Банківська «зачистка»

Із 178 раніше діючих на вітчизняних теренах банків на сьогодні залишилося 110. За останні два роки ліквідовано 68 банківських установ. До кінця поточного року кількість їх не перевищуватиме 100 одиниць.

Одним з інструментів зачистки банківської сфери є вимога центрального регулятора щодо прискореного збільшення нормативу мінімального капіталу до 500 млн грн. Так, норматив у 300 млн грн необхідно досягти до 2017 р., 400 млн грн — до 2018 р., 450 млн грн — до 2019 р., 500 млн грн — до липня 2024 р.

В одному з інтерв’ю (жовтень 2015 р.) голова Національного банку України Валерія Гонтарева заявила: «Зараз на 30 банків припадає 90% активів. Це, по суті, й є банківська система. Решта нікому, звичайно, не заважають, та й не чинять принципового впливу на систему... І їх теж ще потрібно «дочистити». Отже, ключовою причиною «зачистки» банків вважається одна — володіння незначними фінансовими активами. Така, з дозволу сказати, «регулятивна стратегія» є небезпечним примітивізмом. Штучне укрупнення банків фактично зумовлює процес їхньої реолігархізації. Така тенденція проглядається з усією очевидністю в нинішній монетарній політиці центрального банку держави.

Насправді ж основною і беззаперечною причиною ліквідації того чи іншого банку має бути відмивання ним тіньових капіталів та фінансування тероризму. Якраз функціонування на вітчизняних теренах російських банків несе у цьому сенсі найбільшу загрозу. Хоча Гонтарева вважає, що «у нас немає поняття «російські банки». У нас є українські банки з російським капіталом».

На наше переконання, вважати «Сбербанк России» (як і інші російські банки) «українським банком» — це надмірна фантазія і неприпустимий примітивізм. Насправді — це суто російські банки, але з українським капіталом. Депозитні вклади українського населення, цінні папери, доступ до валютних інтервенцій НБУ — все це формує і поповнює наявний капітал російських банків. Останні, придбаваючи в Україні конвертовану валюту, ретранслюють її на російські території. Однак досі жоден російський банк не потрапив під каток здійснюваної НБУ «зачистки».

Нині весь сенс монетарної політики НБУ зводиться до перманентного стиснення грошової бази, а звідси до обезкровлення фінансово-кредитної системи і врешті-решт — до генерування хронічної кризи національного виробництва. Так, на 2015 р. було встановлено найвищий рівень збільшення грошової бази на 27% (і це при загальнонаціональній потребі в п’ять — шість разів більшої гривневої емісії), а фактично вона зросла всього на 0,8%. У 2016 р. грошова маса має зрости лише на 11,5%. Водночас щорічний коефіцієнт монетизації в країнах ЄС (до стандартів якого ми нібито прагнемо долучитися) не буває меншим за 100% (Італія — 151%, Франція — 152%, Німеччина — 180%, Іспанія — 203%, Нідерланди — 224%), в США — 104%, Китаї — 163%, Японії — 236%.

Нагадаю шановним читачам, що в 2012 р. для національних банків країн Єврозони ЄЦБ надав трирічний кредит на загальну суму 1 трлн євро за ставкою рефінансування 0,25%. Затим у березні 2015 р. ЄЦБ ухвалив довгострокову програму стимулювання економічного зростання монетарними засобами. При цьому кредитна ставка знижена до нуля. Водночас були викуплені боргові зобов’язання банків на загальну суму 550 млрд євро. Отже, жодна розвинута країна у світі не допускає застосування політики «грошового голоду». Навпаки, політика економічного зростання передбачає випереджальні темпи пропозиції грошей, створення на цій основі грошового інвестиційного запасу, доступного суб’єктам товаропродукуючого процесу.

Попри такої міжнародної практики Національний банк України здійснює політику «зачищення», тобто фактичної руйнації банківської сфери. Керівництво НБУ, всіляко обмежуючи емісію гривні, водночас підняло ставку рефінансування до 30%, цинічно нарощуючи таким чином власний капітал і фактично знищуючи реальний сектор економіки. З часом під тиском парламентарів дана ставка була знижена до 22% — вона є такою ж руйнівною, як і попередня. 

