Про опричників і людей

Серед потоку фільмів, які щодня заповнюють Берлінський фестиваль, впала в очі одна стрічка в документальній секції паралельного конкурсу «Панорама» — надто багато виникло асоціацій з нашими реаліями.

«Акт вбивства» (або «Дія вбивства»), який було знято данським режисером Джошуа Оппенгеймером в Індонезії. У цій азіатській країні Оппенгеймер знаходить місцевих ветеранів ескадронів смерті, які в середині 1960-х катували й убили сотні тисяч людей. Знаходить — і пропонує їм реконструювати сцени вбивств і тортур, ними ж і скоєних. Кати погоджуються, втягуються в процес, і незабаром вже перебувають у твердій упевненості, що перевершать Голлівуд.

Вся ця братва починала як «кіноквиткові гангстери». Вони вешталися біля кінотеатрів, приторговували квитками, були одержимі голлівудським кіно, обожнювали Аль Пачіно і Марлона Брандо, ймовірно, знали напам’ять усі три частини «Хрещеного батька». 1965 року в Індонезії встановилася військова диктатура, що насамперед оголосила полювання на комуністів. У «комуністах» опинилися не тільки члени лівацьких угрупувань, але й мешканці бідних околиць, інтелектуали; також у ворогів держави записали всіх китайців незалежно від політичних переконань останніх.

Розгорнулася справжнісінька вакханалія безсудних убивств — за різними оцінками, було страчено від 1 до 2,5 мільйонів чоловік. Проте армія вважала за краще не бруднити руки: всі розправи передовіряли вуличним бандам. Так «квиткові гангстери», отримавши неписаний мандат від уряду, стали справжнісінькими господарями чужих життів і смертей.

Фільм більш ніж пізнавальний. Кати виглядають досить кумедними, смішливими людьми, сповненими життя й енергії навіть незважаючи на свій вік, але — рівно до того моменту, поки вони не починають розповідати — з усіма подробицями, зовсім не соромлячись того, що зробили. Дуже цікаво те, що на кожне незручне питання у них вже були готові відповіді, вражаюче схожі на пропаганду наших, пострадянських — українських і російських — борців з американським імперіалізмом. Мало того: індонезійські опричники навіть пишаються тим, що їх називають гангстерами, постійно повторюючи, що гангстер в перекладі з англійської означає «хороша людина». Це повторюють і самі гангстери, і навіть деякі офіційні особи.

Начебто легкий фільм вийшов, а насправді — страшний. На дикість спогадів бандитів накладається ще більша дикість постановочних кадрів в їхньому виконання — волаючий кітч у стилі східного кабаре навпіл з любительським гестапо. Опричники полюбляють розважатися, вони взагалі живуть граючи. Грають, щоправда, чужими життями.

Демократія є далеко не настільки видовищною, причому, чим більш зрілою вона є — тим нудніше вона виглядає. Але від такої нудьги ще ніхто не вмирав. І я згодний понудьгувати.