Злочин, якому немає забуття

Як гітлеризм акумулював ідеї прусського мілітаризму, так більшовизм, попри свій декларовано «інтернаціоналістичний» характер, увібрав у себе настанови російського імперіалізму. Традиційний російський імперський шовінізм одержав своєрідне ідейне підкріплення завдяки текстам класиків марксизму. На їхню думку, одні народи «були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність», інші ж такими носіями прогресу, тобто «революційними націями», не були, і тому їхня доля визначена. «Усім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції», писав Енгельс. Чи істотно ці настанови відрізняються від настанов Гітлера?

Практику депортації та геноциду підкріплювала відповідна теорія. В доповідній записці від 10 травня 1944 року члена Державного комітету оборони, наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії Сталіну (обидва претендували на роль більшовицьких теоретиків з національного питання) наведена статистика: під час очищення Криму від німецьких і румунських військ заарештована за різні види ворожої діяльності 5381 особа. Небагато на понад 300-тисячний Крим, чи не так? І мотивацією для масових репресій проти місцевого населення бути не може. Друга цифра з цієї самої доповідної: 20 тисяч кримських татар начебто дезертирували з радянського війська. Це вже наче багато. Але ця цифра була виведена штучно — з відома того самого Берії (і, безперечно, з повним розумінням з боку Сталіна). У 1941 — 1942 роках у Криму до німецького полону внаслідок бездарних дій радянського командування потрапили загалом майже 200 тисяч червоноармійців. Німці згодом відпустили полонених кримських татар (звісна річ, не командирів і не комуністів) додому. Це робилося з суто прагматичних міркувань — буде кому працювати в Криму. От і набралося 20 тисяч таких відпущених. Ці люди були записані в «дезертири», і їхня доля була поставлена в провину не армійському командуванню, а їм самим і всьому кримськотатарському народові.

А ось інші докази «ворожості» всього кримськотатарського народу. При обшуках навесні 1944-го було знайдено: мінометів — 10, кулеметів — 173, автоматів — 192, гвинтівок — 2650. Можна впевнено сказати, що більшу частину зброї притягли додому підлітки, як це водилося в ті часи — якщо понишпорити українськими чи російськими селами того часу, статистика була б ідентичною або ще масштабнішою. Але потрібно було задокументувати «страшні злочини» цілого народу. І «задокументували», зробивши його «ворожим».

На основі цих «аргументів» 11 травня 1944 року Сталін підписав постанову Державного комітету оборони Радянського Союзу № ГОКО-5859 під назвою «Про кримських татар», за якою всі кримські татари мали бути силоміць виселені з Криму. Мовляв, «у період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували із частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство і масового винищення радянських людей».

Звинувачення кримських татар у протидії партизанському руху на півострові варто розглянути детальніше. Воно ґрунтувалося на спробах очільника кримських партизан Мокроусова (одного з організаторів «червоного терору» на півострові в 1917 — 1920 роках, командувача партизанського руху Криму в 1941 — 1942 роках) виправдати власні помилки й злочини. Кримський обком ВКП(б) авантюрно підготувався до партизанської війни, вважаючи, що німецько-румунська окупація триватиме не більше ніж два-три місяці (насправді більша частина Криму залишалася окупованою два з половиною роки), а тому спрямував на підтримку цього руху дуже обмежені ресурси, що зрештою призвело до голоду й випадків канібалізму серед партизан. Тому партизани нерідко вдавалися до грабунку кримськотатарських сіл, забираючи в жителів продовольство. Та фактом була й добровільна підтримка партизанів кримськими татарами. Не випадково десятки кримськотатарських сіл було спалено окупантами за зв’язок із партизанами. Практично в кожному партизанському загоні (а їх було три десятки) серед бійців і командирів були особи кримськотатарського походження; відповідні прізвища наявні на пам’ятниках загиблим партизанам. Але ці факти не спинили ані Сталіна, ані радянську пропагандистську машину...

До речі, в липні 1942 року за пияцтво, бездарне керівництво, побиття й розстріл командирських кадрів Мокроусов був знятий з посади командира партизан Криму й евакуйований літаком у Москву. Та це не перервало його кар’єри (невдовзі він став начальником розвідки Північно-Кавказького фронту) і не зменшило довіру до нього з боку Сталіна.

Постанова № ГОКО-5859 готувалася і була підписана ще до повного оволодіння Червоною армією всією територією Криму, яке стало фактом 12 травня. На її виконання вранці 18 травня 1944 року війська НКВД (загальною чисельністю 33 тисячі «багнетів») розпочали так звану спецоперацію, під час якої кримські татари були примусово переселені з Криму до Узбекистану, Казахстану, Марійської Автономної Республіки та шести областей Росії. Значна частина фізично найміцніших чоловіків потрапила до таборів ҐУЛАҐ, які обслуговували шахти Підмосковного буровугільного басейну, де смертність була дуже високою. Спецоперація закінчилася 20 травня о 16.00. Депортованим відводили від кількох хвилин до пів години на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. Перевезення людей залізницею в товарних вагонах без їжі та пиття супроводжувалося масовою загибеллю дітей, старих та хворих. У телеграмі НКВД на ім’я Сталіна зазначалося, що виселено було 183 155 осіб кримськотатарської національності. За офіційними даними, в дорозі померли близько 200 осіб, реально — значно більше.