При цьому ігнорується світовий досвід, коли, щоб підтримати банківську систему і таким чином економіку, центральні банки зарубіжних країн тримають облікову ставку на мінімальному рівні. Так, уже тривалий час облікова ставка в країнах ЄС становить 0,25% річних, в Англії — 0,5%, в США — в діапазоні 0,25% — 0,5%; в Японії облікова ставка становить 0 — 01%; в Народному Банку Китаю — 3,5% річних.

Андрій Пишний (голова правління Ощадбанку) вимушений констатувати гірку очевидність: «Докапіталізація банків — це нова реальність, в якій миттєво опинилися всі без винятку банки України, незалежно від форми власності. Більше половини кредитного портфеля банківської системи  за рік перетворилися  на проблемні або безнадійні активи».

Таким чином, необхідно визнати, що у провалах вітчизняної банківської системи левова частка провини належить НБУ. При цьому наявний «емісійний нігілізм» — це не просто безневинна витівка керівництва центрального банку держави, а, скоріше за все, політика, що реально відкидає національну економіку на задвірки цивілізованого світу.

Попри такі очевидності НБУ сліпо ретранслює на вітчизняні терени вказівки і вимоги МВФ, перетворюючи країну на квазідержавну територію. Вітчизняні апологети зарубіжних впливів на таку загрозу не звертають жодної уваги. Так, Олександр Пасхавер заявляє: «Я підтримую рекомендації МВФ в Україні й гадаю, що вони приносять чимало користі. Потрібно прислухатися до порад Фонду і жодних конфліктних і спірних питань не буде» (День, 20.06.2015 р.).

Директор програми глобального економічного управління при Оксфордському університеті Нгер Вуде визнав: «Історично найбільшою загрозою для МВФ є його непотрібність». І я б додав — цивілізаційна шкідливість».

Загрозливою очевидністю для грошово-кредитної системи країни є жорстка прив’язка національної грошової одиниці до долара США. Якорем так званої стабільності гривні є курс американського долара. При цьому гривнева емісія жорстко прив’язана до доларових надходжень (зобов’язань) Української держави. Це зумовило безпрецедентне знецінення гривні, повну втрату населенням довіри до гривні й зрештою неприпустиму доларизацію суспільних відносин. На переконання екс-голови Ради НБУ проф. Анатолія Гальчинського, «йдеться про особливо значуще — про приватизацію емісійного центру та регулятора грошових потоків. Це неприпустимо» .

Оскільки Україна рухається (поки що декларативно) до ЄС, національна грошова одиниця мала б кореспондуватися з євро. Для цього необхідно ухвалити відповідний закон — як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. МВФ, звичайно, буде активно виступати проти цього. Однак, як показує досвід Естонії, Латвії, Литви, Болгарії та інших країн східного регіону, які здійснили такий законодавчий правочин, це мало однозначно позитивний результат.

Найбільш відчутні негаразди у фінансовій системі країни розпочалися з моменту прямого ігнорування центральним банком конституційного імперативу прямої дії — ст. 99 Основного Закону України: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави». Сподівання на ринковий автоматизм регулювання валютного курсу закінчилися повним фіаско. За оцінкою Центрального розвідувального управління США, найбільш високу інфляцію серед 225 країн світу зафіксовано в Україні — 49%. Щонайменше триразове знецінення гривні одразу ж відчули всі — банки, бізнес, внутрішній ринок, соціальна сфера і кожен житель країни зокрема.

Плаваючий курс — це  ринковий індикатор для чітко унормованої, класичної ринкової економіки. В усіх інших випадках відпуск «на волю» валютного регулювання курсовою політикою провокує системні монетарні ризики і відчутно шкодить фінансово-економічним відносинам.

Запровадження так званого плаваючого (гнучкого) курсу в країнах із кризовою економікою як правило відбувається за вимогою або прямим тиском МВФ. Нобелівський лауреат Роберт Мандел вважає, що «через заохочення країн до так званого плаваючого валютного курсу МВФ дробить валютний простір на абсурдну кількість карликових валютних зон».

