС — колишній директор державного відділу з планування політики у Сполучених Штатах, нині голова ради з питань закордонних справ.