«Крим знову опинився у постсталінському вимірі»

Цього четверга у «Дні» відбулася очікувана зустріч — з нашим колегою Миколою Семеною, з котрим ми, звісно, не переривали заочного зв’язку протягом років його ув’язнення та вимушеної публічної мовчанки в Криму. Зараз Микола Михайлович у Києві, переводить подих і адаптується до життя в нових умовах на не окупованій частині України. Під час розмови з головним редактором зачепили не тільки творчі аспекти, а й питання передумов нинішнього стану півострова.

— Ця розмова може мати суспільний інтерес, — говорить Лариса Олексіївна, — тому що «День» ці процеси передбачив і закликав їм запобігти, і в нас є цьому багато доказів. Наприклад, стаття Миколи Семени під назвою «Севастополь — місто чиєї слави?» — ще 2003 року! — яка увійшла до однієї з книг Бібліотеки «Дня» «Україна Incognita. TOP-25». ...Після 1999 року, коли Марчук відбив Крим від Мєшкова, вже було зрозуміло, що Росія не зупиниться. У нас у коридорі висить плакат «Дня», який був на всіх зустрічах, фотовиставках, що проводилися в Криму, у мене в архіві є відео із зустрічей в університеті, інтерв’ю місцевим каналам... Одна газета, незважаючи ні на що, давала сигнали, що ми бачимо цю проблему. Тобто постає питання чутливості. Суспільство повинно звикнути до того, що є люди, які бачать трохи далі. Одна справа — якщо ти нічого не казав. А інша — якщо ти казав, а тебе не слухали. То чия відповідальність? Напевно тих, що не хочуть чути, не слухають і не приєднуються до тих голосів, що на початку попереджали. Відповідальність за вибір кумирів, за те, до кого ви приєднуєтесь і за кого голосуєте, має бути, так само як і репутація...

М. С.: — Тоді дуже багато людей думали, що нічого не зміниться. Що Росія не наважиться це все зробити...

Л. І.: — Проблема і причина — пострадянська інерція. Якщо ми бачили, а ви зсередини сигналізували весь час, про настрої, розклади, те, що відбувається, то це наше алібі перед історію. Це спосіб заперечення, що всі однаково винні в тому, що сталося. Я і газета «День», усі наші друзі й автори, хто підтримував це, робили максимально те, щоб цього не відбулося. Це стосується і Донбасу. І цілої концепції, що вилилася в нашу Бібліотеку. Ми тоді показували, що суспільству треба перенавчатися на основі  своєї переосмисленої історії. Історії Криму, Херсонеса, нашої цивілізаційної єдності. Росія зараз перенесла камінь із Херсонеса в Москву і думає, що приєдналася до культурної матриці? Це ж смішно. Але багато людей потрапили в цю пастку...

М.С.: —  Зараз у Криму всі люди злякані. Усюди страх. Постійні доноси, люди остерігаються вільно говорити не тільки на роботі, у транспорті, а й у родинах. Щодо кримських татар відбувається повзуча депортація...На півострові відбувається заміна населення на російське...

Л.І.: — Вийшло так, що ми ще не «відкашляли» цей постсталінізм, а він вже повернувся в Росії в іншому образі. З великими грішми, легальними можливостями вкидати їх у Європу. Як написав колись Дмитро Павличко про смерть Сталіна: «Здох тиран, але стоїть тюрма...» Питання відтворення матриці сталінізму не дає народам Росії нормально жити. Крим знову опинився у постсталінському вимірі. І ми на материковій частині України теж загрожені — у тому, що відбувається навколо нас. Крим — перша загрозлива нота великої битви...

М. С.: — Мені здається, сьогодні десталінізацію, декомунізацію провести ще складніше в Україні, а в Росії це взагалі неможливо. Там Сталін не тільки на портретах, а й у душах багатьох.

Л.І.: — Не знаю, чи неможливо. Багато людей у Росії подають «знаки» на цьому «підводному човні». Думаю, це залежить і від України. Так сталося, що на нас зійшлося дуже багато викликів. Питання в тому, чи Україна не похитнеться.

***

Тож — попереду багато важливих дискусій та аналітичних матеріалів. Зокрема — авторства Миколи Семени, якого ми знову вітаємо на наших шпальтах.