Сирійський Мінськ у Сочі

Угода про створення демілітаризованої зони між позиціями сирійсько-іранських військ і антиасадівських повстанців, яку підписали в Сочі російський і турецький президенти, як видно з усього, підтверджує те, про що експерти почали говорити ще кілька днів тому: атаки асадистів та іранців на Ідліб, останній бастіон сирійської опозиції, не буде. Власне, це поступово ставало зрозуміло тоді, коли забуксувала російська пропаганда,  щодень переносячи «провокацію» з хімічною зброєю, яку опозиціонери ніби збиралися вчинити в Ідлібі, щоб спровокувати удар американців та їхніх союзників по асадистах та іранцях. Насправді, звичайно ж, це Асад планував нову хімічну атаку, як раніше у Східній Гуті, щоб скоріше розібратися з Ідлібом. Але цього разу  в нього нічого не вийшло.  І ось чому.

Башар, звичайно, хлопець відв’язаний, утрачати йому нічого, він у разі чого отруйні речовини може і без дозволу Москви застосувати, покладаючись лише на своїх іранських союзників, які нічого проти застосовування ОР не мають. Але цього разу вочевидь було не так. Поза сумнівом, дивне протверезіння Асада сталося після того, як Вашингтон та Анкара (у цьому разі, неважливо, за попереднім погодженням чи незалежно) попередили Москву і Тегеран, що захищатимуть Ідліб за допомогою всіх своїх військових засобів, навіть якщо хімічної атаки з боку урядових військ не буде. І коли американці та їхні союзники зосередили біля сирійських берегів кораблі та літаки з крилатими ракетами, а турки підтягнули до сирійського кордону шість своїх дивізій з танками, Путін, нарешті, зрозумів, що з ним не жартують і що в разі початку атаки на Ідліб, буде як у Хішамі, але набагато гірше. І після цього, мабуть, якісь високопоставлені російські посланці дохідливо пояснили Асаду, а заразом і тегеранським союзникам, що в разі, якщо в Ідлібі почнеться серйозна війна з участю турків та американців, російська авіагрупа в Хмеймімі каштани з вогню для асадистів та іранців діставати не буде. Адже не лише проти американської авіації в регіоні, а й проти турецьких ВПС група російських ВКС у Сирії — це навіть не тесляр проти столяра. І ще настільки ж дохідливо росіяни пояснили сирійському диктаторові, скільки днів знадобиться шести турецьким дивізіям за американської підтримки, аби знищити залишки сирійської урядової армії й основну частину іранських військ, що перебувають у Сирії, і дійти якщо не до Дамаска, то до Алеппо, продемонструвавши всьому світу ефемерність успіхів Асада та його союзників. Росія ж як не мала в Сирії піхоти після розгрому вагнерівців, так, мабуть, і до цих пір не має. Вочевидь, щось не так пішло з широко розрекламованою відомством Шойгу ЧВК «Патріот». Напевне, серед кадрових російських офіцерів і солдатів-контрактників сухопутних професій не знайшлося достатньої кількості добровольців, навіть під загрозою звільнення з лав збройних сил і за досить великі гроші, їхати до Сирії помирати за Асада (після Хішама перспектива померти стала дуже навіть реальною). Тому нічим допомогти асадистам та іранцям у разі початку великої війни в Ідлібі Росія навіть за найпалкішого бажання не змогла б. Не починати ж через Асада термоядерну війну з США і Туреччиною! Тому Путіну довелося, стиснувши від злості зуби, відступити та домовлятися з Ердоганом, причому на умовах останнього. І начебто вони домовилися.

Відповідно до Сочинської угоди, створюється демілітаризована зона завглибшки 15—20 км, звідки виводиться важке озброєння сторін, насамперед танки та реактивні системи залпового вогню, а також радикально налаштовані бойовики, у тому числі з «Джабхат ан-Нусри». Виведення бойовиків-ісламістів і важких озброєнь передбачається здійснити до 10 жовтня, а остаточне оформлення демілітаризованої зони — до 15 жовтня. Передбачається, що її патрулюватимуть турецькі війська та російська військова поліція.

Поки зміст російсько-турецьких домовленостей у всіх подробицях, у яких, як відомо, криється диявол, невідомий. На перший погляд Сочинська угода дуже нагадує Мінські угоди і може створити ті ж проблеми. Як можна зрозуміти, постійних великих за кількістю контингентів російських і турецьких військ у демілітаризованій зоні не буде, насамперед через малу кількість російського сухопутного контингенту в Сирії. Контроль здійснюватиметься періодичним патрулюванням невеликих підрозділів. Сучасні важкі озброєння дуже мобільні, тому  сторони зможуть будь-коли терміново повернути їх у демілітаризовану зону.

Нагадаю, що на Донбасі передбачена Мінськими угодами демілітаризовану зону фактично так і не було створено. Проте принципова відмінність Сочинської угоди від Мінських угод полягає у тому, що цього разу з позиції сили виступає не Росія, а Туреччина. І Анкара за бажання, вочевидь, може не дозволити провокацій як з боку сирійської опозиції, так і з боку асадистів.