І якщо керівництво НБУ заявляє, що не має стосунку до визначення курсу, то це — від лукавого. Усю вину за нинішню валютну стихію воно перекладає на бізнес і населення, які «не привчили себе до курсових ризиків». Попри те, що НБУ фактично здійснює жорсткі обмеження грошової емісії, курс гривні не «плаває», а демонструє неприпустиму й руйнівну волатильність.

Поза регулятивним впливом центральних банків валютного курсоутворення не існує; воно фактично неможливе. Сподівання на механістичне таргетування інфляції, коли «прикрутили краник емісії — і наявний антиінфляційний ефект», виявилися марними, якщо не сказати вкрай шкідливими.

 Згубність політики НБУ підтверджують існуючі валютні обмеження та не зняття всіх бюрократичних перепон, особливо щодо руху в країну іноземної валюти. Суспільна дискредитація гривні, перехід у тінь значних обсягів валюти від експорту та імпорту, грошових переказів «українців-заробітчан», активний відплив приватного капіталу в офшори (за два останні роки — більше 17 млрд доларів) — усе це демонструє професійну безпорадність керівництва центрального банку держави.

Таким чином нинішня монетарна політика НБУ провокує: а) найжорсткіший кредитно-грошовий голод; б) перманентне знецінення фінансових активів; в) штучне зменшення кількості функціонуючих банків унаслідок їх запрограмованої ліквідації та шляхом поглинання малих і середніх банківських установ великими банками. 

Всупереч такій політиці на вітчизняних теренах поки що існують малі й середні банки, які знайшли свою нішу і дають відчутну суспільну користь. Наприклад, ПАТ АКБ «АРКАДА» (мінімальний капітал якого нині складає 221 млн грн) уже впродовж двох десятиліть функціонує як спеціалізований іпотечний банк. За обсягами будівництва доступного житла він конкурує з таким монополістичним об’єднанням, як  «Київміськбуд». Так, якщо в 2015 р. «Київміськбуд» залучив від населення 3 млрд грн. то ПАТ АКБ «АРКАДА» — 2,4 млрд грн.

Отже, недоречно всі банківські установи «стригти під один гребінець». Основоположним імперативом регулятивної діяльності НБУ як кредитора останньої інстанції замість принципу «зачистити» мав би стати  принцип «допомогти».

На часі законодавчо зобов’язати керівництво центрального банку держави активно й регулярно співпрацювати з урядом і передусім із фінансовим блоком Кабінету Міністрів. У цьому сенсі доречно нагадати, що центральні банки переважної більшості країн підзвітні й підконтрольні своїм урядам. Так, центральні банки країн єврозони підпорядковані Європейському центральному банку і не вправі здійснювати самостійну монетарну політику. Банк Англії підпорядкований Міністерству фінансів. Державне казначейство має право віддавати розпорядження банку Англії, який фактично є «банкіром уряду». Уряд Японії може диктувати свої вимоги центральному банку. Також центральні банки Скандинавських країн підпорядковані міністерству фінансів або ж Державному казначейству.

Доречно нагадати, що Алан Грінспен, який майже два десятиліття очолював Федеральну резервну систему США, яка вважається найбільш незалежною інституцією на теренах США, у своїх спогадах вказав на таку принципово важливу деталь: «Кожну п’ятницю у мене відбувалася зустріч із міністром фінансів, де узгоджувалися актуалітети політики розвитку, зокрема її монетарна і фіскальна складові». ФРС США координує свою монетарну політику з Державним казначейством. Зокрема грошова емісія знаходиться у повноваженні Державного казначейства країни.

Потрібно усвідомити й визнати, що безпрецедентна за світовими стандартами незалежність і безконтрольність НБУ є очевидною національною небезпекою. Сама по собі зміна керівництва НБУ нічого не дасть. Тому парламенту країни вкрай необхідно невідкладно внести принципово важливі зміни до нині чинного Закону «Про Національний банк України». Насамперед це стосується статей 9, 42, 51, 53, 54, які забороняють здійснювати реальний контроль за монетарною та емісійною політикою НБУ з боку найвищих органів держави.

Верховна Рада України не повинна і не може й надалі залишатися споглядачем і констататором нинішнього «статус-кво» центрального банку, коли останній дозволяє собі приймати стратегічно не вивірені, системно ризикові рішення, а відповідальність перед суспільством несуть Верховна Рада й уряд країни, а безпосередньо страждає народ.