Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Чверть століття – із «Днем»

Кілька живих історій про творення газети на старті ювілейного року видання
14 січня, 2021 - 18:41
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Для людини чверть століття — цілком достатній вік, аби визначитись із своїми життєвими цілями, завданнями та пріоритетами. «День» фактично від самого початку заснування розумів, про що писатиме, на чому акцентуватиме увагу у розмовах з експертами. Так мені здавалося на момент знайомства із редакцією та її внутрішньою кухнею 13 років тому. Ключова та відмінна риса «Дня» — створити суспільство розумних читачів, громадян та владних інституцій.

На цій хвилі ентузіазму, подекуди опору, але головне — творення розумного простору, газета тримається 25 років. Цьогоріч у нас — ювілей. 11 вересня 1996 року вийшов перший номер «Дня». Частина нинішньої журналістської команди на той час ходила в дитсадок чи до школи, і про наповнення первістка «Дня» можемо дізнатися тільки від колег-»старожилів». Зараз усі разом (для себе я умовно ділю наш колектив на «ветеранів», «середньожилів» та «молодняк», це умовний поділ і за віком, і за часом, пропрацьованим у редакції) розпочинаємо ювілейний рік газети!

Без чого не обходиться кожне родинне свято? Вірно, без родинного альбому та перегляду сімейних реліквій. На перших сторінках нашого умовного фоліанту знайомимо вас, наші безцінні читачі, зі спогадами авторів та журналістів про власні стосунки з «Днем».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ХРАНИТЕЛЬКА АРХІВУ «Дня»

Чи є серед вас ті, хто пам’ятає «День» із кросвордами, прогнозами погоди та театральними афішами? За цю інформацію багато років відповідала Тамара Туркулевич. Одна з тих, хто працює в газеті з її перших номерів. Якщо зараз дізнатись про погоду на завтра або сеанси в кінотеатрах можна за лічені хвилини, то Тамара Олексіївна з колегами намотувала кілометри по столиці, щоб зібрати все до купи.

«Я працювала у  видавництві «Вища школа», редактором, — пригадує пані Тамара. — Ми видавали підручники та навчальні посібники для вищих та середніх навчальних закладів. Моя подруга, яка зі мною працювала, перейшла у цю новостворену газету. А 1994-1995 роки були дуже важкі, я працювала то на двох роботах, то на трьох. Коли моя подруга перейшла в газету, запропонувала і мені. Спочатку мою кандидатуру розглянув заступник головного редактора Пустовойт Валентин Іванович, потім головний редактор. Врешті, мене подруга перетягла у «День». Моя посада називалася так — помічник редактора відділу регулярної інформації. А потім — редактор цього відділу».

Досі у трудовій книжці Тамара Олексіївни цей запис — останній. Хоча відділу регулярної інформації вже не існує. «На той час я готувала рубрику «Цей день в історії», він був на останній шпальті, потім на першій. Прогноз погоди на другу шпальту, кросворди на останню та афішу подій у музеях, галереях і театрах для шостої — це все регулярно кожного тижня виходило. Тоді збирати інформацію було дуже важко. По-перше, ніхто ще не знав, що це за газета. Коли я прийшла в редакцію, не знала, де які галереї, ходила по Києву, з’ясовувала, де що відбувається, знайомилася, обмінювалася телефонами. Кожного разу їздила в театри чи галереї за фотографіями, щоб в афішу було що поставити. Так тоді налагоджувалися зв’язки. Ще ж була телепрограма, я відповідали за її наявність. За 25 років змінилася газета, але все це було, і починалося все з нуля».

«До редакції я прийшла 1 жовтня, тоді газета виходила один раз на тиждень українською мовою. Я брала участь у підготовці третього номера. Потім почала виходити двічі на тиждень, далі тричі. З нового року — ще й російською мовою. А формат який був — «полотно»! Через два роки почала виходити газета англійською. Думали ще й про німецьку версію, але це все важко реалізувати», — пригадує Тамара Олексіївна.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

РЕЧОВІ ДОКАЗИ ВІД ЧИТАЧІВ

Зараз головна редакторка Лариса Івшина називає одну з перших колег — хранителькою архіву «Дня». Пані Тамара збирала та зберігала усе, що мало логотип та емблему газети: календарики, листівки, футболки, альбоми, чашки, кепки... Здавалось, би традиційні експонати класичного музею. Аж ні. У Музеї «Дня» — ексклюзив на ексклюзиві. До 15-річчя газети об’єдналися два українські бренди – дизайнерка Лілія Пустовіт та художник Павло Маков створили «клубну хустку «Дня». Згодом з’явилися елегантні колекційні хустини та шалики, що стали доповненням книги «Повернення в Царгород». На них поєдналися Софії Новгородська, Київська, Полоцька та Константинопольська. Вихід іншої книги — «Сестра моя, Софія...» теж мав незвичний «супровід» — спеціальний ланцюжок зі срібною монеткою, виготовлений за підтримки компанії «Zarina».

«У душі я колекціонер. Між собою ми жартували, що все це згодиться для майбутнього музею. Жартували-жартували, а я собі збирала. Потім така ідея виникла в Лариси Олексіївни, щоб таки зберігати все це в окремому редакційному музеї, — додає Тамара Олексіївна. — Хоча цим важко займатися, бо музеєзнавство — це ж окрема серйозна галузь. Я навіть замовляли спеціально шафи, щоб зберігати книги, а їх у нас чимало, багато з автографами гостей редакції. А ще ж книги відгуків, медалі, сувеніри...У музеї є навіть наші перші комп’ютери, принтери та крісло головного редактора».

Та найцінніше у нашому архіві те, чим ділилися читачі. Як каже Лариса Олексіївна, це речові докази читацького ставлення до «Дня». Андрій Іванко із Кропивницького подарував нам підшивку із вирізок матеріалів рубрики «Україна Incognita», що засвідчило про запит суспільства на вивчення історії.

Певно, один з найбільш пам’ятних дарунків, — концептуальна мапа України, вишита постійною читачкою Ганною Григорович з міста Українка. В останньому номері грудня у 2012 році газета опублікувала дерево проєктів «Дня». Ганна Григорівна віддячила нам за це «частування» дещо дивним способом — вишила на полотні редакційне дерево!

Тепер цей подарунок зберігається в музейних архівах редакції. До речі, тоді ж, разом з вишитою мапою, до його фондів потрапив особистий телефон Лариси Олексіївни, яким вона користувалася в 1990-і роки, працюючи прессекретарем в уряді. Таких моделей, певно, ніхто досі і не бачив, а про таку вагу мобільного навряд чи мріяв — близько кілограма.

Редакцію вразила бібліотекарка з Маріуполя Галина Александрова, котра із 1998 року збирала книгу-архів газетних публікацій, котрі виходять у рубриці «Пошта «Дня». Надсилала їх до редакції частинами, чекаючи чергових іменин газети. Зараз це шість томів!

До речі, рубрика «Пошта «Дня» з’явилася у 1998-му, у так званий доінтернетний період. Це зараз спілкування з читачами модифікувалося до різних онлайн-форматів, окрім звичних листів поштою. Ми були першими, хто «прийшов» в Інтернет. Перший екземпляр електронної газети — це також про «День».

Появу Інтернету редакція використала, передусім, для розвитку по вертикалі. Тоді ж з’явився веб-проєкт «Україна Incognita», присвячений пізнанню та переосмисленню нашої історії. Також до проєкту потрапили книги із Біблотеки «Дня», котрі теж ми почали одними з перших викладати в електронному форматі...

Тож нам є що розказати і показати. Далі обіцяємо багато приводів для спільної розмови про становлення та розвиток газети. Адже виховання освіченого суспільства — триває. Віримо, що «День», зрештою, допоможе збити із країни-вершків густе масло — чим більше зусиль докладатиме кожен з нас, чому постійно вчить газета, тим швидше досягнемо результату.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«НАЦИОНАЛИСТИЧЕСКАЯ ПОДРЫВНАЯ ГАЗЕТА, КОТОРУЮ НАДО ЗАКРЫТЬ...»

Микола СЕМЕНА, власкор, автор «Дня» :

— Росія завжди на інформаційному ринку діяла агресивно. Пам’ятаю, ще за радянських часів редакції московських газет мали в Криму не тільки власних кореспондентів, які готували матеріали та стежили за місцевою політикою, але і так званих представників видавництва, які опікувалися передплатою, поширенням газети і розширенням ринку. Українські редакції, навіть уже в 90-х роках і після них, вели себе значно скромніше. І коли ми почали працювати над поширенням газети «День» у Криму, то великих зусиль вартувало переконати працівників «Кримсоюздруку», що «День» не така газета, як інші.

І згодом вони дійсно побачили, що не така. Раніше вони казали: «О, ще одна політична газета з великими текстами, яких багато», але коли крім передплати газета нарозхват пішла вроздріб, вони побачили, що «День» легко конкурує з московськими газетами і користується чималим попитом. Згодом в Сімферополі, Ялті, Євпаторії, Феодосії, навіть в Севастополі виникли стійкі групи покупців газети в кіосках, які регулярно слідкували за матеріалами «Дня». В Сімферополі, зокрема, часто читачі інколи, зустрічаючи мене на вулицях, намагалися поговорити про ті чи інші матеріали газети, я бачив дійсну зацікавленість читачів. А вже коли було вряди-годи, що газета з якихось причин не з’являлася в кіоску, мені дзвонили і розпитували про причини та «коли буде». З цікавістю сприймали «День» в місцевій «Просвіті», в кримських редакціях, в Українському театрі Криму, в школах, особливо в Українській гімназії, з якою в редакції зав’язалася тісна дружба, занадто після візиту до школи головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Гімназія стала опорним пунктом для розповсюдження українства в Криму — тут обговорювали і поширювали «Силу м’якого знака», інші книги «Дня», вчителі використовували їх на уроках, писали про них в шкільній багатотиражці.  В шкільній бібліотеці зібралась ціла бібліотечка з книг «Дня». Одного разу в гімназії я побачив примірник «Сили м’якого знака», почерканий замітками і з потертою обкладинкою. Мені бібліотекар сказала, що вчителям часто доводиться брати книгу з собою додому, в поїздки тощо, і погано, що книга товста і не вміщається в сумки, треба було розділити на два томи.

І тут ми зустрілися з явною протидією «Дню». Коли доводилось просити працівників «Кримсоюздруку» збільшити кількість примірників для продажу в кіосках, вони шукали всякі відмовки і відмовлялись це робити. Часто самі кіоскери виставляли «День» не на видному місці, інколи ховали під прилавок, щоб потім списати і мати привід відмовити у збільшенні продажу. Щоб вирішити питання, ми зверталися до кураторів «Кримсоюздруку» в Києві, але виявилося, що мережа продажу періодики вже приватизована, політику в ній диктують різні політичні кола і політичні партії, олігархи. Вони наказували, скільки яких газет брати в продаж, від яких відмовитись зовсім. Мережі під страхом звільнення точно виконували ці «рекомендації». А в кінці 90-х і на початку 2000-х весь Крим був поділений за інтересами олігархів та політичних кланів, які дбали про власний інтерес, про придбання оздоровниць, власних дач, ділянок землі, а не інтерес та потреби кримського українства. «День» все ж вижив і в такому оточенні.

Після анексії Криму вже в березні 2014 року самозвана кримська влада заборонила взагалі розповсюджувати в Криму українські газети. Перестали розповсюджувати і «День». Натомість в продажі з’явилась газета «Завтра» та інші чорносотенні видання. Наші аргументи стосовно того, що до цього часу при Україні в Криму вільно продавались кращі російські газети, значить, тепер нема морального права забороняти українську пресу, не подіяли. Щоб бачити газету, я домовився з редакцією і кілька тижнів газети і книги з Києва мені надсилали «Новою поштою», я роздавав їх «Просвіті» та в школу. Аж раптом пакунки почали надходити розірваними, і мені сказали що тепер за вмістом пакунків слідкує російська митниця, і вся пошта з України буде надсилатися в Москву, там буде перевірятися, а тільки потім доставлятися адресатам за умови, якщо там не буде нічого «шкідливого». А «шкідливе» в «Дні», на їхню думку, було все.

Вже коли за моїми матеріалами в ФСБ велося слідство і «експерти» аж в Брянській лабораторії  судових експертиз використовували статті в «Дні» для ідентифікації авторського стилю, то під час одного з допитів в ФСБ я сказав, що «День» — це «якісна патріотична газета», але мені відповіли, що «День» — это националистическая, подрывная газета, которую надо запретить». Мені здається, що це досить висока оцінка внеску «Дня» в розбудову України в Криму на відміну від політиків і партій, які на той час фактично пустили справи в Автономній Республіці Крим на самоплив, і українська автономія фактично перетворилася на російський анклав повністю в інтересах Росії — в мові, в ідеології, в територіальних і державних, і навіть у військових інтересах.

Сподіваюсь, мені ще доведеться знову побачити «День» в кіосках Сімферополя й інших міст Криму. І тоді вже поряд не лежатимуть ні «Правда», ні «Известия», ні «Завтра», ні інший непотріб.

«ДЕНЬ» ДРУКУВАВ ТЕ, НА ЩО ІНШІ НЕ НАВАЖУВАЛИСЯ

Наталія МАЛIМОН, власкор «Дня», Луцьк:

— Серед великої кількості журналістських матеріалів інколи бувають ті, про які пам’ятаєш роками. Для мене це текст «Тільки чорні лелеки провідують їх», надрукований у «Дні» 13 вересня 2002 року. Це розповідь про поховання українських повстанців у глухому волинському лісі, яке люди і після війни доглядали десятиліттями. У 2002 році про вояків УПА говорили якщо не пошепки, то й не голосно. А тут «День» надрукував про них великий текст, адже йшлося не суто про могили повстанців у лісі, а і про перипетії національно-визвольної боротьби в цьому краї.

Власне, я і сама тоді не надто розуміла серйозність написаного мною. Зацікавив просто факт, що могили упівців так багато років доглядали. Адже наше покоління виховували в атмосфері несприйняття діяльності «лісових хлопців». Я, звичайно, з інтересом прочитала книгу «Нація» Марії Матіос, в якій також ішлося про упівців, але її телефонний дзвінок був для мене повною несподіванкою. Бо для неї, як тоді сказала, такою несподіванкою був мій матеріал у «Дні», у час, коли про це і не писали, і  мало говорили.

Згодом мене запросили у Київ на наукову конференцію з нагоди 60-річчя УПА, де я вперше (!) почула про легендарну людину — Василя Кука, останнього командувача УПА. І взяла у нього коротке інтерв’ю для «Дня». Пам’ятаю, як, звісно, наївно, допитувалася у нього, чи він справді спілкувався зі Степаном Бандерою... На той час ця тема була своєрідним табу. Але от що цікаво: не тоді, а через багато часу я зрозуміла, чим були такі тексти, на такі теми, для тодішнього суспільства. Тому тепер кажу, що нема хороших журналістів. Є хороші головні редактори, які беруть на себе сміливість надрукувати той чи інший текст. І коли згодом мама нашого головного редактора Лариси Івшиної, світлої пам’яті Марія Архипівна, у приватній розмові сказала, що, отримуючи новий номер «Дня», вона найперше дивиться на останню сторінку — чи є ще там ім’я її дочки?.. Тоді я зрозуміла цю істину: нема хороших журналістів — є хороші редактори, які сприяють журналістам. І ми не знали, які сумніви переживала наш головний редактор, але 25-й рік ми маємо в Україні газету «День», яку називають одним з найцікавіших явищ в українській (і не лише) журналістиці, котра не знижувала планку своїх текстів навіть у час повної примітивізації цієї самої української журналістики.