Практично Сочинська угода закріплює те, що існує в Сирії статус-кво, тобто поділ країни по Євфрату. Території на захід від цієї річки контролює Асад і його союзники, а на схід — сирійська опозиція, турки, курди й американці. І такий поділ може зберігатися невизначено довго, протягом декількох років. Проте хоча Асад і контролює у півтора разу більшу за площею територію, ніж його супротивники, ця територія нищівно зруйнована авіаційними та ракетно-артилерійськими бомбардуваннями і практично позбавлена ресурсів, у тому числі енергетичних, які майже всі зосереджені на схід від Євфрату. Ресурси ж для відновлення території, контрольованої Асадом, у Росії, як і в Ірану, навряд чи знайдуться. Адже тут потрібно значно більше коштів, ніж Росія зараз витрачає на Крим і Донбас. Тому можна чекати, що в недалекому майбутньому заради інвестицій міжнародних донорів у відновлення Сирії Росії доведеться піти на те, щоб усунути Асада з центрального сирійського уряду, зберігши за ним лише контроль над приморськими алавітськими територіями. Сирія ж фактично буде розділена на декілька автономних зон із власними збройними формуваннями та зарубіжними спонсорами. Можливо, такий варіант задовольняв би всі сторони конфлікту, за винятком радикальних ісламістів. Але вони зараз у Сирії погоди не роблять.

P.S. 17 вересня, міністерство оборони РФ повідомило про зникнення з радарів на відстані 35 кілометрів від узбережжя Сирії військового літака Іл-20, що повертався на авіабазу Хмеймім. На його борту перебували 15 військових, передає Бі-Бі-Сі. Пізніше офіційний представник російського міноборони Ігор Конашенков заявив, що літак збила сирійська система ПВО через те, що його підставили під вогонь ізраїльські літаки, які саме завдавали ударів у провінції Латакія. Він також сказав, що Ізраїль заздалегідь не попередив російське командування в Сирії про заплановані авіаудари, через що Іл-20 не встигли вивести в безпечну зону.

«День» звернувся до експерта з проханням прокоментувати останню новину, а також значення домовленості президентів Росії і Туреччини щодо скасування військової операції в Ідлібі та створення там демілітаризованої зони.

«ТУРЕЧЧИНІ СПРАВДІ ВДАЛОСЯ ВІДВЕСТИ ЗАГРОЗУ ПРЯМОГО ЗІТКНЕННЯ ТА ВТОРГНЕННЯ В ІДЛІБ»

Iгор СЕМИВОЛОС, виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень:

— Без сумніву, це перемога Ердогана. Саме для турецького президента критичним було недопущення широкомасштабного наступу на Ідліб з усіма наслідками, які після цього могли б виникнути, а саме — потоки біженців і створення нової кризи в самій Туреччині.

Паралельно з цим абсолютно зрозуміло, що наступ на Ідліб призвів би до приєднання до Вільної сирійської армії груп, які є турецькими сателітами, і вони автоматично стали би учасниками битви за Ідліб, оскільки про це вже навіть заявляли. І відповідно, Туреччина не змогла б уникнути прямої участі в битві за Ідліб. Так що з цієї точки зору, це успіх Реджепа Ердогана. Очевидно, що росіяни змушені були піти на цей крок.

У цій ситуації по-серйозному програв Іран. Саме іранці виступали ключовими гравцями та ініціаторами цього наступу разом з Асадом. Головне завдання полягає в тому, щоб нарешті завершити війну і взяти під контроль максимум з того, що можна взяти, практично остаточно вибити з поля гри повстанців і домовлятися вже відповідно до нових реалій з турками, іранцями та росіянами. Це не вдалося зараз зробити. Відверто кажучи, не знаю, як довго триватиме ця ситуація. Цілком можливо, що вона залежатиме від перебігу подій у самому Ідлібі, чи не виникне криза серед повстанців, адже між повстанськими угрупованнями в цій сирійській провінції і так існують доволі жорсткі протиріччя та протистояння.

На сьогоднішній момент можна сказати, що Туреччині справді вдалося відвести загрозу прямого зіткнення та вторгнення в Ідліб.

— Чому Путін та Ердоган ухвалювали таке рішення лише вдвох, не беручи до уваги Іран і сирійське керівництво?

— Вочевидь, була загроза прямого зіткнення між росіянами і турками. У даному разі проблема полягала саме в Туреччині: вторгнення росіян та іранців в Ідліб не може бути проігноровано Анкарою, а це означає, що є велика вірогідність того, що Туреччина втрутиться і почне воювати на боці повстанців. Ця загроза, здається, була цілком чітко сформульована Ердоганом Путіну. І в результаті сторони все-таки дійшли висновку, що не варто цього робити.

Ще один дуже важливий нюанс полягає в тому, що наступ на Ідліб не міг би бути ефективним без масових бомбардувань. А бомбардують якраз росіяни. Крім того, потоки біженців виникають переважно через бомбардування. У такому разі виникає пряма загроза того, що турецькі ППО і російські літаки зіткнулися б у двобої.

— Якими будуть наслідки інциденту з імовірним збиттям російського літака Іл-20 біля берегів Сирії?

— Вважаю, що жодних наслідків не буде, тому що це війна, а на війні трапляються різні ситуації. Війна непередбачувана, в тому числі можливе збиття того чи іншого літака. Ключовим є питання ефективного застосування авіації та ефективної протидії застосуванню ракет.

— Але в міністерстві оборони РФ заявили, що «залишають за собою право на адекватні дії у відповідь» стосовно Ізраїлю.

— Відверто кажучи, це не дуже реально в тій ситуації, в якій перебуває зараз Росія в Сирії. Росіяни чудово знали, на що йдуть, коли починали цю війну. Кількість країн, які не задоволені російською присутністю в Сирії, лише зростатиме, і Ізраїль — так само. У даному разі Росія виступає союзником Ірану, а для Ізраїлю Іран — це «червона ганчірка».

Підготувала Наталія ПУШКАРУК, «День»