А ті кримські татари, які воювали в Червоній армії, були депортовані вже після демобілізації. Траплялися й винятки, коли окремих офіцерів не висилали до місця депортації як спецпереселенців (наприклад, двічі Героя Радянського Союзу льотчика Амет-Хана Султана), проте їм було заборонено жити в Криму. Всього за 1945—1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар — фронтовиків, зокрема 524 офіцерів і 1392 сержанти. Депортовані були також кримські татари, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ і встигли повернутися з евакуації протягом квітня-травня 1944 року, попри те що вони не жили в окупації й не могли брати участь — навіть теоретично         — в колабораціоністських формуваннях. Було депортовано й усіх керівників і працівників Кримського обкому ВКП(б) (на чолі з першим секретарем) і Раднаркому КрАРСР із числа кримських татар. Це було пояснено тим, що «на новому місці потрібні керівні працівники» (з партії цю категорію депортованих не виключали)...

Загальна чисельність кримських татар, депортованих під час війни та в перші повоєнні роки, за оцінками дослідників, становить близько 238 тисяч осіб.

Ось як описував депортацію офіцер СМЕРШ, який брав у ній участь, а в 2000-х на умовах анонімності надав свій тодішній щоденник історикам: «У населений пункт, де ми розквартирувалися, прибули завантажені біженцями машини (тут були росіяни, українці, білоруси і представники інших національностей). Кожна машина підходила до будинків: з них силоміць виселяли татар і вселяли біженців. Татар вантажили в ці самі машини і відправляли на залізничні станції. Господар будинку, де ми жили (куркульська сволота) перед відправкою зайшов до стайні і з мисливської рушниці вбив усіх тварин: коней, корів, овець, кількох котів. Ешелони з татарами відправлялися вглиб країни, потім поверталися порожніми в Крим для евакуації наших військ, що закінчили визволення Криму».

А ось як пізніше згадували депортацію ті, хто її пережив:

«Уранці замість привітання добірна лайка і запитання: трупи є? Люди за померлих чіпляються, плачуть, не віддають. Солдати тіла дорослих викидають у двері, дітей — у вікно...»

«Медичного обслуговування не було. Померлих виносили з вагона і залишали на станції, не даючи ховати».

«Про медичне обслуговування й мови не могло бути. Люди пили воду з водойм і звідти ж брали про запас. Воду кип’ятити можливості не було. Люди почали хворіти дизентерією, черевним тифом, малярією, коростою, воші мучили всіх. Було спекотно, постійно мучила спрага. Померлих залишали на роз’їздах, ніхто їх не ховав».

«Через кілька днів шляху з нашого вагона винесли померлих: стареньку і маленького хлопчика. Поїзд зупинявся на маленьких полустанках, щоб залишити померлих. ...Ховати не давали».

І ще один знаковий епізод часів депортації. 1944 року жителі рибальського села Чокрак на Арабатській стрілці не постраждали — за поширеною версією, про їхнє існування під час депортації забули. Проте в червні 1945 року влада звернула увагу на цей «недолік» (а Сталіну вже було відрапортовано про повне «очищення» півострова), тому мешканців села (переважно кримських татар, але також і деяких українців) було завантажено на баржу та вивезено в Азовське море, де посеред моря баржу затопили разом з усіма людьми.

До речі, 413 бійців та командирів за депортацію кримських татар одержали бойові (!!!) ордени та медалі. Можливо, хтось із них донедавна, поки дозволяв стан здоров’я, гордо ходив під червоним прапором з портретом Сталіна (та з неодмінною «колорадською» стрічкою на грудях) на 9 травня в колоні «ветеранів»...

І не лише 33 тисячі особового складу військ НКВД брали участь у депортації народів Криму. Частину переможних радянських військ, які 12 травня завершили битву за Крим, за кілька днів по цьому використали при депортації кримськотатарського народу. Таким способом героїв війни радянський режим зробив співучасниками геноциду.

У місцях висилки депортовані отримували статус «спецпереселенців», вони мешкали в гетто — так званих спецпоселеннях, їх примушували працювати на лісозаготівлях, на будівництві, в копальнях, колгоспах та радгоспах. Демобілізовані з Червоної армії солдати й офіцери, які поверталися до своїх депортованих родин чи до рідних місць, теж отримували статус «спецпереселенців», яким було заборонено без письмового дозволу перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання в разі такого порушення. Відомі численні випадки, коли депортованих засуджували до багаторічних (до 20 — 25 років) термінів таборів ҐУЛАҐ за те, що вони відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення.

Значна кількість депортованих, виснажених трьома роками життя в німецькій окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб упродовж 1944—1945 років. Оцінки кількості загиблих у цей період дуже різняться: від 15—25%, за даними різних радянських офіційних органів, і до 46% — за оцінками активістів кримськотатарського руху, які в 1960-ті роки збирали відомості про загиблих. Остання цифра визнана багатьма міжнародними організаціями і вважається нині загальноприйнятою. Ця трагедія, коли загинула майже половина кримських татар, отримала назву Сюрґюн (Surgun — вигнанець).