Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Томос як символ національної незалежності

Ця подія ґрунтовно підриває тезу про росіян і українців як про єдиний народ, на якому багато в чому будується російська пропаганда й політика щодо України
10 січня, 2019 - 19:57
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Створення помісної православної церкви України, отримання нею Томосу про автокефалію з Константинополя — це найважливіша подія в історії України та Росії. Українська церква відновила свою незалежність, що перекрило один з останніх каналів російського впливу на українські внутрішні справи. Тепер залишається газова залежність від Росії, але ліквідувати її точно буде складніше, ніж отримати Томос. Проте з церковного погляду незалежність України від Росії вже стала фактом, хоча процес реального об’єднання православних вірян довкола помісної церкви триватиме ще певний час. Але не менш важливим створення канонічно визнаної незалежної Православної церкви України є для Росії й Російської православної церкви. Ця подія ґрунтовно підриває тезу про росіян та українців як про єдиний народ, на якому багато в чому будується російська пропаганда й політика щодо України. Тепер РПЦ в Україні одразу перетворилася на іноземну церкву, а київські святині, пов’язані з початком християнства на Русі, тепер як би не належать Московському патріархату, що втілює собою імперію. Невипадково всі останні тижні року, що минув, і перші тижні року нового російська пропаганда проти України концентрувалася на темі автокефалії й Томосу. Головне побоювання Москви пов’язане з тим, що помісна церква стане фокусом консолідації українського народу й еліти. Більш часткове побоювання пов’язане з тим, що отримання Томосу може підняти рейтинг Петра Порошенка в президентських перегонах, що дозволить йому все-таки потрапити до другого туру. З усіх тих, хто вже оголосив про своє бажання балотуватися, або лише потенційних кандидатів на посаду президента України чинний Президент є найбільш неприйнятним для Кремля, про що вже неодноразово давав зрозуміти Володимир Путін. З іншими кандидатами Москва ще сподівається досягти якогось вигідного для себе компромісу, а Порошенко визнається щодо цього безнадійним.

Проте, як показали події, пов’язані зі здобуттям автокефалії ПЦУ, вплив РПЦ в Україні не настільки потужний, як на те сподівалися в Москві. Українська філія РПЦ, Українська православна церква Московського патріархату, так і не змогла організувати ні скільки-небудь масових виступів проти автокефалії, ні провокацій із захопленням храмів УПЦ МП «екстремістами з Правого сектора», що, на думку московських кураторів, мало жахнути вселенського патріарха Варфоломія й відвернути його від думки надати Томос «українським розкольникам». Вочевидь, навіть ті віряни в Україні, які поки що залишаються прибічниками РПЦ, не бачать сенсу в тому, щоб виступати проти автокефалії, вважаючи, що краще нехай кожен ходить молитися до храму тієї церкви, яка йому з тих чи інших міркувань ближча, а не починати силове протистояння один з одним. Та й в умовах воєнного стану потік православних «тітушок» із Росії до України був перекритий. У перспективі ж вплив РПЦ в Україні має зійти нанівець, особливо після того, як УПЦ МП майже напевно відмовиться, за командою з Москви, змінювати свою назву відповідно до українського законодавства й, таким чином, опиниться поза українським правовим полем. Абсолютно незрозуміло, як тоді вона зможе продовжувати свою діяльність, особливо у фінансовій сфері. Поки процес переходу парафій з УПЦ МП до ПЦУ найінтенсивніше йде у Західній Україні, але поступово до нього приєднуються Центр і Схід. Головне — не допускати силового протистояння прибічників двох православних церков, на що так розраховують у Кремлі.

Фактично, з визнанням автокефалії ПЦУ почався новий розкол світового православ’я. Причому ініціатором цього розколу виступив патріарх Московський Кирило, який розірвав канонічне спілкування з Константинополем після того, як патріарх Варфоломій прийняв рішення надати Томос Українській церкві. І тут немає принципового значення, скільки саме православних церков стане на бік Константинополя й визнає ПЦУ, а скільки виявиться разом з московським патріархом. У будь-якому разі наодинці Варфоломій не залишиться, а отже, РПЦ доведеться розривати відносини з тими православними церквами, які підтримають Константинополь і Київ. Це в будь-якому разі ослабить можливості РПЦ виступати агентом Кремля у світовому православ’ї. Вочевидь, тепер принципово неможливим стає візит патріарха Кирила до Києва і в цілому до України, за винятком територій, контрольованих російськими військами й сепаратистами. Адже раніше такі візити незмінно використовувалися для консолідації й активізації проросійських сил.

Ті українські православні церкви, які зараз об’єдналися в єдину помісну церкву, раніше ніколи не були одержавлені тією мірою, в якій це сталося з РПЦ з самого початку її існування. Чи існує небезпека, про яку говорять деякі оглядачі, що ПЦУ перетвориться на дзеркальну подобу РПЦ? Думаю, що ці страхи дуже перебільшені. В Україні, на відміну від Росії, існує реальне, а не бутафорське, громадянське суспільство й реальна багатопартійна система, і жодна з партій не зацікавлена в тому, щоб зробити православну церкву придатком держави. Не кажучи вже про те, що на заході України діє впливова греко-католицька церква, і будь-яка спроба одержавлення ПЦУ може призвести до конфронтації з греко-католиками, що усвідомлює переважна більшість українських політиків. Але, що ще важливіше, принципово розрізняється ідеологічна ситуація в Росії і в Україні. У Росії православ’я розглядається як офіційна державна ідеологія, що замістила в цій якості марксизм радянського часу. Тому РПЦ фактично багато в чому виконує функції колишнього ідеологічного відділу ЦК КПРС і в цій якості не може не бути частиною держави. Для росіян і інших переважно православних народів Росії приналежність до православ’я, хоч би формальна й показна, розглядається як важлива частина лояльності до Російської держави. Категорично не вітаються атеїсти, агностики, а також усі ті, хто публічно демонструє свою байдужість до православ’я. На представників же західних християнських церков російська влада дивиться як на сектантів і реальних і потенційних агентів західних держав у Росії й прагне всіляко обмежити їхню діяльність. Зовсім інша ситуація в Україні. Тут національна ідеологія ні в якому разі не є релігійною й об’єднує всі конфесії, від юдеїв до мусульман, так само, як і переконаних атеїстів і агностиків. Єдина помісна Православна церква України, так само, як і греко-католицька церква, розглядається лише як символ боротьби за національну незалежність, і в цій якості визнається і атеїстами, і представниками інших конфесій. У таких умовах одержавлення ПЦУ стає не лише безглуздим, а й навіть шкідливим для збереження єдності національних сил. Думаю, що як Порошенко, так і його можливі послідовники це розуміють і в церковних справах не підуть шляхом Сталіна і Путіна.

 

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments