Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

Слово про Генерала

24 січня, 2008 - 00:00

У Києві 21 січня після важкої хвороби помер заслужений юрист України генерал-лейтенант юстиції у відставці Володимир Ілліч Пристайко — співробітник Інституту оперативної діяльності та державної безпеки, в минулому — заступник голови Служби безпеки України.

Цього року йому виповнилося б шістдесят сім...

Знали й поважали генерала не лише професіонали, причетні до сфери юриспруденції чи оперативної діяльності. Згодні з цим і мої друзі-журналісти поза межами відомства, в якому нині працюю, — Віктор Шпак, Віктор Набруско, Володимир Черкун, спортивні репортери Валентин Щербачов, Валерій Рекунов, Юрій Сай, Юрій Бондар. Остання книжка Володимира Ілліча про футбольну легенду «Чи був «матч смерті»? Документи свідчать» (друге видання) побачила світ в Українській видавничо-поліграфічній компанії «ЕксОб» навесні 2006 року. Тоді ж за активної участі генерала аматорська футбольна команда «Журналіст України» організувала і провела матч дружби на київському стадіоні «Старт» зі збірною німецьких журналістів «Шпігель» — на пошанування українських футболістів пам’ятного 1942 року.

Здається, зовсім недавно генерал у вільні хвилини залюбки виходив на спортмайданчик, грав у воротах і в захисті. Захиститися ж від найсильнішого удару долі, на жаль, не зміг...

Футбол — це не єдине захоплення у широкому спектрі життєвих інтересів, що не були безпосередньо пов’язані з професійною діяльністю Володимира Ілліча. Він мав творчу натуру, добре володів словом і не закопував свої таланти в землю.

Свого часу — працював у слідчих органах КДБ УРСР і СБ України, брав активну участь у законотворчій діяльності й реабілітаційній роботі. Як правник здобув авторитет, був членом виконкому Спілки юристів України, Всеукраїнської юридичної ради та Української асоціації міжнародного права. Він один iз тих, хто працював над проектами законів «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (ухвалений 17.04.1991) та «Про Службу безпеки України» (25.03.1992). Ці документи, як відомо, вплинули на долі багатьох наших співвітчизників.

Для людини, за висловом історика Юрія Шаповала, «напряму заангажованої у нелегкий контекст комуністичної спецслужби», шлях Володимира Пристайка до прозріння був непростим. Але «через свій характер, через прагнення завжди доходити до суті явищ, яка б часова відстань не відділяла їх від нас, він це зробив... Він пройшов цей шлях, прагнучи бути чесним насамперед перед самим собою, не боячись говорити і писати про такі речі, у ставленні до яких розважливі люди (не лише з тодішнього КДБ, а й з академічних кіл) виявляли «обережність».

Після надрукованої 1993 року першої книжки «Жертви репресій» побачило світ науково-документальне видання «Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти» (1995, підготовлена у співавторстві з Юрієм Шаповалом). Автори відповіли на запитання, з якою метою було сфабриковано справу, чому підсудні, з-поміж яких були знані українські інтелектуали, визнавали безпідставні обвинувачення і як склалися згодом долі цих людей та долі чекістів — «режисерів», котрі керували процесом. Згодом у співавторстві побачили світ книжки про трагічне десятиліття (1924—1934 рр.) Михайла Грушевського, справу «УНЦ», «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи» та інші.

Василь Овсієнко, політв’язень радянських концтаборів, якось висловив думку:

— Якби кожний колишній кагебіст написав хоча б одну книжку, то це вже була б для нього реабілітація. Генерал Пристайко зробив значно більше — і у співавторстві, і сам; він був у редколегії 3-томника «Остання адреса. До 60 річчя соловецької трагедії» — унікальної науково-документальної праці про Великий терор і українське «розстріляне відродження»...

Внесок генерала в дослідницьку справу важко переоцінити: понад півтора десятиліття він «робив свою надзвичайно важливу справу», вважають колишній директор Державного архіву СБ України полковник у відставці Олександр Пшенніков та відомий правозахисник, у минулому політв’язень Семен Глузман. Та й своїми творчими здобутками в журналістиці я багато в чому завдячую саме Володимирові Іллічу. Його пропозиція очолити групу пошуковців, які восени 1997 року вирушили до Біломор’я працювати в архівах Регіонального управління ФСБ РФ по Архангельській області, стала доленосною: тоді я вперше потрапив на Соловецькі острови і «захворів» ними на все життя.

Як редакторові останньої книжки Пристайка, мені у спільній роботі завжди імпонували його відповідальність і щира повага до читачів. Неначе відчуваючи непоправне, він писав розлогі відступи-спогади — своєрідні екскурси у глибини пам’яті та власного життєвого досвіду, в особисто пережите. Недарма й один зі своїх збірників, який присвятив дружині Раїсі Павлівні, генерал назвав «Я жив разом із країною...» (2004). Ці його свідчення залишаться людям як документи епохи.

Володимир Пристайко жив за дуже простим правилом, яке визначив для себе: «добре — підтримай, поганому — завадь». Служба в органах держбезпеки дала йому змогу ознайомитися з «таїною архівів», з’ясувати механізм фабрикування кримінальних справ за часів тоталітаризму. Ця робота великою мірою була й потребою душі, покликом сумління, як сам він писав, «...бажанням зрозуміти суть подій, осягнути всю глибину трагедії, що її пережив мій стражденний народ».

Розпочавши трудову діяльність слідчим районної прокуратури, майбутній генерал згодом служив в УКДБ УРСР на Одещині, в Києві, на керівних посадах у системі слідства КДБ республіки, а потім — в СБУ, був відповідальним за її взаємодію з Верховною Радою України, забезпечував публічну частину діяльності відомства, представляючи його за межами офіційного офісу. Як досвідчений правознавець був членом Міжвідомчої координаційної ради з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, державним експертом з питань таємниць, керівником української частини спільної українсько- польської робочої групи та членом редколегії багатотомного науково-документального видання «Польща та Україна у тридцятих—сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». І це аж ніяк не вичерпний перелік того, що робив Володимир Ілліч на державний службі та як громадський діяч.

Про неординарну особистість і фахівця високої кваліфікації, яким знали Володимира Ілліча його колеги, упевнений, ще не раз згадають добрим словом — не лише соратники з СБУ та його колеги-юристи. Генерал був людиною високої порядності, мав багатьох друзів, цінував це високе почуття й залишив по собі вдячну і світлу пам’ять.

Сергій ШЕВЧЕНКО, заслужений журналіст України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments