«Правдивий франківець»
Вчора пройшов бенефіс, присвячений 50-річчю режисера Петра Iльченка, — вистава «Шельменко-денщик».
— Понад два десятиліття ім’я Петра Ільченка нероздільне з франківцями, — розповіла Наталя Пономаренко, завідувачка літературної частини Театру. — Ми познайомилися в далекі 80-ті роки. Тоді в репертуарі з’явилася дуже цікава вистава «Ретро» Олександра Галіна, в якій грали корифеї української сцени: Наталя Михайлівна Ужвій, Нонна Кронідівна Копержинська, Поліна Мусіївна Нятко, Євген Порфирович Пономаренко. Це була одна з перших постановочних робіт Ільченка. Він виступив співрежисером Володимира Сергійовича Лизогуба. Петро Іванович багато репетирував з акторами. Ми нещодавно пригадували ту прекрасну виставу, й Ільченко зізнався, що вважає себе щасливчиком, оскільки на початку режисерського шляху зустрівся зі справжніми майстрами сцени і пройшов загартування з корифеями. Саме вони познайомили його зі справжньою франківською школою. Потім Петро Іванович самостійно поставив виставу за п’єсою Галіна «Жанна», а головну роль зіграла прекрасна актриса Ольга Яківна Кусенко.
Доля всіх молодих режисерів, які приходять у театр, — спочатку ставити вистави для дітей, але так склалося, що у Петра Ільченка казки стали улюбленою творчою лабораторією. Його «Дванадцять місяців», «Диво в лісі», «Цар Плаксій та Лоскотон», «Сльози та сміх», «Вікентій Премудрий» наповнені динамікою і фантазією. Вони однаково цікаві як дітям, так i дорослим. Минулого року Петро Іванович поставив оперу- казку Богдана Янівського «Хоробрий півник» за твором Наталі Забіли «Коли зійде місяць».
Роботи режисера завжди відзначаються ясною сценічною формою. Вони театральні, ефектні, аншлагові. Ільченківським «коньком» є музичні постановки і класика. Він один із небагатьох сучасних режисерів, який має певний пієтет перед українською драматургією. Петро Іванович уміє цікаво ставити національну класику. Нині в репертуарі театру йдуть дві його вистави — «Мартин Боруля» Карпенка-Карого та «Шельменко-денщик» Квітки-Основ’яненка. Як ми говоримо в колективі, Ільченко належить до «правдивих франківців». Він — професіонал вищого розряду. Прийшов у театр на запрошення тогочасного нашого керівника С. Данченка. Вони разом створили багато спільних вистав, зокрема «Загибель ескадри», «Бал злодіїв», «За двома зайцями» тощо. Сергій Володимирович відразу прийняв Петра Івановича. Вони з півслова розуміли один одного. Можливо, це відбувалося тому, що обидва навчалися в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого у одного педагога — Леоніда Олійника, з легкої руки якого стали відомими актори: Степан Олексенко, Марина Герасименко, Олег Шаварський, Олексій Богданович, Арсен Тимошенко та ін. Ільченка і Данченка пов’язувала довга і плідна творча дружба. Сергій Володимирович розкрив талант Петра Ільченка як музичного режисера. Вони разом поставили мюзикл «Біла ворона» Юрія Рибчинського. Це був справжній театральний хіт. Успіху «Білої ворони», безумовно, сприяв і талант Ільченка. На той час він повернувся зі стажування з Большого театру. Петро Іванович належить до тих небагатьох режисерів, які вміють читати партитури. Це допомагало в роботі над музикою Геннадія Татарченка. Вистава йшла понад десять років і незмінно користувалася популярністю у глядачів. Прем’єра «... ворони» відбулася в 1991-му — рік Незалежності України, а пісню «Свобода» з мюзиклу у виконанні Наталі Сумської транслювали по всіх радіо і телеканалах.
Ми любимо Петра Івановича за талант і такт, за толерантність та інтелігентність. Він у хорошій творчій формі, і ми чекаємо від режисера нових та цікавих вистав.
