Звична розкіш
Позавчора під стінами приміщення комітетів Верховної ради тривав мітинг, що викликав стійке відчуття дежавю. Позаминулого року так само у тій же будівлі розглядалася можливість подачі на голосування законопроекту № 2450 «Про порядок організації і проведення мирних заходів», і так само вхід був окупований протестувальниками і мовчазними міліціонерами.
Вітчизняна політика — це яскраве і безсумнівне підтвердження тези про благі наміри, котрими вимощений шлях до пекла. Сумнозвісний закон був розроблений ще попередньою, начебто демократичною помаранчевою владою з метою наблизити правила проведення мітингів і маніфестацій до європейських стандартів. Але ж у нас коли починають щось покращувати — чекай на біду: роблять по-європейськи, а у підсумку виходить неприхована і дика азіатчина у найгіршому значенні слова. Якщо той 2450 приймуть, то провести будь-яку демонстрацію, що не подобатиметься чиновникам, буде просто неможливо — кількість причин для відмови в узгодженні акції значно зросте.
Тож позавчора, користуючись все ще нерегламентованими можливостями, біля Ради маніфестували переважно ліві — представники так званого лібертарного блоку у складі «Автономної Спілки Трудящих», «Антикапіталістичного спротиву», активісток феміністичного та студентського руху; пізніше підійшли більш літні активісти профспілок. Учасників лякала і розважала велетенська лялька, що віддалено була схожа чи то на міліціонера, чи то на продажного суддю. Власне, тем протесту було дві — не тільки закон 2450, а й новий Трудовий кодекс, котрий ліві вважають так само неприйнятним.
На щастя, завершення видалося таким же, як позаминулого року: після закінчення мітингу стало відомо, що обидва законопроекти були зняті з розгляду Погоджувальною радою. Спікер Володимир Литвин, за своєю старою звичкою вдаючи невинність, повідомив, що люди «протестували невідомо проти чого». Насправді він все чудово розуміє, але мова зараз не про нього.
Прикро, що було мало людей на демонстрації. Все ж у нас є можливість отримувати різнобічну інформацію з сусідньої Росії, і як там поводяться з людьми на антиурядових демонстраціях, має знати будь-який неупереджений телеглядач або інтернет-користувач. Та відносна свобода зібрань, котру ми маємо наразі — всупереч кризі демократичних сил, всупереч повзучому державному перевороту, що відбувається останні два роки — це на пострадянському просторі справжня розкіш. Розкіш, яку нам усім терміново треба навчитися цінувати — поки знахабнілі дядьки з Банкової не загнали нас у гетто суверенної демократії.