А «чорні лелеки», про яких писала у далекому 2002 році, вивели мене на новий цикл матеріалів про тих людей, котрі боролися за Україну у волинських лісах, і єдиною провиною яких була лише їхня любов до України. Завдяки Марії Матіос познайомилась із письменником Анатолієм Дімаровим, ми навіть подружилися, не раз бувала у нього вдома, і  я записала із ним цикл інтерв’ю, котрі і досі цитують у різних виданнях (тобто цитують саме текст «Дня»). Основний із них — «На Волині я став українцем» («День», 26.6.2003 року). З 25 років існування «Дня» — 21 рік мій, співпрацюю з 2000 року. І завжди дякую Ларисі Івшиній за те, що завдяки їй і «Дню» змогла проявити себе як творча людина. А для журналіста це дуже важливо.

«ДЕНЬ» УМІЄ ПІДТРИМУВАТИ ЗНАКОВІ ІНІЦІАТИВИ»

Володимир КОЗЮК, народний художник України, засновник міжнародного мистецького пленеру «Кращий художник»:

— На сьогодні «День — це більше, ніж просто газета чи джерело інформації. Це платформа, що об’єднала багатьох людей — причому різних професій, посад, чи статків, — але які однаково люблять Україну і бажають презентувати її красу світу, та й самим українцям, котрі заблукали в історії чи сьогоденні... Зараз не згадаю, коли я точно познайомився із «Днем», але точно знаю, що спершу дізнався про проєкти газети, зокрема про фотовиставку, як напевно, найперший і найбільший фотобіограф країни. Це було років 20 тому. Експозиція розміщувалася в «Українському домі». На той момент я також багато фотографував і, коли переглядав фотовиставку, то відчував певну співзвучність, поліфонію у настроях, подачі, сюжетах, бо на світлинах була та Україна, яку я люблю. Фотовиставка спонукала мене познайомитися з газетою, час від часу купував примірники, читав передусім публікації про мистецькі проєкти. Пізніше «підсів» на сайт і до сьогодні не «зіскочив». Читаю постійно, бо газета жива, не женеться за одноденними сенсаціями, а пише про вічне, яке було, є і буде актуальним.

Останні роки можу сказати, що «День» став неофіційним партнером мого головного дітища — міжнародного мистецького пленеру «Кращий художник». Вперше він відбувався у 2017 році і «День» одразу його помітив і підхопив ініціативу. Так з року в рік наш пленер висвітлюється у газеті і на сайті, при чому не лише з позиції фоторепортажів, але й мистецькознавчих матеріалів. У цьому напевно і полягає цінність газети — «День» уміє підтримувати знакові ініціативи. Це магічне відчуття партнерства, безумовної підтримки — просто за добрі справи — таких медіа в Україні небагато, якщо взагалі ще є. Приємно було цього року прочитати у новорічних анкетах «Дня», як читачі газети згадувати наш проєкт як подію 2020-го, що запам’яталася. Дійсно, в умовах пандемії провести пленер було надзвичайно складно, але ми зібрали кращих художників, які написали дві сотні робіт про «золоту провінцію». І це наш спільний із «Днем» результат, за який я вдячний. А тому, якщо «День» буде проводити 25-річчя в онлайн чи оффлайн форматі подарунок від «Кращого художника» вже чекає. Ми готові передати одну з найкращих робіт пленеру головному редактору, пані Ларисі Івшині на знак вдячності, шани та поваги.  Нехай у цей ювілейний рік газета не змінює свого курсу і продовжує нести у світ позитив. Так, тримати світло у тунелі непросто, але необхідно, бо треба бачити, у якому напрямку рухаєшся.

ГОЛОС ІЗ FACEBOOK

Інна ЛИХОВИД, «День»
Газета: 
Рубрика: