Ніхто не пропонує вам можливості. Їх потрібно вирвати і працювати над ними, це вимагає наполегливості... і мужності.
Індіра Ганді, видатна індійська жінка-політик

Лариса Iвшина. Мої університети

Цінність «живого» слова
14 лютого, 2019 - 19:25
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

«Мої університети» — шоста книга Бібліотеки «Дня» і водночас перший наочний підсумок інтенсивної роботи Лариси Олексіївни з гуманітарного «зшивання» країни через діалоги в університетських аудиторіях. Це видання вийшло ще 2006 року, і за цей час і до сьогодні, як порахували журналісти «Дня», у своїх поїздках регіонами головний редактор «намотала» майже десять кіл довкола Землі за кількістю кілометрів. Нагадаємо, Лариса Івшина — член наглядової ради Львівського національного університету імені Івана Франка, Національного університету «Острозька академія», Національного університету «Львівська політехніка», Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, в останньому з названих вишів, а також у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса — вона також є почесним професором. Та важливі дискусії на пекучі теми і про «неочевидні» процеси в ці роки відбувалися і в Дніпрі, і в Черкасах, і в Ніжині, і в Харкові, і в, на жаль, нині окупованому Донецьку... І читач «Моїх університетів» може переконатися, що зміст цих розмов аж ніяк не втратив актуальності.

Недарма, визначаючи основні дати 2019 року, Лариса Олексіївна та «рада» авторів «Дня» звернули особливу увагу на річницю Злуки. Адже і сьогоднішнє наше завдання — осмислити спробу Злуки і повернутися, за словами головного редактора, «до абсолютно необхідної роботи, яка має бути зроблена самим суспільством, його відповідальними громадянами».

У співпраці з університетами розширюється коло читачів, авторів та кореспондентів «Дня» — адже чимало молодих людей подають свої анкети на участь у Літній школі журналістики, надихнувшись саме живим спілкуванням з Ларисою Івшиною. А траплялися й випадки, що ті, хто не наважився поставити питання Ларисі Олексіївні на зустрічі у своєму місті, потім успішно проходив відбір до Літньої школи журналістики, де вже свого шансу не втрачав.

Звичайно, «День» бачить у дружніх вишах також своїх партнерів, де не просто цікавляться нашими книгами й газетою, а й купують їх і передплачують, пропагують розумне читання.

«Що таке, зрештою, цивілізація? Це, насамперед, здатність накопичувати знання. Засвоювати їх. Виробляти цінності», — пише Лариса Івшина у своїй передмові. Власне, у такій невпинній «цивілізуючій» праці головного редактора та авторів «Дня» переконається читач не лише цієї, а й усіх майже 30-ти книг, серій та альбомів Бібліотеки нашої газети.

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»


Дорогі друзі, маю приємність представити Вам ще одну, шосту, книгу з «Бібліотеки газети «День». Вона є і логічним продовженням нашої серії: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир, або Українці-поляки: брати/вороги, сусіди...», «День і вічність Джеймса Мейса», «Апокрифи Клари Гудзик», — і водночас переводить чимало порушених проблем у площину діалогу. І це перша, суттєва особливість цієї книги.

РЕКТОР ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ ІГОР ПАСІЧНИК РОЗПОВІДАЄ ПРО ЛЕГЕНДАРНУ ІСТОРІЮ ТА ВІДРОДЖЕННЯ НАЙДАВНІШОЇ І СЛАВЕТНОЇ АКАДЕМІЇ / ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Ще до створення Бібліотеки газети журналісти «Дня» були в активному контакті зі своєю аудиторією. І не випадково цей збірник, альбом спогадів чи путівник по університетах ми вирішили розпочати з невеличкої замітки про зустріч зі студентами і викладачами Ніжинського університету, яка поклала початок продуктивній традиції.

...Був жовтень 1999-го. Напередодні президентських виборів. На мій погляд, тоді в країни був шанс «перескочити» на інший щабель свого цивілізованого розвитку. Я залишаюся прихильницею тієї точки зору, що вирішальні моменти в історії потрібна не партія, а особистість, яка може задати планку на виріст, під новаторські завдання формувати еліти і повести за собою. Щастя і водночас драма України в тому, що 1999-го — у неї така особистість була. І є. Але з певних причин вона не змогла прийти до влади. А отже, на тому етапі не вдалося реалізувати реформаторський, позитивний сценарій, який би вирвав Україну з обіймів минулого і забезпечив незворотну модернізацію країни.

Багато хто і зараз (хоча недавні політичні події трохи освіжили «дівочу» пам’ять політологів) не має мужності визнати, що «канівська четвірка» — це був сміливий і чесний задум. Перша спроба об’єднати опозицію. Вона була за крок до перемоги. В одних це викликало неймовірне піднесення, в провладних штабах — паніку. На жаль, рішення про висунення єдиного кандидата від опозиції «прожило» лише шість годин. Не попередивши партнерів, Олександр Мороз вийшов на прес-конференцію... і зламав досягнуті раніше домовленості.

Так була змінена українська доля і наслідки цього, 1999, року будуть відлунювати в нашій історії ще довго.

Про все це журналісти «Дня» послідовно писали в газеті. Чи почуло нас суспільство? Які зробило висновки? І чи зробило...

Якщо пригадати бурхливі події 2004-го, на якийсь час усі, навіть скептики, відчули неймовірний оптимізм. У редакторській колонці напередодні другого туру голосування я написала, що  1999 року був лідер, не було народу. А 2004-го — був народ, та не було лідера... Звісно, тоді мою думку багато хто не поділяв. Хоча і з народом не все так просто. За ним, як добрій господині за городом, треба доглядати: сапати, проривати, нищити шкідників, підживлювати...

Усі ці роки після 1999-го чимало журналістів самовіддано обслуговували політиків, працюючи, фактично, як сервісна служба. Я ж вважала, що треба якомога більше займатися суспільством. А якщо думати про перспективу, то — його «неінфікованим» молодим поколінням. Часом кажуть, що досить нинішній молоді прийти в активне життя, — вона розв’яже багато проблем, оскільки вихована в умовах волі... Гадаю, не можна бути таким беззастережним оптимістом. Якщо не буде справжніх шкіл, впливів, позитивної селекції, нічого саме по собі не відбудеться. Кожна зміна поколінь може додати дещо, але по-справжньому якісні зміни відбудуться в умовах стабільного культурного зростання. На зразках кращого, що було в минулому, має бути створена можливість продовжувати це і розвивати. Багато разів у нашій історії було так, коли кожного разу починали ніби з чистого аркуша, як люди без спадщини. Що таке, зрештою, цивілізація? Це, насамперед, здатність накопичувати знання. Засвоювати їх. Виробляти цінності.

А у нас — злет, а потім — доволі драматичний відкат...

Ось чим вмотивовані мої поїздки університетами. Я хотіла говорити зі студентами, в тому числі й майбутніми колегами-журналістами, про уроки, які дає нам власна, в тому числі й новітня історія, про систему координат, у якій розвивається країна. Щоб розширити світоглядні позиції та долучити до обговорення того, про що ми пишемо в газеті. І, звичайно, отримувати зворотний імпульс.

У своїх поїздках з 1999-го до 2006 року українськими університетами я відчула інтерес молодих до осмислення нашої історії і те, що рубрики «Дня» «Україна Incognita» й «Історія та «Я» мають багато вдячних читачів. Молодим хочеться розібратися: що в нашому національному характері заважало не раз у минулому здобути шанс на побудову власної держави, що зараз перешкоджає швидкому поверненню до європейського дому. Гадаю, найповніше запит, який я вловила у спілкуванні в студентських аудиторіях, втілився в нашому проекті «Бібліотека газети «День». У всіх п’яти книжках, загальний тираж перевидань яких досяг 40 тисяч екземплярів. А потім новою захоплюючою сторінкою спілкування з читачами стало саме обговорення бібліотеки, яка в багатьох університетах країни пройшла своєрідну атестацію і отримала громадське визнання.

Отже, «Мої університети» — це книга про долю книг «Бібліотеки газети «День». Вона складається з газетних матеріалів, що були написані з 2002 до 2006 pp. одразу по гарячих слідах зустрічей-обговорень кожної нової книжки в аудиторіях університетів у Луцьку, Кіровограді, Чернігові, Донецьку, Острозі, Хмельницькому, Черкасах, Києві, Кам’янці-Подільському, Запоріжжі, Львові, Одесі...

Друга особливість цієї книги полягає у тому, що рівень спілкування, бурхливі дискусії, цікава полеміка стали можливими завдяки позиції студентства, гострим запитанням, оригінальним спостереженням, небайдужості. У цьому альманасі мені особисто важливе не стільки те, про що я говорила під час зустрічей, скільки те, про що вони запитували. Вийшов, на мій погляд, цікавий моніторинг настроїв, пошуків, запитів. Суттєво, що саме думки студентів, їхнє багатоголосся закріплене в цьому путівнику-звіті про зроблену роботу, і це — залишиться. А самі вони можуть вважатися повноцінними співавторами проекту «Мої університети».

Під час зустрічей, диспутів в університетах сходу, заходу і півдня країни я не раз переконувалася в тому, що нам потрібна цілеспрямована внутрішньоукраїнська (паралельно з європейською!) інтеграція. Для кращого розуміння одне одного, для взаємного збагачення, для відчуття тієї щасливої різноманітності, якою переповнена наша країна. Як важливо дитині з півдня чи заходу приїхати до Дніпропетровська і побувати в садибі Яворницького, або в Полтаві, в музеї-садибі українського аристократа Котляревського, де ми зустріли фантастичних самовідданих людей. Або побачити в науковій бібліотеці в Одесі, якою опікується Ольга Федорівна Ботушанська, раритети, про які повинен знати кожен освічений українець. Або екземпляр рідкісної прижиттєвої фотографії Тараса Шевченка в музеї Кам’янця-Подільського... Я вже не кажу про скарби Львова, чи невідкриті таємниці Донецька, Харкова. Варто згадати і Черкаси, де журналісти «Дня», крім цікавих контактів зі студентами і викладачами, отримали задоволення від відвідання унікального Музею рушника. Стародавні літописи на полотні, наш сакральний код. Скільки див і фантастичних багатств розсипано по всій країні! Потрібно їздити, бачити, знати. Ніякі злоякісні «технології» не зможуть розколоти націю, яка знає свою історію, розуміє непросту долю іншого краю своєї Батьківщини.

...Якось, уже 2006-го, під час читацької конференції в Одесі студенти Національного університету, майбутні політологи, запитали мене про національну ідею... Я спочатку приготувалася викладати своє бачення, але згодом подумала, що переконливіше буде запросити їх продовжити цю розмову в Острозькій академії. Все вийшло якнайкраще. Завдяки гостинності острожан, унікальній атмосфері цього закладу студенти-одесити змогли виступити на днях науки, а головне — взяти участь у світоглядних дискусіях, де серед іншого обговорювалося, зокрема, таке питання: безпека держави — і питання консенсусу чи компетентності? Спробуйте відповісти.

Мене ж схвилювало інше. Жоден із студентів-одеситів до цього не був на заході своєї країни. Вони щиро зізнавалися: «...ми думали, що їдемо із цивілізованого краю — в дикий. А побачили...»

А побачили унікальний навчальний заклад, історія якого сягає XVI століття — періоду європейського відродження. Де зараз, завдяки самовідданій праці викладачів, підтримці меценатів і, що суттєво, неординарній особистості ректора Ігоря Демидовича Пасічника — створено найкращий університет, де поєднана національна ідентичність з прогресивними світовими підходами.

Кожен, хто приїздить в Острог, дивується: звідки такі фантастичні студенти?

Так от: від відкритості, від відсутності корупції, завдяки вільній конкуренції, коли з глибин народних відбирається все найкраще, талановите. Простий і очевидний рецепт. Але як усе ще небагато тих, хто хоче йому слідувати. А між тим ця академія показана нам як по лікарському рецепту. Адже одна з національних хронічних недуг — невіра у своє. Тому ставлення в мене До Острога особливе. Це мій Університет.

Не можу не сказати про свої враження від гірничого університету в Дніпропетровську. Завдяки позиції ректорату і директора гуманітарного інституту цього вузу Віктора Юхимовича Пушкіна, студенти, які будуть геологами, спеціалістами з гірничої справи, розуміються на історичних проблемах не гірше, ніж гуманітарії. Тут виховують не лише спеціалістів — громадян. (Який доказ від зворотного для тих, хто носиться з ідеєю скорочення гуманітарних дисциплін у технічних вишах!) Там особливе ставлення до історичної пам’яті, і перше обговорення книги «День і вічність Джеймса Мейса» не випадково відбулося саме в гірничому університеті в Дніпропетровську.

Не викликає сумнівів те, що особлива активність студентів залежить дуже часто від небайдужості викладачів. Усюди, де є особистості, є і творчий ріст та розвиток. До речі, в Запорізькому університеті з ініціативи заступника декана факультету журналістики Віктора Володимировича Костюка вперше ввели публіцистику Джеймса Мейса в навчальну програму для журналістів. Дуже важливо, що зусилля нашого колеги, великого патріота України, який відкрив світові страшну правду про Голодомор, запитані серед молоді.

Немає розподілу країни на схід і захід. І не варто це повторювати. Якщо є якась помітна різниця між регіонами, а я би краще називала їх землями, то вона в нерівномірній «гуманітарній прогрітості». Десь крига була товща, тому потрібно вкладати стократ більше зусиль і тепла. В університетських аудиторіях часто запитували: де шукати опори? Як впливати на владу?

Звичайно, набагато краще, коли вся атмосфера в суспільстві, коли вся сила держави спрямована на те, щоб допомогти людині вільно дихати і жити, не вишукуючи отих щілин між плитами, де можна протиснутися і вхопити належний тобі промінь сонця, світла і ковток повітря. Але коли все не ідеально, все одно є багато правильних маршрутів. Один із них для мене проліг через українські університети, які залишаються твердинями опору примітивізації і островами просвітництва. Що, зрештою, може, колись стануть материком.

Дякую студентам і викладачам усіх вузів, де ми побували, за співпрацю у створенні проекту «Мої університети». А також журналістам, фотокорам, усім співробітникам «Дня» за допомогу у втіленні задуму. Особлива вдячність Миколі Григоровичу Жулинському за ідею знайомства з Острозькою академією. І нашим шанованим авторам — Сергію Борисовичу Кримському, Володимиру Євгеновичу Панченку, Юрію Івановичу Шаповалу, Віктору Миколайовичу Горобцю, Станіславу Владиславовичу Кульчицькому, Валерію Степановичу Степанкову і Тарасу Компаниченку, — що радо відгукнулися на мою пропозицію поспілкуватися зі студентами в різних аудиторіях країни.

Щиро —

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День», 14 серпня 2006 року


ВІДГУКИ

Iгор ПАСIЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія» (2006 р.):

— На мою думку, проект «Мої університети» передусім цінний тим, що несе в собі об’єднавчий характер для всієї України. Фактично, це практичне втілення відомого гасла «Схід і Захід разом». Адже у виданні розкривається якість життя студентської молоді з різних регіонів нашої країни. Між іншим, мені дуже приємно, що чимала кількість сторінок в книжці присвячена Острозькій академії. Можливо, це і закономірно, бо вона є правонаступницею першого вищого навчального закладу Східної Європи. До речі, цього року академії виповнюється 430 років. Крім того, в острожан склалися особливі стосунки з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Саме з її ініціативи започаткований Острозький клуб, діяльність якого якраз і передбачає зустрічі прогресивного студенства з різних університетів для обговорення актуальних проблем, їх спільного вирішення, а також обмін досвідом і, зрештою, цікаве та змістовне проведення часу.

Я часто згадую одну зустріч, яку також організувала Лариса Олексіїївна. На її запрошення в Острог з’їхалися студенти і викладачі з Одеського, Запорізького, Дніпропетровського університетів. Багато хто тоді вперше відвідав Західну Україну. Наприклад, одесити зізнавалися, мовляв, думали, що їдуть у забутий Богом край, а насправді приїхали у цивілізацію... Познайомившись з тутешніми людьми, зокрема молодими, вони переконалися, що всі ми — українці, всі ми — єдині. Ось вам, як зазначала Лариса Івшина, і внутрішньоукраїнська інтеграція.

Очевидно, «Мої університети» можна назвати посібником з українознавства та людинознавства.

Петро КРАЛЮК, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія» (2006 р.):

— «Мої університети» — книжка незвична. Вона — своєрідний літопис, який супроводжується роздумами та аналізом. Видання — ніби зріз сучасної України, України молодої, не обтяженої радянським минулим, яка дивиться з надією у майбутнє. Для когось цей проект може стати орієнтиром у пошуках своїх університетів, когось змусить замислитися над минулим і сьогоденням, хтось відкриє у ньому щось нове для себе...

Це видання особливо дороге для студентів і викладачів Острозької академії.

Мені здається, що всі теми, які ми обговорювали на зустрічах з головним редактором «Дня», по-своєму були цікавими. Але найбільший інтерес, на мій погляд, викликала її доповідь на нашій науковій конференції, де вона проаналізувала ситуацію в українському медійному просторі: тенденції, оцінки... Адже питання інформаційної безпеки є одним із найважливіших та найактуальніших. Зрештою, з Ларисою Олексіївною досить часто піднімалися дотичні до цієї теми питання.

Для нас Лариса Івшина зробила чудовий подарунок, адже ми так зрозуміли, що її університет — все-таки наш.

«ВІЗИТИ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ ДО НАШОГО УНІВЕРСИТЕТУ — ЦЕ ЗАВЖДИ ПОДІЯ ТА УНІКАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ ПІДЛАШТУВАТИ СВІЙ ОСОБИСТИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ НАВІГАТОР НА ОПЦІЮ ЯКІСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»

Олексій КОСТЮЧЕНКО, доцент кафедри журналістики Національного університету «Острозька академія»

— Моя дружба з «Днем» триває уже понад п’ятнадцять років. Будучи студентом Острозької академії, я не пропускав жодної зустрічі з головною редакторкою Ларисою Івшиною. Згодом я брав участь у Літній школі журналістики «Дня», був учасником Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, а тепер мені поталанило працювати позаштатним кореспондентом цього трендового інтелектуального видання.

Лариса Олексіївна своїми зустрічами в університетах, зокрема в Острозькій академії, продемонструвала, що це місце не лише для класичного навчання, а й потужний майданчик для живих інтелектуальних дискусій та жвавих обговорень серед студентства. Створення Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді з ініціативи Лариси Івшиної у 2006 році було яскравим свідченням того, що насправді не існує поділу України на Схід і Захід. Це лише умовні кордони й стереотипи, які могли існувати в наших головах. Ми об’їздили всю країну — Острог, Одеса, Харків, Донецьк, Луганськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Сімферополь, Чернівці, і довели, наскільки таке безпосереднє неформальне спілкування ефективне для внутрішньоукраїнської інтеграції молоді. Особисто для мене є незабутньою зустріч у Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича в жовтні 2009 року. Тоді Лариса Олексіївна спочатку представила новинку серії «Бібліотека газети «День» — двотомник знакових статей «Дня» «Екстракт 150», а на засіданні Острозького клубу ми обговорювали проблеми політичної культури молоді. Потім нас чекав приємний сюрприз від Лариси Івшиної — вечеря в одному з найгостинніших ресторанів Чернівців, прогулянка вечірніми вулицями «Українського Парижа» і щира невимушена атмосфера у колі однодумців. Жодна комунікація в онлайновому режимі за допомогою ґаджетів не замінить тих емоцій та відчуттів живого спілкування, а щонайголовніше — важливого для нашої країни.

Знаковою також була зустріч Лариси Івшиної зі студентами Острозької академії у червні 2008 року. Під час спілкування вона згадала про один лист, який надійшов в редакцію «Дня» ще 2004 року. Він настільки вразив головну редакторку, що його опублікували на першій шпальті. Цей лист був від восьмикласниці Ані Вакуленко з Кіровоградщини, який складався з переліку питань до політиків. Він викликав величезний резонанс у читачів. Тоді стипендіати головної редакторки «Дня» в Острозькій академії на шпальтах газети намагалися відповісти Анні. Лист запам’ятався всім читачам. Під час цієї розповіді виявилось, що Анна перебуває в залі, адже вона вступила до Острозької академії, про яку колись дізналась з публікацій «Дня». Ця несподівана зустріч стала промовистим прикладом ефективного результату співпраці «Дня» та Острозької академії.

