Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Відокремлення: хто, де, коли

4 жовтня, 2017 - 12:44

Національне самовизначення, принцип, який президент США Вудро Вільсон вніс до міжнародного порядку денного 1918 року, зазвичай визначається як право народу формувати власну державу. Референдуми про незалежність в Іракському Курдистані та Каталонії є останніми прикладами того, чому цей принцип часто так важко застосовувати.

Цього тижня курди у північному Іраку переважно проголосували за незалежність курдистанського регіону країни. Приблизно тридцять мільйонів курдів розділені між чотирма державами (Ірак, Туреччина, Сирія, Іран), і націоналісти стверджують, що вони заслуговують на світове визнання. В Іспанії таке ж питання підняло близько 7,5 мільйона каталонців.

Чи важливо, що опитування показують, що думки каталонців, на відміну від курдів, дуже різняться з цього приводу? Чи має значення, що держави, які межують з Іракським Курдистаном, можуть використати силу, щоб протистояти відокремленню?

Національне самовизначення, принцип, який президент США Вудро Вільсон вніс до міжнародної порядку денного 1918 року, зазвичай, визначається як право народу формувати власну державу. Але хто цей «сам», що визначається?

Розглянемо Сомалі, чий народ, на відміну від більшості інших незалежних африканських держав, мав приблизно однакове мовне та етнічне походження. Сусідня Кенія була сформована колоніальним правлінням з десятків народів або племен. Сомалі стверджувала, що за принципом самовизначення слід дозволити сомалійцям у північно-східній частині Кенії та південній Ефіопії відокремитися. Кенія та Ефіопія відмовилися, що спричинило низку регіональних воєн за сомалійське національне питання.

Іронічне продовження полягало в тому, що сама Сомалі пізніше розкололася у громадянській війні й була розділена між кланами і вождями. Сьогодні її північний регіон, Сомаліленд, існує як де-факто незалежна держава, хоча вона не має міжнародного визнання та членства в Організації Об’єднаних Націй.

Голосування не завжди вирішує проблеми самовизначення. По-перше, питання в тому, де відбувається голосування. Наприклад, в Ірландії католики упродовж багатьох років стверджували, що якби голосування відбулося в політичній сфері Північної Ірландії, дві третини голосів належало б протестантській більшості. Протестанти у відповідь стверджували, що якби голосування відбулося в межах географічного району всього острова, то перемогла б католицька більшість. Зрештою, після десятиліть боротьби, зовнішнє посередництво допомогло забезпечити мир у Північній Ірландії.

А ще питання в тому, коли голосувати? У 1960-х сомалійці хотіли одразу ж проголосувати; Кенія хотіла почекати 40 або 50 років, поки вона змінить племінний устрій та утворить кенійську ідентичність.

Інша проблема полягає в тому, як оцінювати інтереси тих, хто залишився. Чи відокремлення завдасть їм шкоди, вилучивши ресурси або викликавши інші порушення? Іракський Курдистан має значні запаси нафти, і, за оцінками, Каталонія становить п’яту частину ВВП Іспанії. Уряд Іспанії стверджує, що відповідно до іспанської Конституції голосування за незалежність Каталонії є незаконним.

Історія не обнадіює. Після розпаду імперії Габсбургів в 1918 році Судетська область була включена до Чехословаччини, хоча більшість людей там говорила німецькою мовою. Після угоди, досягнутої в Мюнхені з Адольфом Гітлером у 1938 році, судетські німці відокремилися від Чехословаччини і приєдналися до Німеччини. Але втрата гірського кордону, де вони жили, стала жахливим ударом для чеської оборони. Чи правильно було дозволити судетським німцям відокремитися, якщо це означало позбавлення Чехословаччини (яку Німеччина розчленувала через півроку) військової оборони?

Чи візьмімо інший африканський приклад, коли народи східної Нігерії вирішили відокремитися і сформувати державу Біафра в 1960-х роках, інші нігерійці чинили опір, зокрема тому, що на території Біафри знаходилася більша частина нафти Нігерії. Вони стверджували, що нафта належала всім людям Нігерії, а не тільки східному регіону.

Після закінчення «холодної війни» самовизначення стало гострим питанням у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі. На Кавказі азербайджанці, вірмени, грузини, абхази та чеченці - всі вимагали власних держав.

У Югославії словенцям, сербам і хорватам вдалося створити незалежні республіки, але мусульмани в Боснії та Герцеговині виявилися менш успішними і піддавалися кампанії «етнічної чистки» як з боку хорватських, так і з боку сербських сил.

У 1995 році миротворчі сили НАТО були направлені в неспокійний район, але після військового втручання НАТО у Косово у 1999 році Росія підтримала заперечення Сербії проти відокремлення, тому Косово ще досі не прийняли до ООН. У свою чергу Росія закликала до самовизначення і підтримала відокремлення Абхазії від Грузії в 2008 році, а також вторглася у Крим і анексувала його в 2014 році.

Виявляється, що самовизначення є неоднозначним моральним принципом. Вілсон вважав, що це принесе стабільність Центральній Європі; а натомість Гітлер використовував цей принцип, щоб підірвати крихкі нові держави регіону в 1930-х роках.

Урок залишається актуальним і сьогодні. Враховуючи, що менш ніж 10 відсотків світових держав є однорідними, якщо вважати принцип самовизначення основним, а не вторинним моральним принципом, це може мати катастрофічні наслідки в багатьох частинах світу. Дійсно, ворожі етнічні групи часто змішуються, як мармуровий торт, а не є акуратно відокремлюваними, як пиріг з різних коржів. Це робить розпад країни складним, як стало зрозумілим в Індії в 1947 році. Можливо, саме тому в цьому столітті до ООН було прийнято лише кілька нових держав. Після відокремлення від Судану етнічні сум’яття всередині Південного Судану практично не вщухають.

Найкраща надія на майбутнє – поставити запитання про те, що визначається, а також хто це визначає. У тих випадках, коли групи погано уживаються в державі, можливо, можна дозволити певну автономію у вирішенні внутрішніх справ. Такі країни, як Швейцарія чи Бельгія, надають значну культурну, економічну та політичну автономію своїм конституційним групам.

Там, де автономії недостатньо, може існувати можливість організувати дружнє розлучення, як це було, коли Чехословаччина мирно розділилася на дві суверенні держави. Але абсолютні вимоги щодо самовизначення, швидше за все, стануть джерелом насильства, тому ставитися до них слід надзвичайно обережно. Перш ніж закликати до застосування самовизначення як морального принципу, треба звернути увагу на дипломатичну версію клятви Гіппократа: Primum non nocere (передовсім не зашкодь).

Джозеф С.НАЙ-молодший – колишній помічник міністра оборони США та голова Ради національної розвідки США, професор Гарвардського університету, автор книги «Чи закінчилося американське століття?»

Джозеф С.НАЙ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments