Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна – єдність мови
Олександр Потебня, видатний український мовознавець, філософ, доктор філології, професор

Дурість чи зрада?

Мюнхенство Еммануеля Макрона
12 листопада, 2019 - 18:57
ФОТО REUTERS

З черговим маніфестом мюнхенської політики виступив президент Франції Еммануель Макрон. В інтерв’ю британському журналу «Економіст» він наскаржився на те, що «що наш американський союзник так нестримно відвертається від нас у стратегічних питаннях» і що ще за Обами «невтручання під час використанні хімічної зброї в Сирії вже знаменує перший етап розпаду західного блоку», і зробив із цих обставин досить парадоксальний висновок: «Наша оборона, наша безпека, елементи нашого суверенітету мають бути як слід продумані. Я не чекав для цього подій у Сирії. Щойно я заступив на свою посаду, я наполягав на збільшенні військового і технологічного суверенітету Європи».

Це Макрон мотивував небезпекою біполярного світу «Великої двійки» у складі США і Китаю, двох нових наддержав. Усе це звучить красиво, але жодного стосунку до дійсності не має. Макрон далеко не перший, хто закликає до створення Європейської армії. Такі заклики регулярно чути починаючи з 50-х років минулого століття, але нічим більшим, ніж пропагандистським струсом повітря, вони не є. Створити військовий потенціал Євросоюзу на рівні американського потребуватиме витрат навіть не 2% від ВВП, що їх вимагає від європейців Трамп, а всі 6%, до того ж упродовж кількох десятиліть. Не кажучи вже про те, що треба буде домовлятися про те, яка країна Євросоюзу які військові виробництва і роди військ розвиватиме. Можна не сумніватися, що домовитися про розподіл величезної кількості конкретних проектів не вдасться. Так само жоден уряд країн Євросоюзу не погодиться на те, аби упродовж кількох десятиліть нести непомірний тягар військових витрат 6% від ВВП, і все лише задля того, щоб, незрозуміло навіщо, досягти примарної мети  — рівності з Америкою за військово-технічним потенціалом. Так само далекою від дійсності є ідея про виникнення біполярного американо-китайського світу. Якщо за обсягом ВВП США і КНР ще можна зіставити, то за військово-технічним потенціалом і технологічним рівнем розрив ще дуже великий і в осяжному майбутньому жодного американо-китайського паритету в цих сферах не передбачається. Головне ж, якщо раптом колись біполярний американо-китайський світ все ж таки виникне, то Макрон хотів би, аби він якнайшвидше перетворився на триполярний, з Євросоюзом як третім полюсом сили. Конструкція, звісно, абсолютно нереалістична.

Але президент Франції не знає найпримітивніших основ політології. Адже весь історичний досвід людства свідчить про те, що найбільш найстабільнішим з погляду можливості виникнення глобальних збройних конфліктів є саме однополярний світ, який існує і нині. Далі за спупенем стабільності йде біполярний світ, класичний приклад якого — дві наддержави, СРСР і США, в роки «холодної війни». А далі вже йдуть багатополярні світи, коли ризик світової війни стає реальним. Нагадаю, що обидві світової війни у XX столітті виникли в умовах багатополярного світу. Виходить, Макрон мріє про багатополярний світ, не усвідомлюючи, що з його виникненням у багато разів зросте ризик виникнення нової світової війни.

Президент Франції закликав «відновити стратегічний діалог з Росією, в якому ми не можемо дозволити собі наївності і який займе час. Тому що все, що сталося, засвідчує, що ми повинні знову взятися до нашої політики сусідських відносин і не можемо дозволити, аби нею керували треті сторони, що не поділяють наших інтересів». Макрон виклав три сценарії можливого розвитку Росії: «Я дивлюся на Росію і переймаюся запитанням, який у неї стратегічний вибір. Ми говоримо про країну розміром з континент, з величезною територією. Чиє населення зменшується і старіє. Чий ВВП порівнянний з іспанським. Яка переозброюється удвічі інтенсивніше, ніж будь-яка інша європейська країна. Проти якої було запроваджено законні санкції за українську кризу. І, на мій погляд, ця модель не може вважатися стійкою. Росія проводить надмірну мілітаризацію і множить конфлікти, але має низку внутрішніх проблем: демографія, економіка тощо. Отже, які ж її стратегічні варіанти?

Перший — це відновити наддержаву власними силами. Але втілити його буде надзвичайно складно, нехай ми самі й надали їй певну перевагу своїми помилками. Ми дали слабинку в 2013—2014 роках, і сталася Україна. Сьогодні Росія через наші прорахунки оптимізує свою гру в Сирії. Ми дали їй невеличкий перепочинок, тому вона, як і раніше, веде свою гру. Але все це дуже складно — через причини, які я вже згадав, і через політичну й ідеологічну модель, замішану на консерватизмі етнічного штибу, який не даэ змоги Росії проводити міграційну політику. До складу Росії входить мусульманське населення, і вони ж оточує її рубежі — і Росію це дуже непокоїть. З огляду на розміри території, Росія могла б задіювати величезний важіль зростання — я кажу про міграцію. Але ні, Росія — православно-консервативний проект, і цей варіант не спрацює. В автономний варіант я мало вірю.

Другий шлях, яким могла б піти Росія, — це євразійська модель. Лише в ній вже є домінуюча країна — Китай — і я сумніваюся, що ця модель колись увійде в рівновагу. Ми це добре помітили останніми роками. Я дивлюся на план столів на зустрічах з «Нового шовкового шляху» і бачу, що російський президент відсаджується від президента Сі Цзіньпіна все далі. Він бачить, що все змінюється, і я не впевнений, що йому це до вподоби. Але російський президент — дитя Санкт-Петербурга. Він народився в цьому великому місті. Під час великого голоду там помер і похований його брат. Я ні на мить не повірю, що його стратегія — стати васалом Китаю.

Отже, які ще варіанти в нього лишилися? Відновити політику балансу з Європою. Завоювати повагу. Він запрограмований на те, аби думати так: «Європа — васал США, Європейський Союз             — своєрідний роду троянський кінь НАТО, а мета альянсу — розширюватися аж до моїх кордонів». На його думку, операція 1990 року виявилася порушеною: ніякої «безпечної зони» не вийшло. Вони спробували дійти до самої України, а він поклав цьому край, нехай і ціною зіпсованих відносин з нами. Консерватизм штовхнув його на розробку антиєвропейського проєкту, але я не розумію, як йому вдасться уникнути партнерства з Європою в довгостроковій перспективі». І на відновлення відносин з Росією Макрон оптимістично кладе 10 років, вочевидь, розраховуючи, що його ще оберуть і на другий президентський термін. Російської ж «проблеми 2024 року» для французького президента, схоже, не існує: він переконаний, що і після цього терміну Путін залишиться при владі в Росії.

Схоже, всі заходи президента Франції щодо США, Китаю і дій Туреччини в Сирії були потрібні лише для того, щоб у переддень зустрічі в «нормандському форматі» обгрунтувати необхідність зближення Євросоюзу з Росією. Насправді Путін хотів би здійснити не один лише третій сценарій, а всі три сценарії, перелічені Макроном, одночасно перемішавши їх у художньому безладі. З одного боку, президент Росії бажав би якщо не відновити реальну військову потужність країни на рівні наддержави, то хоча б відновити її на рівні піару, але так, щоб європейці в цей фальшивий піар повірили. При цьому залишається загадкою, Путін справді вірить у всі ці гіперзвукові ракети та інші страшилки російського військово-промислового комплексу чи просто не дуже вміло блефує. Поки що більше схоже на перше. Володимир Володимирович щодо військової справи і техніки людина цнотлива, і тому, цілком можливо, вірить у ті казки про російську військову потужність, які йому розповідають військові генерали в одностроях і генерали ВПК в штатському. Інша річ, що на Заході над усіма цими страшилками давно вже сміються в голос, але Путіну про це, найімовірніше, не докладають, аби не засмучувати верховного головнокомандувача.

Другий сценарій, який можна назвати євразійським, Путін, вочевидь, розглядає як основний. Він передбачає контроль Росії над усім пострадянським простором, за винятком, можливо, країн Балтії і тісну дружбу і союз жорстко авторитарної Росії з політично близьким м’яко тоталітарним Китаєм. При цьому Путін, напевно, сподівається, що в цьому союзі Росія, завдяки своїй військовій моці, відіграватиме гратиме роль старшого, а не молодшого партнера. Інша річ, що в Пекіні навряд чи так гадають. Там, ймовірно, розглядають можливе зближення з Росією передусім у плані безперешкодного продовження колонізації російського Далекого Сходу.

Але й третій сценарій для Путіна цілком прийнятний. Він лише хотів би, аби Брюссель офіційно визнав за ним право на домінування на пострадянському просторі, скасував би всі санкції проти Росії, запроваджені у зв’язку з війною на Донбасі, погодився б на врегулювання донбасівського конфлікту на російських умовах і продовжив би торгівлю з Росією енергоносіями та всім іншим так, ніби не було ні російської анексії Криму, ні російської агресії на Донбасі за участю регулярних російських військ. Ну, а думка французького президента про те, що «дитя Санкт-Петербурга» спить і бачить, як би йому знову здобути повагу Євросоюзу і в довгостроковій перспективі відновити партнерство з ним, викликає лише сумну усмішку в тих, хто знайомий з російськими реаліями. Путін все ж передусім дитя не північної столиці, а Луб’янки. Єдине, що хвилює Путіна, це збереження, зміцнення і розширення, зокрема територіальне, своєї влади.

Капітулянтська позиція Макрона щодо Росії викликала осуд з боку Німеччини. У Польщі ж відкрито назвали в ЗМІ французького президента «корисним ідіотом Кремля». Боюся, що справа може полягати не в одному лише ідіотизмі. Не можна відкидати, що Володимир Путін має на свого французького колегу якийсь абсолютно вбивчий компромат, який погрожує опублікувати, якщо Макрон не проводитиме політику, що влаштовує Кремль. Але навряд чи йому вдасться нав’язати її Євросоюзу.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