Для мене і моїх студентів візити Лариси Івшиної до нашого університету — це завжди подія та унікальна можливість підлаштувати свій особистий професійний навігатор на опцію якісної журналістики, яка зараз надзвичайно потрібна для України. Публікації видання, а також книги серії «Бібліотека газети «День» є незамінним навчальним матеріалом на заняттях, а Острозька академія уже давно стала територією читання «Дня». Тому від імені колег і студентів щиро дякую Вам, Ларисо Олексіївно, за важливі уроки й настанови.

«ВНУТРІШНЬОУКРАЇНСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ МАЛА БИ СТАТИ ДЕРЖАВНОЮ ПОЛІТИКОЮ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День»:

— Причиною війни, яка триває в Україні майже п’ять років, є не тільки зовнішня агресія Росії, а і те, що на державному рівні у нас ніхто не займався внутрішньоукраїнської інтеграцією. Історично так склалося, що регіони України є достатньо різними, адже були частинами різних імперій. Тому відновивши незалежність 1991 року однією з головних завдань для політиків якраз мала би стати  внутрішньоукраїнська інтеграція. Однак цього не сталося, бо більшість з них займалася особистими питаннями, а не державотворенням. На своєму рівні цю функцію взяла на себе газета «День» та її головного редактор Лариса Івшина. Що таке внутрішньоукраїнська інтеграція я можу розповісти на особистому прикладі.

2006 року трапилася історія, яка кардинально вплинула на моє життя. Я був студентом третього курсу Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Тоді в місті з презентацією книг «Бібліотеки «Дня» перебувала головний редактор газети «День» Лариса Івшина. «Якою має бути національна ідея в Україні?» — запитав я занадто безпосередньо Ларису Івшину. На той час для мене ця тема була важливою — предмет особистих шукань. «...Поговоримо про це в «інтер’єрі» Острозької академії. Для початку потрібно знати одне одного, знати свою країну — студенти мають зустрічатися, спілкуватися на інтелектуальні теми...» — відповіла головний редактор «Дня».

Через кілька місяців на запрошення Лариси Івшиної та Острозької академії я організував групу студентів, і ми поїхали на Західну Україну. Може здатися дивним, але для багатьох це було вперше. «Коли я їхав у Острог, то вважав, що із цивілізованого світу вирушаю в «дикий край». А коли повертався вже додому, зрозумів, що, навпаки, побачив цивілізований світ», — такою була реакція одного з одеситів. Пригадую ще один особливий момент, коли під час згаданої поїздки в Острог, ми — студенти з різни куточків України біля вечірнього багаття і під проливним дощем виконали національний гімн... Це незабутні спогади. Вони не могли не розбудити відчуття, що всі частини країни тягнуться одна до одної.

Саме там в «інтер’єрі» Острозької академії був заснований Острозькій клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, який був покликаний краще відчути і зрозуміти різні части України —  «змішати середовища». Студенти з різних університетів, зокрема, і ми одесити, протягом кількох років об’їздили багато українських міст: Острог, Одеса, Київ, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ, Сімферополь, Чернівці... Ми шукали відповіді на ті проблемні питання, які давно назріли і перезріли в країні. Важливо, що наша діяльність тривала під егідою газети «День», де учасники клубу мали можливість висвітлювати результати своєї роботи. «Внутрішньоукраїнська інтеграція повинна йти попереду європейської» — таке гасло взяв собі на озброєння Острозький клуб.

Добре пам’ятаю одну з зустрічей, яка проходила в Чернівцях. Для нас було зворушливо бачити на засіданні клубу нових учасників з Севастополя, які добиралися до Чернівців... півтори доби. І все заради того, щоб більше дізнатися про Україну і своїх однолітків.

Я не знаю як би склалося моє життя після закінчення університету, однак саме за результати своєрідного і тривалого стажування на відстані в газеті «День»,  2008 року мені запропонували спробувати себе в ролі журналіста. Наразі я працюю редактором відділу політики. Редакцію нашого унікального видання я часто називаю своїм другим університетом. Тут мій світ змінювався і суттєво збагатився, зокрема, мав змогу відчути що таке «українськість».

А тепер уявімо, що внутрішньоукраїнською інтеграцією займалася не лише газета «День» і Лариса Івшина, яка об’їхала різні університети по всій країні, спілкуючись з студентами та інтелігенцією, а це б стало одним з напрямків державної політики. Наскільки б це «зшило» суспільство і зміцнило нашу країну. У такому разі, агресор мав би набагато менше шансів використати розбіжності серед українців, тому що їх елементарно було б менше, щоб розпочати війну проти України і окупувати частину нашої території.

НІЖИН МОЖНА СМІЛИВО НАЗВАТИ УКРАЇНСЬКИМ КЕМБРИДЖЕМ. ЗА МАЙЖЕ ДВОХСОТЛІТНЮ ІСТОРІЮ ЦЬОГО ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ЙОГО ВИПУСКНИКАМИ БУЛИ: ПИСЬМЕННИКИ МИКОЛА ГОГОЛЬ ТА ЄВГЕН ГРЕБІНКА, БАЙКАР ЛЕОНІД ГЛІБОВ, ФОЛЬКЛОРИСТ ОЛЕКСАНДР АФАНАСЬЕВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ, ЖИВОПИСЕЦЬ АНАТОЛІЙ МОКРИЦЬКИЙ... ДЛЯ «ДНЯ» ВІН СТАВ ВІДПРАВНОЮ ТОЧКОЮ В ПОДОРОЖАХ НАШИМИ УНІВЕРСИТЕТАМИ НЕЗАДОВГО ДО ТОГО,ЯК МИ ЗАДУМАЛИ СВІЙ ІСТОРИЧНИЙ ПРОЕКТ. НІЖИН, ЖОВТЕНЬ 1999 Р. / ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ»

МІЙ ЧЕРВЕНЬ 2008 РОКУ. «СЕКРЕТ» ЛАРИСИ ІВШИНОЇ, ЯКИЙ ВИЗНАЧИВ 10 РОКІВ МОГО ЖИТТЯ

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, редактор відділу економіки газети «День»:

Це сталося влітку. Якщо бути майже точною, то на початку червня 2008 року. Тоді я вперше познайомилася з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною.

Йшов шостий рік співпраці «Дня» з Національним університетом «Острозька академія».  За протекторства  Лариси Івшиної в Острозі вже побували екс-прем’єр-міністр  Євген Марчук, кобзар Тарас Компаніченко, професори Валерій Степанков та Володимир Панченко, подружжя українських меценатів Олени та Віталія Гайдуків.

Будучи міністром оборони, Євген Марчук передав університету військове містечко, де тепер розташовані студентські гуртожитки та військовий ліцей для хлопчиків-сиріт і напівсиріт, який курував сам Євген Кирилович.

Подружжя Гайдуків, окрім значної фінансової підтримки, подарували вишу відреставрований оригінал Острозької Біблії 1581 року.

2004 року у Лариси Олексіївної виникла ідея заснування стипендії головного редактора газети «День» найкращим студентам, критеріями для отримання якої були не просто хороший навчальний рейтинг та журналістський талант, а й активна громадянська позиція.

Тоді дванадцять студентів академії тоді стали стипендіатами Лариси Івшиної. Згодом стипендія «трансформувалась» у значно потужнійший проект — Літню школа журналістики газети «День», яка стала щорічною. Минулого року відбулась 16-та школа. А загалом «стипендіатами» Лариси Івшиної і «Дня» у цьому проекті стало понад 300 молодих людей. Чимало з яких сьогодні є успішними в різних сферах — від державної служби до бізнесу, від видавничої справи до журналістики, від волонтерства до військової служби...

Уже тоді далекого 2008 року в активі спільно реалізованих проектів «Дня» і Острозької академії — Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, що за два роки діяльності перетворився на потужний громадський рух. Була традиція — кожну з книг Бібліотеки газети «День» Лариса Івшина особисто представляла в Острозькій академії. Вони не просто переживались спільно — часто студенти та викладачі самі ставали авторами або писали відгуки до газети.

Того червня 2008 року я не була ні стипендіаткою Лариси Івшиної, ні дописувачем «Дня», а ні, чесно зізнаюсь, навіть читачем газети. Я просто прийшла на зустріч головним редактором всеукраїнського видання з подругою та сусідкою по кімнаті в гуртожитку — Вікторією Скубою, яка тоді працювала в прес-центрі університету, який був також корпунктом «Дня» в Острозі. Віка була в захваті від «Дня» і мріяла там працювати.  Я вже не пригадую, що саме тоді вона сказала мені, що я загорілась піти з нею на зустріч. Але точно пам’ятаю як дивилась на Ларису Олексіївну , а в голові було сто тисяч запитань — від «звідки ви все це знаєте?» до «а навіщо вам усе це?».  І коли настала черга запитань від залу, я запитала одне, але, як тоді здалось, а тепер я точно знаю, найважливіше «Як?»: «Як протягом стількох років втримати високу планку , не схибити, не розчаруватися?» 

Готуючи цю колонку, я , звичайно, знайшла матеріал, в якому є цитата відповіді Лариси Олексіївної на моє питання (кому цікаво — це «Про «правильні пропорції світу», «День» від  13 червня 2008 року), але лише для того, щоб звірити «фактаж» і «спогад». Бо те, що я тоді почула і пропустила через себе — це мій урок на все життя і у всьому, моє кредо, і мій орієнтир  — в професії, в побуті, в стосунках з людьми, у ставленні до себе.

«Секрет» «Дня», як мені тоді відповіла Лариса Івшина, у тому, що газета пропонує читачу власний високий стандарт і громадянську позицію: «Перш ніж створити Бі-Бі-Сі, потрібно створити Британію». Звичайно, не всі здатні оцінити газету, проте мисляча частина українського суспільства потребує такого рівня видання. Претендуєш на щось? Будь добрий відповідай своїй претензії. Можна сто років чекати на Черчілля, захоплюватися Мейєр і цитувати  Лі Куан Ю. Але якщо стандартами БіБіСі прикривати відверту джинсу на «Свободі слова», якщо під виглядом плюралізму думок дарувати медіамайданчик тим, хто воліє українській державності смерті, якщо під виглядом ліберальних реформ, за безцінь розтягувати рештки вцілілого в державі, то дива не станеться, Україна не стане культурним, економічним, політичним центром цивілізованого світу, а продовжуватиме воювати з примарами та маніяками світової історії.

Для мене та зустріч далекого червня 2008 року стала знаковою. Через рік після неї я приїду в Київ, стану учасницею Літньої школи журналістики газети «День». А 1 вересня того ж 2009 року мене візьмуть працювати в редакцію газети «День» на посаду кореспондента відділу економіки, і вже я буду вчитися, а потім і допомагати  тримати ту «планку», про яку запитувала.

За ці майже 10 років я мала «мільйон» нагод запитати у головного редактора «Дня» все те, що було у моїй голові в тому далекому червні 2008 року. Я отримала добру сотню безцінних уроків. Були такі, які засвоювалися зі сльозами. Я написала мільйони рядків, поставила тисячі запитань і залишила в літописі сучасної української журналістики декілька по-справжньому помітних і важливих слідів.

Я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він навіть освідчувався мені у редакції, після редакційної планірки.  Перший вихід у світ мого старшого сина був на День народження до Лариси Олексіївної. Йому ще й місяця тоді не було. Але він спокійно почувався у компанії моїх колег із «Дня». Ще б пак: він познайомився з їхніми голосами ще до свого народження. Практично рідня.

«День» став означати для мене набагато більше ніж просто місце роботи. Зараз мені 30. Третина мого життя — це «День».  І все це завдяки тому, що тоді, того далекого червня 2008 року головний редактор «Дня» Лариса Івшина розгледіла «щось» у тій дівчинці з газетою «День», яку вона вперше взяла до рук.  Я досі не знаю, чим було те «щось», але безмежно вдячна за інвестицію та довіру. Бо це справді велика честь вчитися і працювати з журналістом світового рівня, яка інвестувала свій талант у не завжди вдячну справу в Україні.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